Нація - Матиос Мария Васильевна. Страница 37

Отак, бачиш, і понабиралося всього потроху. І за всім треба дивитися. Бо це таке ґаздівство, що важніше від усього другого. Друге можна занедбати — а це невольно. Як живеш по-людськи, то й ховати тебе мають по-людськи. Чи мало ото народу вигибло без свічки, без трунвочки, без хреста? А тепер хоч час такий, що й свічка є, й до свічки.

Складай, дочко, все отак, як я. Щоби було рівненько. Отако-о-о…

БІЛЕНЬКІ РЯДОЧКИ речей, призначених для смерті, сумирно гріються в розкритій — білій зсередини й чорній зверху — домовині перед верандою.

Юстина сидить коло мене на лавці під хатою, із складеними на грудях виробленими руками, дивиться на порожню вулицю, потім бігає поглядом по своєму городові, що шкіриться викошеним бадиллям і жовтими зубами рясних гарбузів, а далі півобертається до мене:

— Хочу щось тобі казати, а ти мене слухай добре й май пам'ять на те, що буду казати.

Я дітям своїм і внукам наказую-наказую, а чи вони мене чують? Хочу, аби розуміли, що то є смерть, а вони флинькати та шмаркати починають, та в сльози, голосять, ніби я вже вмерла. А я їм наперед розказую, щоби все зробили так, як треба, так, як мене неня-тато вчили. Ого-о-о…

А ти, як добру пам'ять маєш, запам'ятай все добре, то прийдеш розкажеш, бо вони в горю забудуть, як я казала, та й зроблять не по-моєму. А я багато на світі прожила, видиш, у селі нема ані одної мої верстачки, всі однолітки, навіть молодші вже вивмирали. То хочу відбути свої останні години на цім світі по розумові.

Ти знаєш, дочко, коли я була молодша, я просила Бога й за те, й за те. То хустки файної хотілося, то доброго приплоду, то зятя совісного, то здоров'я, а то цементу на хату Тонці не ставало.

А тепер лише прошу легкої смерті. Нічого не хочу — лише легкої смерті. А її треба заслужити. У молодості про це не думаєш, а потому — буває запізно думати. Дивися, Філіпчачка лягла спати — й не прокинулася. Мала слабе серце, й ні дня не лежала. Та за таку смертечку в чергу треба ставати, як тепер за милом!

Але вже, як Бог розпорядиться. Йому звідтам видніше, хто яку смерть заслужив.

А тебе хочу просити про друге. Я це дітям казала, але чи спімнуть у біді бабинські слова?

Ото кажу тобі: якби в разі чого домашні не додивилися й я умерла без свічки, то не забудьте передати мені на той світ свічку. Мало що може бути! Можу в сні умерти, може дома нікого на ту годину не бути. Усе може бути. Але свічку передати — передайте. Та як будете передавати, то добре думайте ким. Передавайте кимсь добрим, незабутливим, таким, на кого є точна надія.

Бо як Катеринка Василя Миколаїшиного вмерла без свічки, то в якімсь часі свічку передавали покійним Дмитром Калиняковим. Поклали йому в труну ще одну смертевну свічку, сказали, щоби передав на тому світі Катеринці, а він, покійничок, вадився з нею все життя, знаєш, як то по сусідству буває: то когут не ту курку потопче, то сусідська корова конюшину в городі щипне, то діти садовину обірвуть до часу, то баби межи себе яку брехню пустять, ну то й не передав Дмитрик Катеринці свічку. Забув, абощо… Може, загубив зі страху, як на брамі раю став.

То вона, сирота, най Бог хоронить, усю фамілію замучила з того світа через ту свічку. Мучила доти, поки не вмерла Василина з Кривулі, прецінь, і не вмерла — машина в потоці убила. То покійниця, видко, таки донесла Катеринчину свічечку межи ангели, чи де там вона тепер ходить. Ну, то Катеринка вже лишила у спокої фамілію. А то була непорадна година! Нема гірше, як покійник живих мучить із того світа… Нема гірше.

А як уже вмру, то онуків не пужайте дуже. Однаково вже не встану, а діти будуть таїти зло на мене, що баба перестрашила їх смертю. І так життя їм нелегке тепер прийшло. Про смерть скажіть їм без плачу й без голосіння. Бо то за тими плачами нічого не чути розумного.

А якби котра з вас була перед злогами, видиш, скільки у фамілії молодих невісток, — щоби не йшла до тіла, аби не перепудилася, бо все може бути. Тіло може бути не дуже файне, а набереться страху — дитину мертву потому може вродити.

До тіла тяжкій жінці не конче йти. Надивилися діти й онуки, й невістки на бабу за життя. Їм стане, аби згадувати. На подвір'ї роботу їм дайте, межи люди пустіть, най на файних людей дивиться, котра тяжка, аби дитина була файна.

