Світанок - Майер Стефани Морган. Страница 28
— Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? — запитав я.
— Га?
— Ні, зовтий ні! — пищала Клара.
— Ну, розумієш — зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.
Він вирячився на мене, роззявивши рота.
— Камінцик, камінцик! — зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.
— Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?
— Ні, — реготнула вона, — колалий ні.
— То підкажи мені. Будь ласочка.
Клара добре поміркувала.
— Зелений, — нарешті відповіла вона.
Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.
— Я правильно вгадав?
— Ага!
— А який із них?
— Всі-і-і!
Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.
— Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, — мовив я.
— Та ні, прикольно було, — відгукнувся Квіл. — Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.
— Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.
— Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.
Але більше він нічого не додав.
— Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? — майже ствердно запитав я.
— Я не зможу, — мовив він тихо. — Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.
— А якщо ще згадати корону та грим — і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…
Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.
— Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?
— Не для тебе, — буркнув я, а тоді скривився. — Хоча, знаєш, я таки вільний.
Він мить повагався і своєю чергою запитав:
— А ти не думав, що можна сходити на побачення?
Я зітхнув. Я відкрився — і проґавив удар.
— Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.
У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.
— Я теж не звертаю ні на кого уваги, Квіле. Не бачу їхніх облич.
Квіл також зітхнув.
Далеко-далеко, що тільки наші з ним чутливі вуха могли це вчути в шумі хвиль, у лісі зірвалося виття.
— Чорт, це Сем, — сказав Квіл. Руки його інстинктивно потяглися вгору, наче він хотів пересвідчитися, що Клара досі в нього на плечах. — Не уявляю, де зараз її мамуся і що робить.
— Я гляну, що там сталося. Якщо треба буде, я тобі повідомлю, — квапливо пробурмотів я, так що слова всі злилися в одне. — Слухай, закинь малу до Клірвотерів. Сью і Біллі наглянуть за нею. Та й, може, вони знають, що відбувається.
— Гаразд. Ну, все, Джейку, тікай.
Я помчав, але не в бік стежки, яка вела крізь живопліт, а навпростець до лісу. Я перестрибнув через дровиняки, що їх наносило водою, тоді продерся крізь шипшину, і все це бігом, не спиняючись. Я відчував, як в очах набрякають сльози, коли мене шпигали колючки, проте не зважав. Всі уколи заживуть, перш ніж я досягну дерев.
Поза крамничкою я скоротив дорогу й помчав. Мені хтось сигналив. Коли я заховався за деревами, то зміг собі дозволити збільшити швидкість, робити величезні стрибки. Якби це хтось побачив, на мене б здивовано витріщалися: нормальні люди так не бігають. Іноді я подумував, що прикольно було б узяти участь у змаганні — скажімо, в Олімпійських іграх чи чомусь такому. Уявляю собі обличчя зірок спорту, коли б я зі свистом обігнав їх. Тільки я був певен, що ті всі тести на стероїди, які обов’язкові перед змаганнями, виявлять у моїй крові яку-небудь гидоту.
Коли я нарешті заглибився в ліс, де не було ні доріг, ні будинків, я нагло зупинився та скинув шорти. Швидко і вправно, бо робив це тисячі разів, я скрутив їх і приторочив собі до литки. Я ще зв’язував кінці, коли почалося перевернення. По спині пробіг вогонь, посилаючи спазми в м’язи рук і ніг. Це тривало якусь секунду. Тоді гаряча хвиля прокотилася тілом, і з безгучного мерехтіння постав хтось зовсім інший. Великі лапи важко опустилися на землю, я потягнувся, випростуючи спину.
Коли вдавалося так зосередитися, перевернення відбувалося легко. Тепер мені не бракувало темпераменту. Хіба що часом він був загарячий.
