Сяйво - Кінг Стівен. Страница 16

«Виходь-но сюди й отримаєш кару! Я тебе знайду!

Я тебе знайду!»

Але зараз бухкало лише його загнане серце, і єдиним звуком у цій ночі був віддалений голос поліцейської сирени.

Він нерухомо лежав у ліжку, дивлячись угору на тіні листя, що їх ворушив вітер на стелі його спальні. Тіні хвилясто звивалися, набираючи форми повзучих ліан десь у джунглях або узорів, утканих в основу якогось товстого килима. На Денні була піжама «Доктор Дентон»[57], але між піжамою і його шкірою тепер нашарувалася іще щільніше облягаюча сорочка поту.

— Тоні? — прошепотів він. — Ти тут?

Нема відповіді.

Вислизнувши з ліжка й беззвучно перетнувши кімнату, він подивися крізь вікно на Арапаго-стрит, завмерлу зараз, тиху. Йшла друга година ночі. Надворі не було нічого, окрім безлюдних, усипаних опалим листям хідників, припаркованих машин та довгошийого вуличного ліхтаря на розі, навпроти автозаправочної станції «Кліфа Брайса»[58]. Нездвижний, з наголовком на вершечку, той ліхтар нагадував монстра з якогось серіалу про пригоди в космосі.

Напружуючи очі, він роззирнувся в обидва боки вздовж вулиці, шукаючи неясний, манливий силует Тоні, але нікого там не було.

Віючи крізь дерева, зітхав вітер, і опале листя шелестіло по порожніх хідниках і навкруг покришок припаркованих машин. Звуки ці були слабенькими й безрадісними, і хлопчику подумалося, що він, можливо, єдиний у Боулдері, хто зовсім не спить і їх чує. Єдиний з людей, принаймні. Нема способу взнати, що ще може перебувати вночі там, надворі, зголодніло скрадаючись крізь тіні, пантруючи, принюхуючись до цього вітерцю.

«Я тебе знайду! Я тебе знайду!!»

— Тоні? — прошепотів він знову, але без великої надії.

Лише вітер відповів йому, війнувши цього разу дужче, він розбурхав листя на похилому піддашку під вікном Денні. Трохи листочків зісковзнуло до ринви і заспокоїлось там, немов утомлені танцюристи.

— Денні… Деннііі…

Він здригнувся від цього знайомого голосу і, спершись рученятами на підвіконня, тягнучи шию, видивлявся з вікна. Здавалося, почувши голос Тоні, сама ніч стиха, потай оживилася і шепотіла, навіть коли вітер знову вщух і листя лежало незворушно, і тіні перестали рухатись. Денні здалося, ніби він помітив чиюсь темнішу тінь на автобусній зупинці біля наступного за їхнім будинку, але йому було важко вирішити, чи там насправді хтось є, чи то омана.

— Не їдь, Денні…

А тоді знову війнув вітер, змусивши його зіщулитися, і тінь на автобусній зупинці зникла… якщо вона взагалі там була. Він постояв біля вікна

(хвилину? годину?)

ще якийсь час, але нічого більше не відбувалося. Нарешті він знову тихенько забрався назад до свого ліжка, натягнув на себе ковдри і задивився, як тіні, що їх відкидав чужопланетянин-ліхтар, перетворюються на вихилясті джунглі, повні м’ясожерних рослин, які єдино чого бажали — це обвити його, видушити з нього життя, затягнути його вниз, у ту чорноту, де спалахувало червоним єдине зловісне слово:

АРАК.

Частина друга День закриття Розділ восьмий Оглядини «Оверлука»

Матуся непокоїлася.

Вона боялася, що їхній «жучок» не подолає всі ці гірські підйоми і спуски і вони сядуть на мілину десь біля узбіччя, а хтось мчатиме, як скажений, і може їх там ударити. Сам Денні мав оптимістичніший настрій; якщо тато вважав, що «жучок» витримає цю останню подорож, то так воно, мабуть, і буде.

— Ми вже майже приїхали, — сказав Джек.

Венді пригладила собі волосся на скронях:

— Слава Богу.

Вона сиділа праворуч, на колінах у неї лежала розгорнута книжка Вікторії Голт у м’який обкладинці, але сторінками донизу[59]. На Венді була блакитна сукня, та, що Денні вважав її найгарнішою. Її матроський комірець надавав Венді дуже юного вигляду, вона була схожою на дівчинку, яка тільки-но готується до закінчення середньої школи. Тато раз у раз клав долоню їй високо на ногу, а вона все сміялася і змахувала її, приказуючи: «Киш, мухо».

