Країна розваг - Кінг Стівен. Страница 43

Та я всміхнувся (не брехатиму, це коштувало мені зусиль) і сказав:

— Сигнал прийнято. Що стосується мене, то наш маленький дослідницький проект закінчився. — «Розслабся, Томасе. Тепер ти можеш не думати про те, що сталося в „Домі жаху“. Про те, що ти там бачив».

— Добре. Ми ж досі друзі, правда?

Я простягнув йому через стіл руку.

— Друзі до скону, — сказав я.

І ми потисли один одному руки.

На казковій сцені села Виляй-Крути було три задники: замок Чарівного принца, магічне бобове стебло Джека і зоряне нічне небо, на тлі якого видно було «Колесо Кароліни», що палахкотіло червоною неоновою барвою. Усі вони протягом літа вицвіли на сонці. У понеділок уранці я саме був за лаштунками, у невеличкому просторі за сценою давав лад декорації за допомогою фарби й пензлика (і дуже боявся налажати, бо Ван Гог з мене був ніякий), коли до мене підійшов ґазуні з тих, що працювали неповний день, і передав, що мене чекають в кабінеті Фреда Діна.

Ішов я з тривогою на душі, думаючи, що мене будуть шпетити за те, що привів у суботу Ерін у парк. На мій подив, Фред Дін був не в одному зі своїх костюмів чи в смішному одязі для гольфу, а у вилинялих джинсах і так само линялій футболці з логотипом «Джойленду». Короткі рукава він підкасав, і видно було тепер чималі м’язи. Голову вінчав візерунчастий налобник. Він не був схожий на бухгалтера чи начальника паркового відділу персоналу — він був схожий на атракціоніста.

Помітивши моє здивування, він усміхнувся.

— Прикид мій подобається? Чесно кажучи, мені самому дуже навіть до душі. Так я вдягався, коли пішов працювати у шоу Братів Бліц на Середньому Заході. У п’ятдесяті це було. Маму Бліци влаштовували, а от батько злякався до чортиків. А він у мене був карні.

— Я знаю.

Фред підняв брови.

— Справді? Чутки ширяться. Добре, та я не про це. Сьогодні треба чимало зробити.

— Можете дати мені список. Я майже закінчив розмальовувати декорації на…

— Нічого подібного, Джонсі. Сьогодні опівдні ти підеш з роботи, і я не хочу тебе бачити до завтрашнього ранку, до дев’ятої години, коли ти з’явишся тут зі своїми гостями. А щодо платні не хвилюйся. Я зроблю так, щоб з тебе не вирахували за пропущені години.

— Фреде, а чому так?

Він усміхнувся дуже загадково.

— Це сюрприз.

Понеділок видався теплим і сонячним, тож, коли я повертався у Гевенз-Бей, Енні та Майк обідали на краю доріжки. Побачивши мене, Майло помчав мені назустріч.

— Деве! — гукнув Майк. — Іди до нас, з’їж сендвіч! Тут їх ціла гора!

— Та ні, я краще не…

— Ми наполягаємо, — сказала Енні. Та потім спохмурніла. — Якщо, звісно, ти не хворий. Не хочу, щоб Майк підчепив заразу.

— Я не хворий, просто раніше додому відправили. Містер Дін — це мій шеф — не назвав причини. Сказав лиш, що це сюрприз. Якось пов’язаний із завтрашнім днем, напевно. — Я трохи занепокоєно глянув на неї. — На завтра ж усе залишається в силі, правда?

— Так, — кивнула вона. — Коли я здаюся, то це остаточно. Просто… ми не будемо його перевтомлювати. Правда, Деве?

— Мамо, — сказав Майк.

Вона пустила його докір повз вуха.

— Не будемо?

— Ні. — Хоча вигляд Фреда Дін, одягненого як роботяга-карні, з усіма тими м’язами, про існування яких я й не підозрював, вселив у мене певний острах. Чи досить прозоро я йому пояснив, яке тендітне у Майка здоров’я? Здається, так, але…

— Тоді сідай до нас і з’їж сендвіч, — запросила Енні. — Сподіваюся, ти любиш яєчний салат.

У ніч із понеділка на вівторок я погано спав, переживаючи, що тропічний шторм, про який попереджав Фред Дін, налетить завчасу і змете Майкову надію на поїздку в парк. Але світанок вівторка видався безхмарний. Я прокрався вниз у вітальню й увімкнув телевізор за чверть сьома, якраз коли там на місцевому каналі «ВЕКТ» показували прогноз погоди. Шторм насувався, але відчути його на собі мали тільки жителі прибережної Флориди й Джорджії. Я сподівався, що містер Істербрук прихопив із собою гумаки.

