Діви ночі - Винничук Юрій Павлович. Страница 29

Усі троє голосно розсміялися.

— Так-так-так, — розтягував задоволення лейтенант. — Давно такого заплутаного діла нам не попадалося… Але ми часом робимо винятки. Тільки з профілактичних міркувань… Зробимо цього разу виняток і для вас. Може, наша великодушність вплине на ваше перевиховання. — І, витримавши урочисту паузу, зробив жест цезаря: — Ви вільні! Можете йти на всі чотири сторони. Але постарайтеся більше ніколи мені на очі не потрапляти і ще одна порада: спробуйте заробляти гроші чесною працею. Це ж так приємно взяти в руки своє, кровно зароблене!

Я подумав: а чи не вщипнути себе? Може, це все тільки дурнуватий сон?.. А, може, ще гірше? — і я, і всі оці люди не існують насправді, а є тільки виплодом уяви якогось львівського Франца Кафки?

— Ну, чого ви чекаєте? — здивувався лейтенант. — Дорога вільна.

— А мої книжки і паспорт?

— А-а, так-так, — згодився він і вийняв із портфеля Куліша. Прочитав я цю книжечку. І скажу тобі, що часом цей чоловік має рацію. Да-а… Люблю я історію. Коли-небудь забіжи до нас, поговоримо.

— А мій паспорт?

— В книжці.

— А «Історія піратства»? — не здавався я.

— Не брав. Чого не брав, того не брав.

— А я й не кажу, що ви брали. Це Едик узяв.

— Що? — обурився сержант. — Ти й далі розповсюджуєш свої брудні брехні?! Ну, ви тільки подивіться на нього! Щойно стояв, можна сказати, на порозі тюрми! А вже знову за своє!

— Та-ак, — погодився лейтенант. — Тяжкий трафунок. Для перевиховання потрібен час. Час і наполегливість. Прочитай, друже мій, Макаренка. От де школа життя!

— Ходімо! — сказав Ося. — Нема що тут ловити.

Ми вийшли на вулицю. Мене всього трусило від безсилої люті. Біля машини я помітив, що бракує Муні.

— Стривайте, ми забули Муню!

— Не забули, а закинули в тил ворога, — засміявся Ося.

Виявляється, Муня навмисне зостався у сінях для підслуховування. Та не минуло й п’яти хвилин, як пролунав розпачливий вереск циганчука, і за мить він уже біг до нас, потираючи червоне вухо. Розвідника було викрито і покарано.

Я відмовився їхати з ними, мені захотілося залишитися на самоті. Ми попрощалися, і я почвалав через усе місто.

Лише тоді, коли зачерпнув мештами води з калюжі, усвідомив собі, що падає дощ. Я сховав книжку за пазуху і, задерши голову, розкрив спраглого рота. Краплі падали на язик і змивали гіркоту.

— П’яний чи що? — обурився якийсь чоловік із парасолькою, обминаючи мене.

ЕПІЛОГ

Ця дивна історія не давала мені спокою, і хоч я вже зарікся вивчати життя, та все ж виловив за кілька днів Шиньйона і затягнув його на шампанське. При цьому він десять разів уточнив, хто конкретно ставить.

— Розумієш, мене всі дурять. Вони кажуть: Шиньйон, ходімо на шампанське! А закон який? Хто запрошує — той ставить, нє? А коли пляшка порожня, починається: хто платить? Ну, це нормально? Нормально?

— Ні, — погоджуюсь я і, щоб Шиньйон розслабився, розраховуюсь за пляшку відразу.

— Оце я розумію. Оце нормально. Як справи?

— Ніяк.

— І в мене. Товар не йде. Бляха, підзалетів я з «феррарі». Взяв по двадцять. По сорок п’ять продавали на скупці. Я думав, здам гуртом по сорок. А тут вони почали падати. Тридцять п’ять! Я чекаю. У мене нюх. Я чекаю, коли вони піднімуться. Тридцять! Я в паніці. Але я маю нюх. Я чекаю. Двадцять п’ять! Я в трансі. Я п’ю валідол. Три дні п’ю валідол і ні грама спиртного. Але я маю нюх. Я знаю, що в мене нюх і намагаюся не зірватися. На четвертий день я прилітаю на скупку і чую — все, капєц, «феррарі» на скупці по двадцять і ніяка падла не дасть хоч на карбованець більше. Ти розумієш? Якби в мене був револьвер, я б вистрелив собі в скроню. Бац! — і Шиньйона нема. І що ти думаєш? Я продаю гуртом це сране барахло по шістнадцять! Ти чуєш? По шістнадцять! А я так довіряв своєму нюхові! Нє, бляха, тепер нікому не можна довіряти. Навіть собі. Вип’єм… То як, кажеш, у тебе діла?

