Нація - Матиос Мария Васильевна. Страница 8

Марія в чорному стала на порозі Машталерової хати. Естер із трьома дітьми сиділа на підлозі. Чоловіки на головах мали чорні ярмулки.

Сандулячка й собі присіла край стіни під вікном. Довго вагалася, чи сидіти мовчки й мовчки просити свого християнського Бога за убієнну душу покійного Абрама, чи все-таки перехреститися.

Люди в хаті стиха перемовлялися. Шльома Бухбіндер надрізував ножицями краї їхніх кофтин, лейбиків і сорочок. Марія простягнула Шльомі край і свого кептарика. Шльома важко зітхнув, проте надріз зробив. Але в самому кутику. Та й то з виворітного боку, так, що знак був майже непомітний.

Потім Шльома читав юдейську молитву по убієнному, однак вона не мала в собі звичної для Тисової Рівні розпуки. Далі, зрозумілими для Марії словами, він казав про віру у Всевишнього, спокуту й порятунок, а ще далі — прославляв святість Бога. Коли Марія зібралася додому, чорна від туги Естер тихо їй сказала:

— Маріє, дякую за міцву…

— Хто дякує за мертвого, жінко?!.. — мало не скрикнула Марія.

— Е-е-е, ні… Міцва по-нашому — це добра справа. Ви зробили добру справу, Марійо, відвідавши нашу родину в жалобі.

Якось, разом вибиваючи дерев'яними праниками визолене білля на ріці, Естер поскаржилася Сандулячці, що й війна не скінчилася, і рік минув по убієнному Абрамові, а нема кому поставити на його могилі надгробок. Будь-який вона не хоче, а такий, як треба, міг зробити лише майстер Коган, що жив у Вижниці. Та чи й Когана не забили?

6

…ВИЖНИЦЬКИЙ МАЙСТЕР Фейґел Коган слухав Сандулякову неуважно, але й не довго:

— І ти мене ще довго будеш просила за Абрама? Пришли ліпше свого хлопця, навчу різьбити по каменю. Бо нема кому. А мої руки не встигають робити надгробки. Мруть людей, лиш попи тішаться, бо роботу мають;

…Один раз і ще раз подумала Сандулячка, і через два дні сама приїхала конем до Когана помагати. А сина лишила на господарці. Хто його знає, як воно може бути? Черкеси й русаки не лише юдейських чоловіків умертвляли.

Фейґеле довго крутив головою, зачувши, що замість чоловічих рук йому пропонують дати різець у руки жіночі, далі махнув рукою, а потім сказав:

— Фейґел не такий безсердечний, щоби жінку вчити писати на камені, поки її чоловік не прийшли із тої проклятої войни. А скільки не прийде, Боже ти мій! — ухопився за голову обома руками: — Ліпше дивися. Трохи на мене, бо вже ні одне жіноче око не дивиться на старого Фейґеле, або краще дивися на камінь. Камінь завжди скаже більше, ніж людина. І скаже тілько правду.

Та й узяв до рук різець.

…Коли всі ті химерні, чудернацькі знаки, сумлінно й неспішно стесані справа наліво, один до одного притулилися під Когановим різцем, Марія вслід за Коганом витерла рукавом сорочки спітніле чоло, так, ніби сама припасовувала німий жаль за Машталером у камінь.

— Як там написано, Фейґеле? — несміливо запитала Сандулячка, коли порохи з надгробка було здмухано, а літери сухою шматою витерто.

— О-о-о, жінко… — Коган скручував потертий тютюн у вижовклу газету. — Тут є ім'я Абрама, тут буквами записано день, коли Абрама порубали, дивися, — водив жовтим від курива пальцем по звивистих знаках, — п'ять тисяч шістсот сімдесят п'ятого року. Але найважніше написано таке: «На світі є три корони. Корона Тори, корона священного служіння і корона Царства. Але над усіма ними — корона доброго імені». Отаке тут написано, жінко. А вже не написано, але знай собі від мене, що останню корону носити найважче. Це каже тобі старий Фейґеле Коган, який нагадує живим про мертвих, а вони не завжди його чують.

— Я чую, — навіщось заспокоїла Марія майстра, а далі вони зладували Абрамів надгробок на фіру, позичену Сандулячкою в сільського священика, й жінка взялася за віжки: «До вечора треба в Тисову Рівню. На жидівський цвинтар».

7

…ОТОЖ, КОЛИ РАПТОВО розквітла Андрея попросила Сандуляків прийти до них на Пурім, Марія з несподіванки все поплутала й подумала: Машталерка кличе на ще один Кадіш, на поминальну молитву, адже поминає Абрама щороку, як гуцули поминають своїх.