Якби хто де в далекій дорозі був — не зривайте з дороги. Семена Данилишиного викликали були з дороги на похорон його вуйка, а Семен був шофером, горіхи в Мурманськ віз, то довіз лише до Москви, там горіхи лишив на продаж, а сам за руль — у село. А їхав, видко, скоро… То вже два мерці було у фамілії одного тижня. І гроші за горіхи людські потому так і не знайшли. Де його у Москві шукати? Та навіть, як хто знав, то притаїв грошики. Другому смерть — як война: легко нажитися чужим мозолем. Так що одна біда потягнула другу.

То кажу тобі: з дороги не зривайте нікого. Вже однаково мене не оживить. А тим із фамілії, що в місті живуть, — то телефоном не бийте, як у дзвін, у страх не вгоніть. Скажіть спокійно, так і так, баба Юстина вмерла, земля їй пухом і царство небесне, а щоби не захлиналися в телефон, щоби людина не зрозуміла, хто вмер — чи мама, чи рідна дитина, чи сусіда, чи старосвітська баба.

І ніколи, дочко, не говоріть при житті дурниці про смерть. Як маєш сказати щось дурне, візьми в рот води й трохи потримай. Тоді дурне мине скорше. Бо видиш, Іван Петриків, не проти п'ятнички святої будь казано, якось п'яний говорив, як у дурному розумі. Каже, мені, як умру, вже все однаково буде, а хоч би в шанці валятися, а хоч би деінде.

У таку хвилину сказав, покійний. Іван умер на другий день після Петра-Павла. А дощів тоді було не то, що тепер — жменька. Дощ не ставав перед тим три добі. Світа не було видно. Ну, гай, уже добре. Дощ став. Івана з Кривулі везуть ховати. А везли до села кіньми — фірою — бо то така грузька дорога була, що чоловік міг би втопитися в болоті. Було як було. Уже майже підходили до села. А перед самим поворотом заєць коням перебіг дорогу. Коні схарапудилися та пішли галопом. Труна перевернулася. Думаєш, не шукали Івана по обочинах у болоті? А все винен дурний язик. У таку хвилину сказав пусту гадку.

Ото, дочко, як маєте щось дурне сказати, наберіть у рот води.

Бо то не лиш Іван із Кривулі мав таке після смерті. Параска Гаврилюкова, покійниця, так уже нажилася із своїм Корнильом, що куца там! Що був охочий до чужих жінок, а що до горівки, Господня твоя воля! Параска не раз свариться з Корнильом у себе перед хати на подвір'ю, а півсела чує. І плакати, каже, за тобою не буду, й до року віддамся, як ти мені в печінку в'ївся. А що вже кляла чоловіка — то таких клятьбів світ не чув. І щоби тебе кров нагла залила, й гробом би тобі кидало.

То диявол усе язиком людським керує. А Бог свою вагу небесну має. Ой, Боже, Боже… Корниля кров нагла залила? Залила. По-вашому, то інсульт називається. А Корниля несли на цвинтар, а то було по Різдву, морози були, льоди були — най Бог хоронить! А ті, що несли труну, чи то п'яні були, чи підошви мали слизькі, котрийсь підковзнувся, упав, а за ним потягнуло другого, а тіло вивалилося з домовини. Ото й маєш, що гробом Корнильові кидало та кістки трусило.

То я казала дітям і онукам наказувала, аби ніякі коні не брали, а тим, що мене будуть нести, горівки не давати: як схочуть, то будуть пити по всьому. І най добре під ноги дивляться. Може, хто й мене тяженько та так погано закляв коли. Онуків є дванадцять. Три рази можуть змінитися коло труни. Бабинка легонька, як тріска. Домовина вже всохлася. Так що нести буде легко. Якби могла, то сама би себе понесла, як надумаю, який жаль завдам на плечі фамілії.

А якби, Боже борони, вмирала не при пам'яті, то приведете панотця, щоби Євангелію читав цілий день. Аби гріхи свої забрала на той світ, аби на цім не лишила. Бо як умру вдень — то гріхи заберу, а як умру на ніч — то лишу всі гріхи вам. Дивіться, абись'те молилися й відмолювали, бо то також недобре, як людина вмирає після заходу сонця. Великі грішники так і вмирають. А я також гріхи маю. Двоє дітей мертвих родила. Тяженька робота, видко, їх умертвила ще в череві. Десь криве слово невісткам сказала. На роботу в колгосп гнали у свято. І вила в руки в неділю брала, й граблі. Бо не було де дітися… І-і-і-і… чи то за гріх при такому життю тяжко? За добре тяжко, а за гріх — ні.