На якусь мить у голові сплив спогад про жахливий момент під час тої пародії на весілля. Мене так переповнювала лють, що тіло перестало слухатися. Я був у пастці, я палав і трусився, але не міг здійснити перевернення, щоб убити чудовисько, яке стояло за кілька кроків од мене. Кортіло вбити його. Боявся зачепити її. Друзі стояли на заваді. А далі, коли мені нарешті вдалося набути потрібної подоби, я отримав наказ альфа-самця. Веління Вожака. Якби тоді вночі були тільки Ембрі та Квіл, якби не було Сема… чи стало б мені духу вбити убивцю?
Нестерпно, коли Сем вимагає дотримання закону. Ненавиджу, коли в мене немає вибору. Коли я маю підкорятися.
Раптом я збагнув, що не сам. Що в моїх думках хтось є.
Весь час занурений у себе, — подумала Лі.
Краще це, ніж лицемірство, — відповів я подумки.
Браття, не досить? — мовив до нас Сем.
Ми замовкли, я тільки відчув, як Лі поморщилася на слові «браття». Які ми ніжні!
Сем удав, що нічого не помітив.
Де Квіл і Джаред?
Квіл із Кларою. Він відведе її до Клірвотерів.
Джаред збирався до Кім, — подумав Ембрі. — Дуже імовірно, що він тебе просто не почув.
Зграєю прокотилося буркотіння. Я заричав разом з усіма. Коли нарешті з’явиться Джаред, понад усякий сумнів, від і далі думками буде з Кім. А нікому не хотілося слухати, чим вони таким нещодавно займалися.
Сем сів, задерши морду, й тишу пронизало виття. Це був сигнал і водночас наказ.
Зграя зібралася за кілька миль на схід від мене. Крізь густий ліс я погнав до них. І Лі, і Ембрі, і Пол — всі прямували на заклик. Лі бігла найближче до мене, я навіть чув її стрибки неподалік у лісі. Ми мчали паралельно, бо обоє не хотіли дочасно перетинатися.
Що ж, ми не чекатимемо на нього весь день. Йому доведеться наздоганяти нас.
Що сталося, шефе? — поцікавився Пол.
Треба побалакати. Дещо трапилося.
Я відчув, що Семові думки крутилися довкола мене — й не тільки Семові, а й думки Сета, Коліна, Бреді. Колін та Бреді, молодняк у зграї, сьогодні чатували разом із Семом, тож вони знали те саме, що знав він. Але як сталося, що й Сет уже разом із ними і в курсі справи? Сьогодні-бо не його черга.
Сете, скажи всім, що ти чув.
Я поквапився, сподіваючись якнайшвидше дістатися місця збору. Чув, що й Лі побігла хутчіш. Вона ненавиділа пасти задніх. Вона завжди хотіла довести, що найпрудкіша.
Доведи, що це не так, — просичала вона, — тупак. І тоді вже погнала по-справжньому. Відштовхнувшись пазурами від суглинку, я наддав ходу.
Схоже, Сем був не в гуморі, щоб терпіти наші звичні змагання. Джейку, Лі, досить на сьогодні.
Але жоден із нас не стишив ходу.
Сем заричав, але промовчав. Сете?
Чарлі надзвонював усім підряд, поки не знайшов Біллі в мене.
Так, я з ним говорив, — докинув Пол.
Моє тіло мов струмом прошило, коли Сет подумки промовив ім’я Чарлі. Ось воно. Чекання позаду. Я ще додав швидкості, намагаючись контролювати дихання, адже зненацька легені мої немов застигли.
То яка ж то буде версія?
Отож він немов здурів. Уявіть, Едвард і Белла минулого тижня повернулися додому, і…
В грудях стало вільніше.
Вона жива. Принаймні вона не намертво мертва.
Я й не здогадувався, яка це велика різниця для мене. Весь час я подумки вважав, що вона вже мертва, — це я збагнув тільки зараз. Я усвідомив, що до кінця не вірив: вона може повернутися додому живою. Хоча насправді це не повинно мати значення, адже я точно знав, до чого все ведеться.