Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 41

— У мене тільки одне маленьке запитання, — сказала Енді.

— Якщо це про туалети, то кало-смок приїде не раніше четверга.

— Та ні, не про це.

— А про що тоді?

— Ти не втомився? Чи не хотілося б тобі лягти, поспати?

Містер Затишок враз заплющив очі. Пиво і братвурст випали йому з рук на підлогу, утворивши брудний безлад на килимку. «Ну, нічого, — подумала Енді. — Крук заплатив дядькові за ексклюзив дванадцять сотень. Містер Затишок зможе собі дозволити пляшку очисника для килимів. А то й дві».

Взявши його за руку, Енді повела хазяїна до вітальні. Там стояла пара критих ситчиком м’яких крісел сімейства Затишок, з окремою телетацею перед кожним^[162].

— Сідай, — наказала вона.

Містер Затишок сів, очі його лишалися заплющеними.

— Тобі ж подобається вовтузитися з молодими дівчатами? — спитала в нього Енді. — Ти би радо, якби твоя змога, хіба не так? Якби ти міг бігати досить швидко, щоби їх вловити, тобто. — Уперши руки в боки, вона оглянула його. — Ти бридкий. Можеш це повторити?

— Я бридкий, — погодився містер Затишок. І відразу по тому захропів.

З кухні увійшла місіс Затишок. Відкушуючи від брикету морозива.

— Агов, ти, ти хто така? Що ти йому там розказуєш? Чого тобі треба?

— Щоби ти заснула, — сказала їй Енді.

Місіс Затишок впустила своє морозиво. А тоді її коліна склалися і вона сіла на нього.

— От чорт, — промовила Енді. — Я не мала на увазі, прямо там. Вставай.

Місіс Затишок підвелася з морозивом, прилиплим ззаду до її сукні. Енді Зміїне Жало обхопила жінку за її майже неіснуючу талію і повела до вільного затишного крісла, затримавшись по дорозі, щоби скинути кавалок морозива з її дупи. Невдовзі хазяї вже удвох сиділи поруч, із заплющеними очима.

— Ви спатимете всю ніч, — інструктувала їх Енді. — Містер може снити собі сни про те, як він ганяється за молодими дівчатами. Міссус, ви можете снити собі, що він помер від інфаркту, залишивши вам страховку на мільйон доларів. Як звучить? Гарно звучить?

Вона майнула пультом на телевізор, роблячи голосним звук. Там Пета Сейджека^[163] обнімала жінка з неймовірно величезними принадами, яка лише щойно подолала загадкову фразу, що виявилася ось такою: НІКОЛИ НЕ СПОЧИВАЙ НА ЛАВРАХ. Енді на мить замилувалася колосальними дійками, а тоді знову обернулася до містера і місіс Затишок.

— Коли закінчаться одинадцятигодинні новини, можете вимкнути телевізор і лягти до ліжка. Коли прокинетеся завтра вранці, ви не пам’ятатимете, що я була тут. Є якісь запитання?

Жодних запитань вони не мали. Покинувши «Затишків», Енді поспішила назад до скупчення автодомів. Вона була голодною, і то вже багато тижнів, а сьогодні мусить всім вистачити вдосталь. А щодо завтра… то робота Рози про це піклуватися, і, на переконання Енді Зміїного Жала, нехай вона нею й займається.

О восьмій вечора вже запала повна темрява. О дев’ятій Правдиві зібралися на пікніковій галявині «Затишку». Роза Циліндр надійшла останньою, з балоном у руках. Побачивши його, вони неголосно відреагували ласим вуркотом. Роза розуміла, як усі почуваються. Вона й сама була голодною.

Вона вилізла на один з порізаних ініціалами пікнікових столів і обдивилася їх, кожного по черзі.

— Ми Правдивий Вузол.

— Ми Правдивий Вузол, — відповіли вони. Обличчя в них були урочистими, очі спраглими й голодними. — Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

— Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі.

— Ми тривкі.

— Ми обрані. Ми щасливці.

— Ми обрані, і ми щасливці.

— Вони виготувачі; ми набувачі.

— Вони виробляють, ми забираємо.

— Візьміть оце і скористайтеся ним добре.

— Ми скористаємося цим добре.