Денні вразили ці гори. Якось тато був повіз їх у гори неподалік Боулдера, ті, що називаються Прасками[60], але ці були набагато більшими, а на найвищих з них можна було побачити яскраву присипку зі снігу, який, як сказав тато, часто лежить там цілий рік.

Але тепер вони не просто тинялися віддалік, а насправді опинилися в горах. Круті кам’яні стіни здіймалися навкруг них у таку височінь, що їхні вершини заледве можна було побачити, навіть тягнучи з вікна шию. Коли вони виїжджали з Боулдера, температура була сімдесят[61]. А зараз, всього лиш після полудня, в повітрі тут, на висоті, відчувалася прохолодна свіжість, як у листопаді там, у Вермонті, і тато ввімкнув обігрівач… не сказати, щоби той працював дуже добре. Вони проминули кілька знаків з написом: ЗОНА КАМЕНЕПАДУ (матуся кожний з них йому прочитала), але, хоча Денні у захваті чекав, що побачить, як падає бодай трішки каменів, нічого такого не траплялося. Поки що, принаймні.

Півгодини тому вони проминули знак, про який тато сказав, що він дуже важливий. На ньому було написано: ВОРОТА ПЕРЕВАЛУ САЙДВІНДЕР — і тато сказав, що тільки до того місця, де знак, взимку можуть добиратися снігоочисники. Після того дорога стала дуже крутою. Взимку ця дорога закрита від маленького міста Сайдвіндер, яке вони проїхали перед тим, як дісталися цього знаку, і аж до Бакленда в штаті Юта.

Зараз вони проїжджали повз ще один знак.

— Мамо, а тут що?

— На цьому написано: ПОВІЛЬНІШОМУ ТРАНСПОРТУ ТРИМАТИСЯ ПРАВОГО БОКУ. Це для нас.

— «Жук» впорається, — сказав Денні.

— Дай Боже, — відповіла матінка і схрестила пальці. Денні подивився вниз, на її відкриті спереду сандалі, і побачив, що пальці ніг вона також схрестила. Він захихотів. Вона теж йому посміхнулася, але Денні розумів, що мамі все одно тривожно.

Дорога вилася далі й далі вгору серією повільних S-подібних віражів, і Джек перекинув важіль перемикання передач з четвертої швидкості на третю, а потім і на другу. «Жук» протестуюче харчав, і очі Венді не відривалися від стрілки спідометра, яка спершу впала з сорока миль до тридцяти, потім до двадцяти, і там знехотя зависла.

— Бензонасос… — почала вона несміливо.

— Бензонасос витримає ще три милі, — коротко відказав Джек.

Кам’яна стіна правобіч обірвалася, відкривши провалля вузької долини, яка, оздоблена темною зеленню звичайних для Скелястих гір сосняків і ялинників, здавалося, тягнеться вниз безкінечно. Сосни поступилися сірим кам’яним скелям, що спадали на сотні футів, перш ніж розгладитися. Венді побачила стікаючий з однієї з них водоспад, післяполудневе сонце іскрилося в ньому, немов вловлені в блакитну сіть золоті рибки. Гарні були ці гори, але суворі. Їй не здавалося, що вони можуть вибачити багатьох помилок. Тривожне передчуття підкотилося їй до горла. Далі звідси на захід, у Сьєрра-Неваді, опинилася у сніговій пастці і, щоби вижити, змушена була вдатися до канібалізму ватага Доннера[62]. Гори не вибачають багатьох помилок.

Витиснувши педаль зчеплення, Джек ривком перемкнув важіль на першу швидкість, і вони насилу поперли вгору, двигун «жука» хоробро стугонів.

— А знаєш, — промовила вона. — Не думаю, щоби нам трапилося більше п’яти машин, відтоді як ми проїхали Сайдвіндер. І одна з них була готельним лімузином.

Джек кивнув:

— Він курсує до аеропорту Стейпелтон у Денвері. Ватсон каже, що там, вище готелю, вже є обледенілі ділянки, а на завтра високо в горах обіцяють ще більше снігу. Кожен, хто зараз їде крізь гори, намагається триматися головних доріг, просто про всяк випадок. Краще б той клятий Уллман був там, на місці. Гадаю, він таки буде.

— Ти певен, що комора там достатньо заповнена харчами? — спитала вона, усе ще згадуючи про ватагу Доннера.

— Він так сказав. Він хотів, щоби Хеллоран усе там передивився разом з тобою. Хеллоран — це кухар.

— Ох, — стиха мовила вона, дивлячись на спідометр. Той упав з п’ятнадцяти до десяти миль на годину.