Сандулячка знала, що воно, звичайно, не годиться юдеям Кадіш відчитувати з православними. Та знала й інше: «Коли немає на Піску десяти жидівських чоловіків старше тринадцяти років, як того вимагає юдейський звичай, то що робити бідній вдовиці Естер, як не покликатися на сусідів? Вона таки щоліта поминає Абрама, бо саме літня днина забрала в неї чоловіка, а в дітей батька. І Естер це не годна забути дотепер».

— Андреє! — ще раз витерла руки об верхню спідницю Сандулячка. — А ти нічого не переплутала? Мама точно кличе на Пурім? Не на Кадіш?

Дівчинка засміялася, аж чорне, як смола, розплетене волосся затрусилося на плечах:

— Тітко Маріє! На Пурім, кажу ж вам, на Пурім! Беріть переберію, всі свої костюми й маски та й ходіть до нас. Пурім — це найвеселіше з найвеселіших свят. Кажу ж вам, це — як ваша Маланка. Шкода, що у вас так мало дітей. Жидівські діти найбільше люблять Пурім і пурімшпілі.

Порадившись із Тимофієм, Марія переберію брати не брала — якось не випадало християнам маланкувати серед літа, але щоб не засмучувати Естер із дітьми, дала Андрієві від різдвяної циганської ноші широкого капелюха із загнутими доверху крисами і втиканим у нього гусячим пір'ям та пришитими дратвою двома круглими дзеркальцями.

Самі вони з Тимофієм одягли літні вишиті сорочки з тричвертьковими рукавами, а Марія накинула на шию разок іще весільних своїх коралів.

Повеселіла Естер із трьома дітьми, одягнутими поверх звичного свого — щоденного — одягу в марлеві костюми з різнобарвних клаптів, пофарбованих квітковим, бузиновим та буряковим соком, із квітковими коронами круг голови та шиї, сама в сірому лейбику, прикрашеному такими ж китицями з цвіту липи й деревію, як у старшої дочки Андреї, зустріла Сандуляків на порозі ґанку великою мискою трикутних пиріжків.

— З маком? — не чекаючи особливого запрошення, Андрій пригостився найперший.

— З маком. Пригощайтеся, прошу вас. Ці пиріжки називаються гументаші. Вуха Амана. А це, — Естер брала із піднесеного Андреєю плетеного кошика печиво різної форми, оздоблене візерунками з лісових та садових ягід, і клала кожному в руку, — це хліб радості. І не дивуйтеся, — відчинила двері спочатку в захаращені сіни, а далі — в кімнату, прибрану квітами та зеленню, як до Трійці, й сама всадовила кожного за стіл, накритий не вельми багато, проте гарно. — Ми з дітьми сьогодні святкуємо малий Пурім. У нас так можна: кілька разів святкувати Пурім.

— Як це? — Андрій без устиду вибирав печиво з дерев'яних формочок у вигляді зайчиків, зірочок, кілець та півмісяця, повільно смакуючи його з холодним — із погребу — узваром.

— Це так, якби ми два рази святкували Маланку? — запитала й собі Марія.

— Не зовсім, — усміхнулася Естер.

Було видно, що їй хотілося бути радісною.

— Наші звичаї дозволяють нам мати й такі свята — з особливої вдячності комусь за добру справу. Або за те, що хтось відвернув від нас небезпеку. Тоді можна справляти малий Пурім тоді, коли самі захочете. Сусідня Вижниця святкує малий Пурім щороку на честь місцевого бургомістра, який не дав жидів на смерть черкесам. — Естер передихнула й докінчила: — А ми тут із дітьми також знаємо, кому й за що дякувати…

— Таке скажете… — вперше подав голос Тимофій, донісши до рота «вухо Амана» лише наполовину.

Він зрозумів: Естер згадує надгробок Абрамові. Той, що його під час війни допомогла зробити Марія.

— У Книзі Естер описано, як у давні часи в Персії царський міністр Аман зажадав знищити всіх юдеїв. Але цариця Естер та Мордехай розгадали задум Амана. І юдеї були врятовані. Тому на Пурім із радістю поїдають «вуха Амана» і влаштовують пурімшпілі — веселощі з перевдяганнями, жартами, дарують одне одному подарунки, дають милостиню бідним. — Ненадовго замовкла. — Але, якщо подумати, в кожного свій Пурім, пов'язаний із кимсь. У нас із дітьми, — Естер обвела очима той край столу, за яким сиділи її діти, — пов'язаний із вами, мої сусіди. — Докінчила весело, але чомусь після того одразу й заплакала, така дивна сьогодні Машталерка.