Убити пересмішника... - Ли Харпер. Страница 49

— Замовкніть, сер! — гримнув суддя Тейлор, який раптом ніби прокинувся, і почервонів. Дивно, сигара зовсім не заважала йому розмовляти.— Лінк Діз,— крикнув він знову.— якщо ви маєте щось сказати, то скажете це під присягою і тоді, коли належить, а поки що вийдіть із залу, зрозуміло? Забирайтеся звідси, сер, ви мене чуєте? Хай йому чорт, якщо я ще раз попущу цьому типові!

Суддя Тейлор гнівно глянув на Аттікуса, спробуй, мовляв, сказати хоч слово, але Аттікус нахилив голову і тільки всміхався. Я пригадала, що Аттікус колись казав мені: суддя Тейлор інколи дозволяє собі не зовсім благозвучні вислови, що виходять за рамки його повноважень, але мало хто з адвокатів на це зважає. Я глянула на Джема, той тільки похитав головою.

— Це ж не те що підвівся і заговорив присяжний,— сказав він.— Тоді б суддя не кричав. А містер Лінк порушив порядок.

Суддя Тейлор велів секретареві викреслити з протоколу все, що записано після слів: «Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б», а присяжним сказав не зважати на цей викрик. Він підозріливо оглянув середній прохід, ждучи, мабуть, поки містер Лінк Діз зачинить за собою двері. Потім сказав:

— Далі, містер Джілмер.

— Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? — запитав містер Джілмер.

— Так, сер.

— І добре ти всипав тому чорномазому?

— Він побив мене.

— Це так, але засудили тебе, правда ж?

Аттікус підвів голову.

— То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.— Я по голосу відчула, що він стомився.

— Не має значення, хай свідок відповідає,— сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.

— Так, сер, мені дали тридцять діб.

Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.

— Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?

— Авжеж, сер, гадаю, що це так.

— І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?

— Я ніколи цього не робив, сер.

— Але сили в тебе вистачить для цього?

— Думаю, що вистачить.

— І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?

— Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.

— Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?

— Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.

— Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?

— Так, сер.

— Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?

— Я робив і свою роботу, сер.

— Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?

— Як це «заради чого», сер?

— Заради чого ти так вболівав за неї?

Том Робінсон відповів не відразу.

— Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...

— А містер Юел, а семеро дітей?

— З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...

— І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?

— Я ж кажу, хотів допомогти...

Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.

— Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?

— Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...

— Ах, он воно що! Тобі шкода було її? — Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.

Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.

— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.

— Ні, сер.

— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?

— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...

— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?

— Ні, сер, це не так.

— Отже, ти твердиш, що вона бреше?

Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.

— Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.

На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.

— А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?

— Ні, сер, це не зовсім так.

— Що значить «не зовсім так»?

— Він не встиг мене вигнати — я сам утік.

— Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?

— Я вже казав, сер, я злякався.

— Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?

— Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.

— Ну, яка ж це халепа,— ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?

— Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.

— Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?

— Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.

— Та ти, я бачу, нахаба, голубе!

— Ні, сер, що ви!

Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.

— Ти що, захворів? — запитала я, коли ми зійшли з галереї.

Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

— Що сталося, Всевидько? — запитав він, коли ми проходили мимо.

— Нічого особливого,— відповіла я. — Ділові щось нездужається.

— Ходімо в затінок,— запропонувала я.— Це, напевне, у тебе від спеки.

Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.

— Я не міг його далі слухати,— сказав Діл.

— Кого, Тома?

— Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...

— Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.

Діл терпляче зітхнув.

— Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.

— Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...

— Але з іншими він розмовляв не так.

— Діл, то були його свідки.

— Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час «хлопче», «голубе», просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних — бачте, мовляв, як бреше.

— Ну, Діл, зрештою, Том — негр.

— Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.

— У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.

— Містер Фінч не такий.

— Це — виняток, Діл, він...— Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: «Він завжди однаковий — і в суді, і на вулиці».

— Я не про те,— сказав Діл.

— Я знаю, про що ти, друже,— почувся голос позаду нас.

Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.

— Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж? 

РОЗДІЛ XX

— Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.