Країна розваг - Кінг Стівен. Страница 20

Я лише думаю, що пам’ятаю, як вона бігла до мене (ага, як і всі вони), але точно знаю, що сталося наступної миті й чому це сталося. У неї в роті був шматочок сосиски, і коли вона вдихнула повітря, щоб закричати «ГОВВВІ!», то втягнула його в горло. Хот-доґи — прекрасна їжа, щоб вдавитися. На щастя для неї, у мене в голові засіло достатньо пророчої туфти від Роззі Ґолд, щоб діяти швидко.

Коли в дівчинки підломилися ноги, а вираз щасливого екстазу на обличчі змінився спершу подивом, а потім — жахом, я вже тягнув руку назад і лапою-рукавичкою хапався за змійку. Голова Гові відвалилася й повисла набік, явивши світові червоне обличчя й мокру від поту голову містера Девіна Джонса. Дівчинка впустила Ганчір’яну Енн на землю. Кепка впала. Дівчинка роздирала пальцями шию.

— Голлі? — закричала якась жінка. — Голлі, що таке?

А ось іще трохи везіння в дії: я не лише знав, що з нею, я знав, що потрібно робити. Думаю, ви не до кінця розумієте, яке то було щастя. Не забувайте, ми говоримо про тисяча дев’ятсот сімдесят третій рік і статтю, завдяки якій спосіб Гаймліха здобуде свою назву, Генріх Гаймліх опублікує лише через рік. Утім, то завжди був найрозумніший спосіб усувати задушення — нас навчили цього на перших і єдиних організаційних зборах перед тим, як ми почали працювати в їдальні УНГ. Навчав нас старий загартований ветеран ресторанних воєн, якому довелося закрити свою кав’яреньку в містечку Нашуа через рік після того, як неподалік звели «Макдональдз».

— Запам’ятайте: якщо натискати слабо, це не допоможе, — сказав він нам. — Не бійтеся зламати ребро, коли на ваших очах помирає людина.

Я бачив, що обличчя в дівчинки багряніє, і навіть не думав про її ребра. Я вхопив її в широкі волохаті обійми, поклав ліву лапу, котрою смикав за хвоста, посередині живота, де сходяться ребра, і один раз дуже сильно натиснув. Вимащений жовтим шматок хот-доґа завдовжки мало не два дюйми вискочив у неї з рота, мов корок із пляшки, і пролетів майже чотири фути. Але ні, ребер я їй не поламав. У дітей, хай їх Бог благословить, гнучкі кістки.

Я навіть не усвідомлював, що нас із Голлі Стенсфілд (так її звали) оточили колом дорослі і коло все ширшало. І, безперечно, я не усвідомлював, що нас дуже активно фотографують, у тому числі Ерін Кук, чий знімок потім потрапить у газету «Гевенз-Бей віклі» та ще кілька більших газет, зокрема «Вілмінґтон стар-ньюз». Те фото у рамці досі зберігається в коробці десь у мене на горищі. На ньому маленька дівчинка сидить на руках у напівлюдини-напівсобаки з двома головами, одна з яких звисає на плече. Дівчинка простягає руки до матері, і «спід-ґрафік» Ерін Кук зафіксував саме той момент, коли в мами підламуються перед нами ноги.

Усі ці спогади для мене — одна велика розмита пляма, але я пригадую, як мати згребла малу в обійми, а батько сказав:

— Хлопчику, ти врятував їй життя.

А ще пам’ятаю (цей спогад кришталево ясний), що Голлі подивилася на мене великими блакитними оченятами і сказала:

— Бідний Гові, у тебе відпала голова.

Класичний газетний заголовок усіх часів, як усім відомо, — «ЛЮДИНА ПОКУСАЛА СОБАКУ». До такого «Стар-ньюз», звісно, дорівнятися не могла, але заголовок над фотографією Ерін теж довів, що журналісти не дурно хліб їдять. «СОБАКА ВРЯТУВАВ ДІВЧИНКУ В ПАРКУ РОЗВАГ».

Знаєте, яким було моє перше ядуче бажання? Вирізати статтю і надіслати її Венді Кіґан. Може, я б і зробив це, якби не скидався на фото Ерін на нутрію, яку дохлою витягли з води. Але батькові я все-таки статтю надіслав, і він подзвонив, щоб сказати, як мною пишається. Голос у нього тремтів, наче він от-от розплачеться.

— Дев, Господь зробив так, щоб ти опинився в потрібному місці в потрібний час, — сказав він.

Може, Господь. А може, Роззі Ґолд, також відома як Мадам Фортуна. А може, обоє потроху.

