Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 75
Його вициклило назад у цілісність — стогнучого, плачучого, тремтячого.
— Зроби щось, щоб це припинилося, Розі-дівчинко, зроби щось. Це так боляче…
Раніше, ніж вона встигла щось відповісти — та й що вона могла насправді сказати? — він почав знову зникати, поки від нього не залишилося нічого, окрім контурів скелета і його прикрих, плаваючих очей. Вони — то було найгірше.
Роза спробувала сконтактуватися з ним подумки, втішити його таким способом, але там не було за що зачепитися. Там, де завжди був Дідо Флік — часто гарикливий, інколи ніжний, — тепер віяв тільки буран уривчастих образів. Роза відсахнулась від нього, тяжко вражена. І знову подумала: «Такого не може бути».
— Мо’, нам варт’ покласти цьому край, позбавити його мук, — промовила Велика Мо. Її нігті уп’ялися в руку Енні, але Енні, схоже, цього не відчувала. — Вколоти його чи ще якось. У тебе ж є щось у твоїм саквояжі, Горіху? Мусить же.
— Що це дасть? — голос Волоського Горіха звучав хрипло. — Може, якби раніше, але тепер все пішло надто швидко. У нього більше нема організму, в якому міг би циркулювати якийсь препарат. Якщо я зроблю йому заштрик у руку, за п’ять секунд ми побачимо мокру пляму в нього на постелі, от й усе. Найкраще залишити все, як воно йде. Це не триватиме довго.
Так і сталося. Роза нарахувала ще чотири повних цикли. На п’ятому навіть його кістки зникли. Якусь мить ще залишалися очні яблука, дивлячись спершу на неї, а потім перекотилися, щоб побачити Татка Крука. Вони висіли над подушкою, все ще прим’ятою недавньою вагою його голови, заяложеною крем-олією «Дикий корінь»[301], якої в нього, схоже, були невичерпні запаси. Вона пригадала, що Скнара Ґ якось їй казала, що він скупив його на «і-Беї»[302]. А щоб ти всрався, як маленький був, на «і-Беї»!
А тоді, повільно, зникли також і очі. Хоча, звісно, зовсім вони не зникли; Роза знала, що побачить їх пізніше цієї ночі, у своїх снах. Як і решта тих, хто стоять зараз біля смертного ложа Діда Фліка. Якщо вони взагалі зможуть заснути.
Вони чекали, ніхто не був цілком певен, що старий знову не проявиться перед ними, як той привид батька Гамлета, або Джейкоба Марлі[303], або якийсь інший, але там залишалися лише вм’ятина від його зниклої голови, плями від тоніка для волосся та плескаті тепер, закаляні сечею і лайном сімейні труси, що були на ньому.
Мо вибухнула дикими риданнями й зарилася головою в рясні груди Енні Фартушок. Це почули ті, що стояли надворі, і почав один голос (Роза так ніколи й не дізналася чий). До нього приєднався другий, потім третій, четвертий… Невдовзі всі вони разом скандували під зорями, і Роза відчула, як дикий холод зазміївся вгору їй по спині. Вона намацала руку Крука і стиснула її.
Включилася Енні. Слідом Мо, придушеним голосом. Горіх. А тоді й Крук. Роза Циліндр набрала повні груди повітря і додала свій голос до решти.
«Лодсам ханті — ми обрані.
Каханна різоне ханті — ми щасливці.
Саббатха ханті. Саббатха ханті. Саббатха ханті.
Ми Правдивий Вузол, і ми тривкі».
5
Пізніше Крук прийшов до її «ЕрфКрузера».
— Ти не поїдеш на Схід, це точно?
— Ні. За старшого там будеш ти.
— Що ми робитимемо зараз?
— Триматимемо жалобу, звичайно. На жаль, ми можемо йому подарувати лише два дні.
Традиційно це мусило тривати сім: не злягатися, не теревенити пустого, не приймати духу. Тільки медитація. Потім прощальне коло, де кожен зробить крок вперед, розкаже якийсь один свій спогад про Діда Джонаса Фліка і покладе отриману від нього річ або таку, що була з ним якось пов’язана (Роза вже вибрала свою, той перстень з кельтськими символами, що Дідо подарував їй, коли ця частина Америки ще була індіанською територією, а її саму знали як Ірландську Розу). Тіла ніколи не було, коли помирав хтось з їхнього Племені, тож замість нього слугували ці пам’ятні речі. Їх загортали у біле полотно і ховали в могилі.
— Отже, моя група виступає коли? У середу ввечері чи вранці в четвер?
— У середу ввечері. — Роза хотіла отримати дівчинку якомога швидше. — Їдьте навпрямки. А ти цілком впевнений, що вони притримають той вгашаючий препарат в експрес-пункті в Стербриджі?
— Так. Щодо цього можеш розслабитися.
«Я не розслаблюся, допоки не зможу подивитися на ту малу курву, коли вона лежатиме в кімнаті прямо навпроти моєї, по саме нікуди причмелена, в кайданках і повна смачного, цідливого духу».
— Кого ти береш з собою? Назви поіменно.
— Я, Горіх, Джиммі Арифметика, якщо ти зможеш без нього…
— Я зможу без нього. Кого ще?
— Енді Зміїне Жало. Якщо нам знадобиться когось всипити, вона це зробить. І Хінця. Його для певності. Він тепер, коли Дідо нас покинув, найкращий серед нас локалізатор. Після тебе, тобто.
— Безумовно, бери його, але тобі не потрібен локалізатор, щоб знайти її, — сказала Роза. — З цим не мусить виникнути проблем. І вистачить однієї машини. Візьми «Віннебаго» Духоголового Стіва.
— Вже побалакав з ним про це.
Вона кивнула задоволено.
— І ще одне. Там, у Сайдвіндері, є така крамничка, називається «Дистрикт Х».
У Крука брови злетіли на лоба.
— Порносалон з надувною медсестричкою у вітрині?
— Бачу, ти знаєш цей заклад, — голос Рози прозвучав сухо. — А тепер уважно мене вислухай, Татку.
Крук вислухав.
6
Ден з Джоном Далтоном вилетіли з Логана[304] у вівторок вранці, щойно почало сходити сонце. У Мемфісі вони пересіли на інший літак і об 11:35 за Центральним денним часом приземлилися в Де Мойні[305], де погода була схожою більше на середину липня, а не на кінець вересня.
Першу частину перельоту з Бостона до Мемфіса Ден прикидався, ніби спить, щоби не мати діла з сумнівами й непевністю, які проростали в Джоновім мозку буйно, мов ті бур’яни. Десь над північною частиною штату Нью-Йорк він перестав прикидатися і насправді заснув. Між Мемфісом і Де Мойном спав Джон, тож з цим все було гаразд. А коли вони опинилися вже в Айові та їхали в орендованому в «Герці»[306] абсолютно непримітному «Форді Фокусі» в напрямку міста Фрімен[307], Ден відчув, що Джон відправив усі свої сумніви на упокій. Принаймні на певний час. На заміну їм прийшли цікавість і тривожна збудженість.
— Хлопчаки вирушили на пошуки скарбу, — промовив Ден. Він поспав довше, отож сидів зараз за кремом. Висока кукурудза, тепер уже більш жовта, аніж зелена, пропливала повз них обабіч дороги.
Джон злегка здригнувся:
— Га?
Ден посміхнувся:
— Хіба не саме це ти думав? Що ми, наче хлопчаки, які вирушили на пошуки скарбу?
— Ти буваєш доволі збіса жаским, Деніеле.
— Мабуть що. Я до цього звик.
Це було не зовсім правдою.
— Коли ти дізнався, що вмієш читати думки?
— Це не просто читання думок. Сяйво — це унікально багатомірний дар. Якщо це дар. Часами — в більшості випадків — воно вчувається, наче потворна родима пляма. Я певен, Абра сказала б те саме. А щодо того, коли я дізнався… ніколи я не дізнавався. Я просто завжди це в собі мав. Отримав у пакеті разом з усім стандартним набором.
— А пив ти, щоб це заглушити.
Жирний байбак з безбоязною розслабленістю чимчикував поперек шосе № 150[308]. Ден вильнув, щоб його не збити, і байбак зник в кукурудзі, так само не поспішаючи. Гарно було тут, небо проглядалося на тисячу миль вглиб і жодної гори на обрії. У Нью-Гемпширі добре, і думається про нього, як про дім, але Ден гадав, що на пласкій рівнині він завжди почуватиметься комфортніше. Безпечніше.
— Кому знати, як не тобі, Джонні. Чому кожний алкоголік п’є?
— Тому що він алкоголік.
— Бінго. Просто, як мило. Продерися крізь заумний белькіт і постанеш перед сліпучою правдою. Ми п’ємо, би ми п’яниці.