— Ти сьогодні раненько, — зауважила місіс Шопло, виткнувши голову з дверей кухні. — А я саме смажу яєчню з беконом. Іди поїж.

— Місіс Ша, я не дуже голодний.

— Дурниці. Девіне, ти все ще ростеш, тобі їсти треба. Ерін розказала, що в тебе на сьогодні намічається. По-моєму, ти чудове діло робиш. Усе в тебе вийде просто прекрасно.

— Сподіваюся, — сказав я. Але перед очима стояв образ Фреда Діна в робочому одязі. Фреда, котрий відправив мене додому раніше. Фреда, який задумав сюрприз.

Напередодні за обідом ми про все домовилися, тож коли у вівторок о пів на восьму ранку я повернув на своїй чортопхайці на під’їзну алею великого зеленого вікторіанського будинку, Енні й Майк вже були готові. Як і Майло.

— А нам точно дозволять узяти його з собою? — спитав мене Майк у понеділок. — Я не хочу неприємностей.

— Службових собак у «Джойленд» пускають, — сказав я. — А Майло в нас буде службовим собакою. Правда, Майло?

Майло підняв голову і нашорошив вуха. Поняття «службовий собака» точно було йому не знайоме.

Того дня на Майку були величезні неоковирні ортопедичні скоби. Я хотів був допомогти йому сісти у фургон, але він відмахнувся і заліз сам. Це забрало в нього чимало зусиль, і я думав, що він розкашляється, проте цього не сталося. Він мало не підстрибував від радісного хвилювання. Енні (у джинсах «Лі Рідерз» її ноги здавалися нереально довгими) передала мені ключі від фургона.

— Ти поведеш, — сказала вона. І стишивши голос так, щоб Майк не почув: — Я вся на нервах, не зможу.

Я теж був на нервах. Зрештою, це я пер на неї танком, щоб погодилася. Звісно, з Майковою допомогою, проте з нас двох дорослим був я. Як щось піде не так, відповідати мені. Я ніколи не вмів молитися, але, поки вантажив Майкові костури й візок у багажне відділення фургона, подумки послав нагору прохання, щоб усе пройшло добре. Потім здав назад, виїхав із під’їзної алеї, повернув на Біч-драйв і проїхав повз білборд з написом «ПРИВОЗЬТЕ ДІТЕЙ У „ДЖОЙЛЕНД“, ЦЕ БУДЕ НЕЗАБУТНЬО!»

Енні сиділа на місці пасажира, і, подивившись на неї, я подумав, що ще ніколи вона не була такою красивою, як того ранку в жовтні, у своїх линялих джинсах і легкому светрику, з волоссям, перев’язаним на потилиці ниткою блакитної пряжі.

— Деве, дякую тобі за все це. Сподіваюся тільки, що ми робимо правильно.

— Правильно, — сказав я, стараючись, щоб мій голос звучав більш впевнено, ніж я почувався. Бо тепер, коли вороття назад не було, мені в душу закралися сумніви.

Знак «Джойленду» світився — то було перше, що я помітив. І друге — з гучномовців линула радісна літня музика: звуковий парад хітів кінця шістдесятих — початку сімдесятих. Я збирався поставити машину на одному з паркувальних місць для інвалідів на майданчику А (до них було десь із п’ятдесят футів від в’їзду в парк), та не встиг: з відчинених воріт вийшов Фред Дін і знаком показав нам проїжджати вперед. Того дня на ньому був не просто костюм, а трійка, яку він приберігав на випадок, якщо у «Джойленд» завітає якась знаменитість і їй треба влаштувати ВІП-тур. Той костюм я бачив, але не чорний шовковий циліндр, схожий на ті, що їх вдягали дипломати в старих кінохроніках.

— Це звичайне видовище? — спитала Енні.

— Авжеж, — відчуваючи легке запаморочення, відповів я. Нічого звичайного в цьому не було.

Я заїхав у ворота на Джойленд-авеню і припаркувався біля паркової лавки села Виляй-Крути, на якій ми колись сиділи з містером Істербруком після мого першого виступу в ролі Гові.

Вийти з фургона Майк хотів так само, як і сів, — самотужки. Я став поряд, готовий підхопити його, якщо раптом втратить рівновагу, а Енні тимчасом витягала з багажника візок. Майло сидів у мене біля ніг, метляв хвостом, нашорошував вуха і виблискував очима.

Коли Енні вже котила візок до нас, підійшов напахчений лосьйоном після гоління Фред Дін. Він був… незрівнянний. Іншого слова й не добереш. Зняв циліндр, вклонився Енні й простягнув їй руку.