— Так собі.

— Пролетів я на пів тисячі. А ти знаєш, що для мене пів тисячі крабів? Я ж хворий. Мені на ліки потрібно. А тут — пів тисячі!

— Та перестань — що для тебе пів тисячі? Ти без тисячки в кишені з хати не виходиш, — під'юдив я його.

Шиньйон враз загорівся, як віхоть сіна, і, щоб загасити пожежу, я замовив ще одну пляшку. А випити на шару Шиньйон не відмовився б навіть при смерті. Коли він уже трохи захмелів, я поклав на стіл сотню і сказав:

— Це маленька компенсація за твої страждання, але я хочу почути історію про вкрадені джинси.

— Які джинси? Я нічого не крав!

— Не ти, а Франьо. Ті джинси, які нібито сперли цигани в поляка. Триста пар.

— Я нічого не знаю.

Я згріб сотню в кулак.

— Зачекай… В принципі я дещо чув…

Я розправив сотню на столі.

— Тільки це між нами, — його рука накрила сотню і поволі потягла на свій край столу. — Якщо ти ще комусь розповіси, я скажу, що ти все вигадав.

— Добре. Я просто хочу знати для себе.

— Значить так. У цьому ділі замішані поляки і троє ментів.

— Микола, Едик і лейтенант.

— Я цього не говорив. Я не знаю жодних імен. І не хочу знати. Зайва інформація в мене стирається. Отже, поляки під прикриттям ментів привезли до Львова триста пар джинсів. Один мент напередодні звернувся до Франя, щоб той поміг сплавити джинси. Але з умовою, що треба відразу кинути всю партію, а не цикати по кілька штук. Франьо сказав, що такими сумами не оперує і звів мента з тобою, щоб ти поклеїв для цієї справи циган. Один поляк разом із лягавим поїхали на зустріч з циганами. Але… Тут в цей процес вмішується Франьо, який взагалі ніби до цього справи не мав. Він посилає когось до циган і переносить зустріч. Здається, на пізнішу годину. А потім його люди, перевдягнені за циган…

— У светрах «феррарі».

— Во! У светрах «феррарі»! Щоб вони горіли синім вогнем! Його люди нападають на лягавого і поляка, луплять їх так, що лягавий потрапляє до лікарні, а поляк просто йде на дно і залягає, як бичок. І джинси щезають. Менти в трансі. Їм відомо тільки те, що джинси пограбували цигани. Підозра падає на тебе. Але, коли тебе беруть в обробку, то вони бачать, що тут щось не клеїться. Проте нема жодної ниточки і, щоб довго часу не витрачати, нацьковують тебе ж таки на ті джинси. Ну, і ти їх знаходиш, чи навпаки за версією Франя, підкидаєш йому на хавиру. Їм ясно, що циган підставили і вони вас відпускають. А Франьо в свою чергу вішає їм клюски, що підставили якраз його. Зійшлися на тому, що Франьо поміг їм товар пульнути, не заробивши при цьому, ані копійки. Потім ще виставляв ресторан. Можна сказати, він відбувся легким переляком.

Я розпрощався з Шиньйоном, не підозрюючи, що всі хвороби, на які він страждав, були не вигаданими, а справжніми і що за кілька років він таки помре тихо і непомітно, залишаючи у невтішному горі своїх кредиторів.

Минуло, може, зо два місяці. І довелося мені потрапити на весілля до однієї подруги. Справляла вона в ресторані «Львів». У розпалі забави я помітив компанію, що розсілася за столиком у тихому куточку. То були мої знайомі — Микола, лейтенант Едик, Франьо, Шиньйон, Додик і ще кілька дамочок, серед яких я впізнав і Додикову Віру, і ту, що ми викрадали. Вони пили шампанське і жваво гомоніли, час від часу відкидаючись на спинки крісел у веселому реготі.

— Скоро ж ви порозумілися, — сказав я, підійшовши до їхнього столу.

— Не по-о-няв! — прискалив руде око Шиньйон.

— А тут і розуміти нічого. Як здоров’ячко, Микольцю?

— Хто це такий? — спитав курдупель у Миколи, — Ти його знаєш?

Микола знизав плечима.

— Вперше бачу.

— Хіба мало тут чудиків? — засміявся Едик.

— Ти давай, друг, хиляй звідси, — порадив Франьо. Випив? Ну й хиляй!

— Та ви справді артисти! — вигукнув я. — Вам треба обов'язково у театр. Там вас давно чекають!

— Зараз я поговорю з ним! — грізно проказав Додик і встав було з-за столу, але Віра схопила його за рукав: