Доктор Сон - Кінг Стівен. Страница 8

Вона засунула дві п’ятдесятки і п’ять двадцяток до своєї сумочки, клацнула застібкою і вже було збиралася підвестись, коли на плече їй лягла чиясь рука і до вуха замуркотів жіночий голос: «Привіт, милочко. Додивишся цей фільм якось іншим разом. А зараз ти підеш з нами».

Енді спробувала вивернутися, але руки вхопили її голову. Найжахливішим у цьому було те, що вони були всередині її голови.

Після цього — аж поки вона не прийшла до тями в «ЕрфКрузері»^[24] Рози на занедбаному, порослому травою майданчику кемпінгу десь на околиці певного міста на Середньому Заході — все залишалося темрявою.

Коли вона прокинулась, Роза подала їй чашку чаю і потім довго з нею розмовляла. Енді все чула, але майже всю її увагу захопила сама її викрадачка. Поставна жінка, але це лише звільна кажучи. Роза Циліндр була на зріст шість футів, з довгими ногами у звужених унизу білих штанях, її високі груди ховалися всередині майки з логотипом ЮНІСЕФ і гаслом: «За Всяку Ціну Врятувати Дитину». Обличчя мала спокійної королеви: незворушне й безжурне. Її волосся, тепер розв’язане, спадало хвилями до середини спини. Деякий розлад вносив посаджений на її голові набакир витертий циліндр, але у всьому іншому вона була найвродливішою жінкою, яку Енді Стайнер бодай колись бачила в своєму житті.

— Ти розумієш, про що я тобі оце тут розповідаю? Я пропоную тобі тут і зараз певну можливість, Енді, і ти не мусиш поставитися до цього легковажно. Вже минуло років двадцять чи й більше відтоді, як комусь пропонували те, що я пропоную тобі.

— А якщо я скажу ні? Що тоді? Ви мене вб’єте? І заберете той… — Як вона те була назвала? — Той психодух?

Роза усміхнулася. Губи в неї були розкішні, коралово-рожеві. Енді, що вважала себе асексуальною, тим не менше загадалася, якою може бути на смак ця помада.

— Ти не маєш такої кількості духу, щоби нам з цим марудитися, милочко, та й той, що ти маєш, далебі не смачний. Смакуватиме, як жорстке м’ясо старої корови мугиреві.

— Кому?

— Не переймайся, просто слухай. Ми тебе не вб’ємо. Що ми зробимо, якщо ти скажеш «ні», так це зітремо в тебе з пам’яті спогад про цю маленьку бесіду. Ти прийдеш до тями на узбіччі дороги біля якогось вбогого міста — може, Топіки або Фарго^[25] — без грошей і не маючи гадки, яким чином ти там опинилася. Останнє, що ти пам’ятатимеш, як ходила в кінотеатр з чоловіком, якого ти пограбувала і знівечила.

— Він заслуговував на нівечення, — випалила Енді.

Роза зіп’ялася навшпиньки, потягуючись, її пальці торкалися даху її автодому.

— Це твої проблеми, медова лялечко. Я не твій психіатр. — На ній не було бюстгальтера; Енді ясно бачила, як змістилися всередині майки пунктуаційні знаки її сосків. — Але є дещо для роздумів: разом із грішми і твоїм безсумнівно фальшивим посвідченням особи ми заберемо і твій талант. Наступного разу, коли ти в притемненому залі кінотеатру запропонуєш якомусь чоловікові заснути, він обернеться до тебе й запитає, про що це ти таке к бісу говориш.

Енді пройняло холодним струменем переляку.

— Ви не можете такого зробити.

Але вона пам’ятала ті жахливо сильні руки, що сягнули всередину її мозку, і відчула цілковиту впевненість, що ця жінка таки може. Їй може знадобитися невеличка допомога її друзів з отих жилих фургонів та автодомів, що тулилися навкруг цього «ЕрфКрузера», немов поросята до цицьок свиноматки, але, о так, вона зможе.

Роза на це не звернула уваги.

— Скільки тобі років, милочко?

— Двадцять вісім.

Вона ретушувала свій вік, відтоді як досягла великого числа «три нуль».

Роза поглянула на неї, усміхаючись, не кажучи ані слова. Енді зустрілася з тими її гарними сірими очима на п’ять секунд і змушена була опустити погляд. Але при цьому її очі вперлися в ті розкішні груди, незагнуздані, але без жодних ознак провисання. А коли знову глянула вище, очі її не сягнули далі губ цієї жінки. Тих її коралово-рожевих губ.

— Тобі тридцять два, — промовила Роза. — О, це лише потрошку проявляється — тому що ти жила важким життям. Життям втікачки. Але ти все ще гарненька. Залишайся з нами, живи з нами, і за десять років від сьогодні тобі насправді буде двадцять вісім.

— Це неможливо.

Роза усміхнулась.

— Через сто років від сьогодні ти виглядатимеш і почуватимешся на тридцять п’ять. Поки не приймеш духу, тобто. По тому тобі знову стане двадцять вісім, тільки почуватимешся ти на десять років молодшою. І ти прийматимеш дух часто. Живи довго, залишайся молодою, харчуйся добре: це ті три речі, які я пропоную. Як вони тобі?

— Надто гарно, щоби бути правдою, — сказала Енді. — На кшталт отих рекламних оголошень, що обіцяють тобі застрахувати життя за десять доларів.

Вона не зовсім була неправа. Роза не сказала жодної брехні (принаймні поки що), але були речі, про які вона не розповідала. Як, скажімо, інколи гостро не вистачає духу. Як не кожний пережив Навернення. Роза припускала, що ця зможе, і Волоський Горіх — лікар-аматор Правдивих — обережно з цим погоджувався, проте справжньої впевненості не існувало.

— І ви з вашими друзями називаєте себе…

— Вони мені не друзі, вони моя сім’я. Ми — Правдивий Вузол. — Роза, сплівши разом пальці, простягнула руки до обличчя Енді. — І що пов’язане, того ніколи не можна розв’язати. Тобі варто це зрозуміти.

Енді, яка вже знала, що зґвалтована дівчина ніколи не зможе стати незґвалтованою, прекрасно це розуміла.

— А хіба маю я якийсь інший вибір?

Роза стенула плечима:

— Тільки лихі, милочко. Але було б краще, якби ти цього захотіла. Так Навернення пройде легше.

— А це боляче? Те Навернення?

Роза усміхнулася і промовила першу відверту брехню:

— Зовсім ні.

Літній вечір на околиці певного міста на Середньому Заході.

Десь люди дивилися, як хвиськає своїм батогом Гаррісон Форд; десь президент-актор безсумнівно усміхався своєю сумнівною посмішкою; тим часом, як Енді Стайнер у таборі автокочовиків лежала на придбаному в крамниці дешевих цін м’якому шезлонгу, купаючись у світлі фар «ЕрфКрузера» Рози і ще чийогось «Віннебаго»^[26]. Роза пояснила їй, що, хоча Правдивий Вузол володіє кількома кемпінговими теренами, цей автотабір не належить до їх числа. Але її передовий агент здатен викуповувати право ексклюзивного використання подібних цьому місцин у бізнесів, які манячать на межі банкрутства. Америка переживала рецесію, але для Правдивих гроші не були проблемою.

— Хто цей передовий агент? — запитала Енді.

— О, він вельми пробивний парубок, — усміхаючись, відповіла Роза. — Здатен очарувати пташок, щоб ті злетіли з дерева йому в руки. Ти з ним невдовзі познайомишся.

— Він ваш особливий хлопець?

На це Роза розсміялася й погладила Енді по щоці. Доторк її пальців породив гарячого черв’ячка збудження в животі у Енді. Щоб їй сказитися, але той дійсно в ній ворухнувся.

— Тебе пройняло, правда? Гадаю, все з тобою буде гаразд.

Можливо, але, лежачи зараз тут, Енді більше не відчувала збудження, лише страх. У голові їй ряхтіли новинні репортажі отого кшталту, де повідомлялося про тіла, знайдені в канавах, тіла, знайдені на лісових прогалинах, тіла, знайдені на дні висохлих колодязів. Жінки і дівчата. Майже завжди жінки і дівчата. Ні, не Роза її лякала — не дуже-то вона — крім неї, там були ще й інші жінки, але були також і чоловіки.

Роза опустилася на коліна поряд з нею. Сліпуче світло фар мусило б перетворити її обличчя на різкий і потворний чорно-білий ландшафт, але справдилося протилежне: натомість воно зробило її ще вродливішою. Вона знову погладила Енді по щоці.

— Не бійся, — промовила вона. — Не бійся.

Обернувшись до однієї з присутніх жінок, невиразно миловидої істоти, яку вона назвала Тихою Сарі, Роза кивнула. Сарі кивнула їй у відповідь і увійшла до монструозного автодому Рози. Тим часом інші почали формуватися в коло навкруг садового шезлонга. Енді це не сподобалося. Щось у цьому було жертовне.