Сяйво - Кінг Стівен. Страница 23

— Але я так багато чого не розумію, — вибухнув Денні. — Я розумію і не розумію! Люди… вони відчувають таке різне, і я їх відчуваю, але я не втямлю, що я відчуваю! — Він подивився нещасним поглядом собі на коліно. — Мені хотілося б уміти читати. Інколи Тоні показує мені написи, а я майже нічого з них не можу прочитати.

— Хто такий Тоні? — знову запитав Хеллоран.

— Мама і тато називають його моїм «невидимим приятелем», — сказав Денні, старанно вимовляючи ці слова. — Але він насправді справжній. Принаймні, я так гадаю. Іноді, коли я дуже-дуже стараюся щось зрозуміти, тоді він приходить. Він каже: «Денні, я хочу показати тобі дещо». І тоді я ніби зомліваю. От тільки… тоді є видіння, як ви казали. — Він глипнув на Хеллорана, ковтаючи клубок у горлі. — Раніше вони були гарними. Але тепер… я забув те слово, яким називаються сни, від яких жаско і плачеш.

— Кошмари? — запитав Хеллоран.

— Так. Це воно. Кошмари.

— Про це місце? Про «Оверлук»?

Денні знову задивився вниз, на свою руку зі смоктальним пальцем.

— Так, — шепнув він. А тоді продовжив схвильовано, дивлячись угору, просто в обличчя Хеллорану. — Але я не можу розказувати про це тату і ви теж не можете! Йому потрібна ця робота, бо це єдина робота, яку для нього зміг знайти дядько Ел, бо він мусить закінчити свою п’єсу, бо інакше може знову почати робити Оте Погане, і я знаю, що це таке — це напиватися п’яним, от що це таке, це коли він весь час напивався п’яним, оце й було Оте Погане, що він робив! — Він зупинився на межі сліз.

— Шшш, — Хеллоран притягнув Денні лицем до шорсткої шерсті свого піджака. Той легенько тхнув нафталіном. — Усе гаразд, синку. А якщо тому пальцю подобається в тебе в роті, дозволь йому втрапити, де він хоче. — Але обличчя він мав стурбоване.

Він продовжив:

— Те, що ти маєш, синку, я називаю це сяйвом, Біблія називає це видіннями, а є такі вчені, що називають це провидництвом. Я доста читав про це, синку. Я це спеціяльно вивчав. Усі вони кажуть про змогу бачити майбутнє. Ти це розумієш?

Денні кивнув, не відриваючись від Хеллоранового піджака.

— Я пам’ятаю, в мене на такий кшталт було найдужче сяйво з усіх, які на мене лишень находили… Мені несила його забути. То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого. Я тоді ще в армії служив, наша частина базувалася по той бік океану, в Німеччині. Це було десь за годину до вечері, я стояв біля раковини і садив чортів одному кухарчукові за те, що він надто товстою стружкою чистить картоплю. Я йому кажу: «Агов, дай-но покажу, як це робиться». Він простягає мені картоплину й очисника, і раптом вся кухня геть пропада. Бах, і нема. То, кажеш, ти бачиш того, Тоні, перед тим… перед тим, як тобі приходять видіння?

Денні кивнув.

Хеллоран обійняв його однією рукою.

— А в мене це запах помаранчів. Весь той день я чув їх запах і нічого собі з того не думав, бо вони були того вечора в меню… ми отримали тридцять ящиків валенсійського сорту. Того вечора геть усе в тій бісовій кухні відгонило запахом помаранчів. Десь із хвилину я пробув начеб у відключці. А тоді почув вибух і побачив полум’я. Верещать люди. Сирени. І я почув оте сичання, так тільки пара сичить. Тоді мене ніби піднесло до того хтозна чого троха ближче і я побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку і на нім був напис Залізниця Джорджії й Південної Кароліни, і мені немов спалахнуло, я зрозумів, що мій брат Карл їхав цим потягом і той зіскочив з рейок і Карл загинув. Щось таке. А тоді все минулося, а переді мною там так і стоїть той дурний, переляканий кухарчук, так і простягає мені картоплину й очисника. Питається в мене: «З вами все гаразд, сержанте?» А я йому: «Ні. Мого брата щойно вбило у Джорджії». А коли я нарешті додзвонився моїй матусі по трансатлантичному телефону, вона розповіла мені, як то було. Але ж бачиш, хлопчику, я вже знав, як воно там було.

Він повільно похитав головою, немов звільняючись від спогадів, і подивився вниз, в широко розплющені очі Денні.

— Але головне, що ти мусиш пам’ятати, хлопчику мій, ось що: Такі речі не завжди дійсно сповнюються. Пам’ятаю, було це всього лиш чотири роки тому, я тоді собі знайшов місце кухаря в хлопчачому таборі на Довгому озері в штаті Мейн. Отже, сиджу я в Бостонському аеропорті Логан біля посадкових воріт, чекаю на свій рейс, і тут раптом чую: пахне помаранчами. Вперше, либонь, за п’ять років. Тож я себе питаю: «Боже мій, як же ж воно далі піде дія в цій скаженій останній виставі?» — відтак я ховаюсь до туалету і там сідаю на унітаз, щоби залишитися самому. Я аж ніяк не зомлів, але відчуття, що мій літак мусить розбитися, дедалі дужчало й дужчало. А потім те відчуття раптом зникло геть, і запах помаранчів також, і я зрозумів, що все минулося. Я повернувся знов до каси компанії «Дельта» і поміняв свій рейс на той, що відлітав на три години пізніше. І знаєш, що трапилося?

— Що? — прошепотів Денні.

— Анічогісінько! — відповів Хеллоран і розсміявся. Він з полегшенням побачив, що хлопчик і собі теж трішечки посміхнувся. — Нічогісінько й зблизька такого! Старий літак сів точно у свій час, і то гладесенько-рівнесенько. От бачиш… іноді ті відчуття не призводять ні до чого.

— Ох, — видохнув Денні.

— Або візьми кінські перегони. Я часто ходжу і зазвичай непогано виграю. Я стою біля огорожі, коли їх проводять повз мене до стартових воріт, і іноді отримую трішечки сяйва щодо того чи іншого коня. Зазвичай ті передчуття допомагають мені фактично непогано заробити. Я завше собі кажу, що одного дня я вгадаю переможців зразу в трьох непевних конях з високим коефіцієнтом і на трифекті[80] зароблю достатньо, щоби рано покинути взагалі працювати. Цього поки що не траплялося. Але цілу купу разів я вертався додому з іподрому пішака, замість їхати в таксі з розпухлим гаманцем. Ніхто не сяє без упину, окрім, либонь, Господа високо на небесах.

— Так, сер, — сказав Денні, згадуючи про те, як майже рік тому Тоні показав йому нове немовля в колисці, в їхньому домі у Стовінгтоні. Він тоді цим був дуже зворушений і чекав, знаючи, що це мусить забрати якийсь час, але ніякої нової дитинки так і не з’явилося.

— А тепер послухай сюди, — сказав Хеллоран, забираючи обидві долоні Денні у свої, великі. — У мене траплялися тут деякі погані сни, траплялися й деякі погані передчуття. Я тут проробив ось уже два сезони, і, мабуть, з дюжину разів у мене були… авжеж, кошмари. І ще, либонь, разів шість, гадаю, я таки бачив дещо. Ні, не казатиму, що саме. То не для такого малого хлопчика, як ти. Просто гидота. Якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистрижені під фігури звірів. Іншого разу трапилась покоївка, Долорес Вікері на ім’я, тобто вона мала троха сяйва в собі, але не думаю, щоби сама вона про це знала. Містер Уллман її витурив… ти знаєш, що це означає, доку?

— Так, сер, — простодушно відповів Денні, — мого тата витурили з роботи учителем, от тому ми тепер і в Колорадо, я так гадаю.

— Словом, Уллман витурив її на підставі того, що вона твердила, ніби бачила дещо в одному з номерів, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номері двісті сімнадцять, і я хочу, Денні, аби ти мені пообіцяв до нього не заходити. Ані разу за всю зиму. Всяко оминати його.

— Гаразд, — сказав Денні. — А та леді — покоївка — вона прохала вас піти туди подивитися?

— Так, вона мене попросила. І там таки було те, погане. Але… я не думаю, ніби воно було аж таким поганим, щоб могло бодай-комусь вчинити якесь зло. Денні, ось що я пробую пояснити. Люди, котрі самі сяють, вони, як мені гадається, іноді можуть бачити такі штуки, які вже були трапилися. Але то, наче картинки в книжці. Тобі коли-небудь траплялося побачити таку картинку в книжці, яка тебе налякала, Денні?

— Так, — відповів він, згадуючи казку про Синю Бороду і картинку, де нова дружина Синьої Бороди відчиняє двері й бачить усі ті голови.

— Але ж ти розумів, що вона тобі не може зашкодити, хіба нє?