Колись, на початку останнього десятиліття двадцятого століття, жив у містечку Інід в Оклахомі хлопчик на ім’я Ричард Ґейлсворті. «Я присягнути можу, ця дитина читає мої думки», — інколи примовляла його мати. Люди на це усміхалися, але вона не жартувала. А може, й не тільки одної її думки. Ричард отримував оцінки «А» на іспитах, до яких навіть не готувався. Він знав наперед, коли батько прийде додому в доброму настрої і коли той мусив прийти весь роздратований чимось у сантехнічній компанії, якою він володів. Одного разу хлопчик благав свою матір зіграти в лотерею «Вибери шість» і клявся, що знає виграшні номери. Місіс Ґейлсворті відмовилася — вони були добрими баптистами, — але пізніше жалкувала. Не всі з шести цифр, які Ричард написав на кухонній дошці-пам’ятці, були виграшними, лише п’ять із них. Тим не менше, її релігійні переконання коштували їм сімдесят тисяч доларів. Вона прохала хлопчика не казати батькові, і Ричард пообіцяв, що не скаже. Він був добрим хлопчиком, гарним хлопчиком.

За два приблизно місяці після того лотерейного виграшу, що не відбувся, місіс Ґейлсворті було застрелено на смерть у її ж кухні, а добрий і гарний хлопчик зник. Відтоді його тіло зогнило до решти на давно несіяному полі неподалік якоїсь покинутої ферми, але, коли Роза Циліндр відкрила вентиль на срібному балоні, його сутність — його психодух — вирвалася звідти хмаркою сріблясто-іскристої імли. Хмарка здійнялася над балоном на висоту приблизно три фути і поширилася, ставши пласкою. Правдиві стояли, жадібно дивлячись вгору на неї з ласими обличчями. Кілька з них буквально ридали.

— Прийміть поживу й тривайте, — оголосила Роза, здіймаючи руки вгору, поки її розчепірені пальці не опинилися просто під імлистою гладінню. Роза її повабила пальцями. Імла моментально почала осідати, набуваючи форми парасольки, опускатися до тих, що чекали внизу. Коли вона оповила їхні голови, вони почали глибоко вдихати. Це тривало п’ять хвилин, протягом яких дехто з Правдивих через гіпервентиляцію встигли знепритомніти й повалитися на землю.

Роза відчула, як вона бубнявіє фізично, як гострішає ментально. Кожен духмяний аромат цієї весняної ночі оприявнив себе. Вона знала, що легенькі зморшки навкруг її очей і рота вже щезли. Білі пасма в її волоссі знову перемінились на чорні. Пізніше вночі у її кемпер прийде Крук і вони горітимуть з ним в її ліжку, як ті смолоскипи.

Вони вдихали Ричарда Ґейлсворті, допоки він не кінчився — тепер вже насправді зник цілком і назавжди. Біла імла порідшала, а потім і пропала. Зомлілі посідали й озиралися навкруги, усміхаючись. Дідо Флік підхопив Петті Хінку, дружину Баррі, і застрибав з нею у жвавій джизі.

— Пусти мене, ти, старий віслюк! — відпихалася вона, при тому сама сміючись.

Енді Зміїне Жало і Тиха Сарі цілувалися взасос. Пальці Енді зарилися в мишачого кольору волосся Сарі.

Роза зіскочила з пікнікового столу й обернулась до Крука. Він, вишкіряючись, показав їй зведені колечком великий і вказівний пальці.

«Все класно», — промовляв той його вишкір, і так воно й було. Тим часом. Але попри всю ейфорію Роза думала про балони в своєму сейфі. Тепер їх там стало тридцять вісім порожніх, замість колишніх тридцяти семи. Вони ще на крок наблизились до глухого кута.

Правдиві виїхали наступного ранку, щойно по тому, як заясніло. Вирушили по шосе № 12 до траси І-64, чотирнадцять автодомів караваном ніс-у-хвіст^[164]. Коли досягнуть міжштатної автомагістралі, вони розсіються, щоби не таким очевидним було їхнє скупчення, залишаючись на радіозв’язку, на випадок якихось інцидентів.

Або на той випадок, якщо нагодиться якась поживна оказія.

Прокинувшись освіженими після чудового нічного сну, Ерні й Морін Салкович погодилися, що ці люди з автодомами були найкращими з усіх, яких їм доводилося приймати. Вони не тільки заплатили готівкою і до крихітки прибрали свої стоянки, хтось навіть залишив на верхній сходинці їх трейлера хлібний пудинг з яблуками^[165] і ласкаву записку з подякою при ньому. Поїдаючи дарований десерт за сніданком, Салковичі говорили одне одному, як їм пощастить, якщо ті знову приїдуть наступного року.