Убити пересмішника... - Ли Харпер. Страница 18

— Хто хоче гарячого шоколаду?

Я тремтіла, поки Аттікус запалював вогонь на кухні.

Ми пили какао, і я помітила, що Аттікус весь час поглядає на мене. Спочатку дивився зацікавлено, потім його погляд став суворим.

— Я, здається, наказав вам з Джемом стояти на одному місці.

— А ми й стояли...

— Звідки ж тоді ковдра?

— Ковдра?..

— Авжеж, ковдра. Це не наша.

Я огледіла себе і помітила, що на плечах у мене й справді була якась руда шерстяна ковдра — такі ковдри носять індіанки.

— Аттікус, я нічого не знаю... я...

І обернулася до Джема — може, він знає. Але Джем здивувався ще більше. Сказав, що не знає, звідки взялася ковдра; ми робили все так, як велів Аттікус: стояли біля воріт Редлі і нікому не заважали, не сходили з місця... Раптом Джем на мить замовк. А тоді поспіхом промимрив:

— Містер Натан був на пожежі. Я бачив його, бачив, як він тягнув матрац... Аттікус, присягаюся...

— Гаразд, сину.— Аттікус ледь усміхнувся.— Так чи інакше, а схоже на те, що весь Мейкомб цієї ночі висипав на вулицю. Джем, здається, в комірчині у нас є пакувальний папір, принеси, будь ласка, і ми...

— Аттікус, не треба!

Джем, здавалося, збожеволів. Почав вибовтувати всі наші секрети, хоч би подумав про мене, якщо вже махнув рукою на себе,— і про дупло, і про штани, про все — нічого не втаїв.

— ...містер Натан замазав дупло цементом і зробив це для того, щоб ми більше нічого не знаходили... може, він божевільний, але ж, Аттікус, присягаюся, він ніколи не зробив нам нічого поганого, тієї ночі він міг перерізати мені горло, а замість того зашив мої штани... він нас ніколи не кривдить, Аттікус...

— Заспокойся, сину, — промовив батько так лагідно, що на душі у мене стало веселіше. Певно, Аттікус нічого не зрозумів з того, що розповідав Джем, бо тільки й мовив: — Ти маєш слушність. Хай ковдра лишається у нас. При нагоді Всевидько подякує йому за те, що він не дав їй замерзнути.

— Кому подякувати? — запитала я.

— Страхолюду Редлі. Ти, крім пожежі, нічого не бачила — і не помітила, як він накинув на тебе ковдру.

У мене всередині все перевернулось, а коли Джем з ковдрою почав підкрадатися до мене, мені стало кепсько.

— Він непомітно вислизнув надвір, завернув за будинок, тихенько підійшов... і так само непомітно зник.

— Джеремі, не захоплюйся цією пригодою, дивись не вигадай чого-небудь,— сухо зауважив Аттікус.

Джем насупився.

— Не збираюсь нічого вигадувати.

Проте я бачила, як погасла в його очах іскра, певно, погасла якась нова ідея.

— Тільки подумай, Всевидько,— мовив він,— якби ти обернулася в ту мить, то побачила б його.

Ополудні нас розбудила Келпурнія. Аттікус сказав, що до школи можна сьогодні не ходити: чого навчишся після безсонної ночі? Келпурнія загадала нам трохи прибрати у дворі.

Капелюх міс Моді вкрився тонкою прозорою плівкою льоду і просвічував наскрізь, ніби муха в янтарі, а садові ножиці ми відкопали в грязюці. Міс Моді застали на задвірках, вона стояла і дивилася на замерзлі обвуглені азалії.

— Міс Моді, ми принесли ваші речі,— сказав Джем.— Шкода...

Міс Моді обернулася, тінь звичної усмішки майнула на її обличчі.

— Я завжди хотіла мати менший будинок, Джем. Тепер стане двір просторіший. Уявляєш, скільки буде місця для азалій?

— Міс Моді, хіба вам не шкода? — здивувалась я.

Аттікус казав, що, крім цього будинку, у неї нічого не було.

— А чого шкодувати? Мені набрид цей старий хлів. Скільки разів я сама хотіла його підпалити, тільки боялася — могли б посадити до божевільні.

— Але ж...

— Не турбуйся про мене, Джін Луїзо. Є речі, яких ти ще не розумієш. Я побудую маленький будиночок, візьму кількох квартирантів, і... клянуся — це буде найкращий двір в Алабамі. Я втру носа тим Беллінгрейсам — досить мені тільки взятися.

Ми з Джемом перезирнулись.

— Як же все це сталося, міс Моді?