Наступного дня мене викликали в кабінет містера Істербрука, кімнату, обшиту сосновим деревом, де стіни були всуціль обвішані старими плакатами з ярмарків і фотографіями. Особливу увагу привернуло фото працівника в солом’яному брилі та з охайними вусами, який стояв біля атракціону «Перевір свою силу». Рукава білої сорочки були закасані, а на кувалду він спирався так, наче то був ціпок: ну чистий мачо. На верхівці стовпа, поряд із дзвінком, була табличка з написом: «ПОЦІЛУЙТЕ ЙОГО, ДАМОЧКО, ВІН МУЖИК!»

— Цей хлопець — ви? — спитав я.

— Так, але на цьому атракціоні я працював лише один сезон. Мені не сподобалося. Не люблю розваг, де піддурюють людей. Завжди поважав чесну гру. Сідай, Джонсі. Хочеш кoли чи ще чогось випити?

— Ні, сер. Дякую, не хочу. — У шлунку в мене досі хлюпотів уранішній молочний коктейль.

— Скажу прямо і як є. Учора ввечері ти заробив нашому парку двісті тисяч доларів хорошої реклами, а я однаково не можу собі дозволити виписати тобі премію. Якби ти знав… але не зважай. — Він нахилився вперед. — Єдине, що я можу, — бути твоїм боржником. Якщо тобі знадобиться послуга, можеш на мене розраховувати, зроблю все, що буде в моїх силах. Влаштує тебе таке?

— Авжеж.

— Добре. І ще одне — чи не погодишся ти ще раз показатися в костюмі Гові з тією дівчинкою? Її батьки хочуть подякувати тобі особисто, але публічний вихід був би чудовою підмогою для «Джойленду». Звісно, це твоє рішення.

— Коли?

— У суботу, після полуденного параду. Ми поставимо платформу на перетині Джойленд-авеню і Дороги Гінчаків. Запросимо репортерів.

— З радістю.

Мушу визнати, мені самому подобалася думка про те, щоб знову з’явитися в газеті. Того літа моєму еґо та самоповазі завдали нищівного удару, і я хотів якнайшвидше подолати цю кризу.

Бредлі Істербрук підвівся, як завжди, повільно й невпевнено, і простягнув мені руку.

— Ще раз тобі дякую. Від імені тієї дівчинки, але також від імені «Джойленду». Бухгалтери, які керують моїм проклятущим життям, будуть дуже задоволені.

Коли я вийшов із будівлі офісу, яка разом з іншими адміністративними спорудами розташовувалася на задньому дворі, як ми його називали, то побачив, що перед нею зібралася вся моя команда. Прийшов навіть Батя Аллен. Ерін, одягнена в зелену суконьку голівудської кралечки, виступила вперед, тримаючи в руках блискучий металевий вінок із лаврового листя, вирізаного з бляшанок супу «Кемпбел». Вона опустилася на одне коліно.

— Тобі, мій герою.

— Рятівнику маленьких дівчаток, — додав Том Кеннеді. — Не кажучи вже «рятівнику нашого місця працевлаштування, якому загрожує закриття через судові позови».

Ерін скочила на ноги, поклала сміховинний вінок мені на голову і смачно цьомнула в щоку. Уся команда «Біґль» радісно заплескала в долоні.

— Добре, — сказав Батя, коли шум ущух. — Усі ми, Джонсі, згодні, що ти лицар в осяйних обладунках. А ще ти не перший, хто спас ховрашка від раптової смерті на центральній алеї. Тому йдімо вже всі працювати.

Мене це влаштовувало. Слава — це приємно, але попередження не надиматися від гордощів, на яке натякав бляшаний лавровий вінок, я вловив дуже добре.

Тієї суботи я у шкурі стояв на збитій нашвидкуруч платформі посеред нашої центральної алеї. Мені було приємно тримати на руках Голлі, та й вона помітно раділа такій можливості. Здогадуюся, що репортери спалили десь миль із дев’ять плівки, поки вона освідчувалася в любові до свого улюбленого песика та знову і знову цілувала його на камеру.

Якийсь час Ерін зі своїм фотоапаратом трималася в першому ряду, але фотографи-новинарі були кремезні й усі, як один, чоловіки. Невдовзі вони відтіснили її на менш вигідну позицію, а що їм було потрібно? Те, що Ерін уже мала, — фотографію, на якій голова Гові звисала в мене набік. То було єдине, чого я не погоджувався робити на прохання фотографів, хоча я певен, що за це мене б не покарали ні Фред, ні Лейн, ні містер Істербрук. Я не погоджувався, бо це йшло врозріз із парковою традицією: Гові ніколи не знімав шкури на публіці, бо це було приблизно те саме, що викрити Зубну фею. Я зняв «голову», коли Голлі Стенсфілд задихалась, але то був необхідний виняток. А навмисно порушувати правило я не хотів. Напевно, я все-таки був карні (хоч і не карні-від-карні, це вже точно ні).