— Не знаю, Джем. Певно, сажа в димоході загорілася. Топила вночі, щоб не померзли в кімнаті квіти. Я чула, Джін Луїзо, що вчора вночі до тебе приходив несподіваний гість?

— Звідки ви знаєте?

— Аттікус розповів сьогодні вранці, коли йшов на роботу. Відверто кажучи, я б хотіла бути з тобою в ту мить. Може б, якось догадалася озирнутись.

Я слухала міс Моді і дивувалася. Все в людини пішло димом, улюблена садиба скидалася на поле недавнього бою, а її цікавили наші з Джемом справи.

Вона, певно, помітила мою розгубленість.

— Тільки одне турбувало мене вчора вночі: переполох і небезпека, що їх викликала пожежа. Могла згоріти вся вулиця. Містерові Ейвері доведеться пролежати в ліжку не менше тижня — він добряче підсмалився. Надто старий, щоб лізти у вогонь, і я йому про це казала. Тільки-но трохи відмию руки, а Стефані Крофорд кудись одвернеться, я спечу для нього свій найкращий пиріг. Ця Крофорд уже тридцять років полює за моїм рецептом, може, Стефані думає, що тепер я викажу їй секрет, бо живу в її домі, але вона глибоко помиляється.

Я подумала, що коли б навіть міс Моді не витримала і поділилася своїм секретом з міс Стефані, та все одно не зуміла б з цього скористатись. Одного разу з дозволу міс Моді я дивилась, як вона пече пиріг: разом з іншими продуктами, передбаченими рецептом, у тісто треба всипати велику чашку цукру.

Стояв тихий день. У холодному і чистому повітрі було чути навіть, як на будинку суду скреготів, шипів і скрипів од натуги годинник, перш ніж відбити потрібну годину. Ніс у міс Моді став трохи незвичного кольору — нічого схожого я ще не бачила і тому спитала, від чого це буває.

— Я стою тут з шостої години ранку,— відповіла міс Моді.— Певно, відморозила.

Вона підняла руки. Долоні, бурі від глини, вкрилися тонким плетивом ліній-тріщин, у яких запеклася кров.

— Ви ж понівечили свої руки,— сказав Джем.— Чому не покликали якогось негра? — І цілком щиро додав: — Або нас із Всевидьком, ми допомогли б.

— Дякую,— відповіла міс Моді.— У вас і без мене роботи досить.— І вона показала на наш двір.

— Це ви про сніговика? — запитала я.— Та ми його вмить розгребемо.

Міс Моді не спускала з мене очей, її губи ледь ворушилися. Раптом вона обхопила голову руками та як зарегоче. Ми пішли собі, а вона все ще не могла заспокоїтися.

Джем сказав, що не розуміє, що з нею сталося. Дивачка ця міс Моді, та й годі.

РОЗДІЛ IX

— Візьми свої слова назад!

Так я наказала Сесілу Джейкобсу, і то був початок невеселих для нас з Джемом днів. Я стиснула кулаки й приготувалася кинутися в бій. Аттікус обіцяв відлупцювати мене, якщо хоч раз почує, що я з кимось билася: мовляв, я уже занадто доросла, досить пустувати, і чим швидше я навчуся стримуватися, тим краще буде для всіх. Я про це забула.

Забула через Сесіла Джейкобса. Напередодні він крикнув посеред шкільного двору, що батько Всевидька Фінч захищає чорномазих. Я сказала, що це неправда, і розповіла про все Джемові.

— Що він хотів сказати? — запитала я Джема.

— Нічого. Спитай Аттікуса, він тобі розтлумачить.

— Аттікус, це правда, що ти захищаєш чорномазих? — звернулась я ввечері до батька.

— Ну звісно. Тільки не кажи «чорномазих», Всевидько. Це грубо.

— У школі всі так кажуть.

— Віднині на одного буде менше.

— А нащо ти посилаєш мене в школу, як не хочеш, щоб я так казала?

Батько подивився на мене лагідно і трохи здивовано. Незважаючи на компроміс між нами, я при всякій нагоді намагалася не піти до школи — надто вже вона мені набридла. З перших же днів вересня у мене то ноги підламувалися, то в голові паморочилось, то живіт болів. Я навіть дала п'ятачок синові куховарки міс Рейчел, аби він дозволив мені потертися головою об його голову: у нього був величезний стригучий лишай. Та дарма.

— Аттікус, а чи всі адвокати захищають чор... негрів?

— Авжеж, Всевидько.

— Чому ж тоді Сесіл сказав, що ти захищаєш чорномазих? Він сказав це так, ніби ти вчинив злочин.