Ги-ги-и - Винничук Юрій Павлович. Страница 27

Повертається знову в свою могилу, над якою сокочуть кури. Щур, злякавшись його, мов ошпарений, прискає в гноївку…

Я ще є – я ще можу сполохати щура…

Кури попідводили голови і впівока дивляться, як він западається в землю.

Сходить сонце, оживає усе довкола.

Похований живцем спокійно засинає.

1990

Дім смерти

Я мешкаю в темних закутках, там, де завше найбільше порохів, скуйовджених з вичесаним волоссям в незчисленні клубки. Я змушений вдихати густе від пилу повітря і намагатися не чхнути, щоб мене не почули й передчасно не виявили.

Я звичайний собі домовичок, маленький, незграбний, мене дуже легко пригнітити, я маленьке ніщо, про чиє існування ніхто в цьому будинку й не здогадується.

Вночі я виходжу зі свого схрону і, обережно переставляючи ноги, прогулююсь мовчазними покоями, підходжу до ліжка, на якому сплять господарі й стежу за ними, примостившись на бильці. Можу навіть підкрастися до них ближче і провести долонею по волоссю господині. Вона така гарна. А я такий бридкий, що для мене це особливе задоволення – гладити її волосся. Я гладжу його, набираю повні жмені і занурююся в ньому своїм обличчям, мене п'янить цей запах, в голові паморочиться і страшенно хочеться пірнути в її волосся, щоб, запорпавшись у нього з головою, міцно заснути. І щоб наснилося, наче це я господар будинку і можу робити тут усе, що мені заманеться.

Одного разу вночі я сів господареві на груди і почав ловити повітря, яке він видихає. Ловив його вустами і відразу ж ковтав. Так тривало може з півгодини. Але цього цілком достатньо, щоб на ранок господар занедужав. У нього пішла носом кров, розболілася голова, він був блідий, наче смерть.

Я подумав, що якби він помер, то, можливо… Але сам відразу й сполохався цієї думки. Як я міг уявити щось подібне? Хто я для Неї такий? Маленька потвора, що обожнює її волосся?

До вечора, зрештою, він оклигав. Даремно вони метушилися з лікарями.

Я часом дивуюся, чому в мене так мало бажань? Чому я задовольняюся наймізернішим? Живу, наче миша, вдень сплю, а вночі просто вбиваю час із нудьги. Деколи хочеться покинути Цей будинок і втекти світ за очі, кудись, де я буду потрібний, але як подумаю, що той світ, який оточує мій будинок, можливо, не такий погідний, яким видається з вікна, і що шукання притулку може виявитися небезпечним, то відразу й пропадає це прагнення, а натомість з'являється інше – набратися врешті хоробрости й встругнути щось таке, від чого в людей аж мороз по шкірі пробіг би, щось таке незвичне й жахке.

Так мені вже обридло бути сумирним домовичком! Хочу бути страхом! Перетворити цей будинок на пекло. І щоб слава про нього пішла по всіх усюдах. Для цього й небагато треба…

Однієї ночі я сяду на груди господареві і вип'ю йому дихання. Потім, натішившись розпачем і риданням господині, я зроблю те саме з Нею.

Мертве тіло її ще довго лежатиме тут на ліжку, і я без перешкод зможу тішитися ним. Я купатимусь у густому волоссі, я розберу її наголо і цілуватиму, де тільки захочу. І ніхто мені не перешкодить.

Вона буде належати тільки мені.

І цей рай триватиме доти, аж доки хтось не зачує за дверима трупний сморід.

І тоді виважать двері й побачать її. Але Вона вже не буде такою прекрасною, як за життя. Ніхто не знатиме від чого Вона померла.

А далі… далі таємнича смерть забиратиме кожного, хто тут поселився. І назвуть цей дім Домом Смерти…

Звідтоді я буду єдиним господарем у ньому…

Духи моїх жертв тинятимуться порожніми покоями і важко стогнатимуть.

Ось тоді я нарешті зможу доступитися до Неї. Тоді вже Вона мене не злякається і не збридиться.

І я досхочу милуватимуся її любов'ю, бо любитиме Вона вже тоді тільки мене…

1991

Кров-любов

Анна-Марія Плюм дивиться в дзеркало і бачить Анну-Марію Плюм з обвислими персами, випнутими ребрами, суху кістляву потвору, що вилізла з ванни. Могла й не вилазити. Могла б зостатися там жити, вдаючи русалочку. Однак нема перед ким вдавати, бо Анна-Марія Плюм мешкає сама, і єдиними живими створіннями в хаті є сім божевільних котів.

Анна-Марія Плюм показує язика Анні-Марії Плюм і в розпачі, схопивши стільчик, розбиває своє відображення. Дзеркало розсипається на друзки, і тепер сотні Анн-Марій зиркають на неї з підлоги.

Коли вона з'являється в покої, коти сидять на канапі й мружать очі від сонця.

В кутку дрімає Крісло – перший її коханок. Вона любилася з кожною із чотирьох його ніжок. Тепер це Крісло схоже на руїну від сексуального надуживання. Анна-Марія гладить йога по спинці:

– Нічого, мій любий… Я ще тебе дам направити, і ми заживем… Пам'ятаєш, які то були часи… Я була молода й нерозважна, а ти – такий шалений-шалений…

Крісло сумно всміхається і знову поринає у свою поточену шашелем дрімоту.

Коти на зміну її коханців дивляться дуже спокійно. Адже їхня роля в житті Анни надто примітивна. Коти їй слугують лише за кльозетовий папір. Сім котів на сім днів тижня. Дуже вигідно. Використавши в потребі чергового кота, Анна шпурляла його в баняк з хлорованою водою, кіт із несамовитим вереском відбував купіль і щезав під шафою, де, зачувши запах хлорки, усі таргани розбігалися по щілинах і проклинали свою гірку долю.

Анна-Марія перекохалася вже з усіма речами в хаті. Деякі з них в екстазі ламалися і згадували солодкі хвилини вже на смітнику. Анну це мало хвилювало. Коли їй котрась річ набридала, вона легко забувала про неї.

– Ах повія! Вона розбила мені життя. У мене могло бути таке майбутнє! – голосно зітхав Друшляк.

– Чого ви нарікаєте? – дивувався Кавовий Млинок. – Адже ви хоча б цілий, а я… Подивіться на мене, в яку руїну перетворила мене ця розпусниця!

– Речі в неї викликають непогамовну хіть, – проскрипів старий Креденс. – Це називається статевим збоченням. Вона робить із нами, що їй заманеться, а ми покірно те все зносимо.

– Та вона нас просто стероризувала, – сказав Друшляк.

Раптом увімкнувся Телевізор:

– Мєждународний террорізм? Єслі вас інтєрєсуєт етот вапрос, то я магу прачітать целую лєкцию!

– На біса нам міжнародний тероризм? – здивувався Креденс. – Йдеться про нашу хатню терористку, яка ще, на щастя, на міжнародну арену не вийшла.

– Тогда я виключаюсь! – буркнув Телевізор і погас.

– Згадайте, як вона розправилася з нашим другом Пилосотом! – ожив Заморозник. – Півтора року ґвалтувала його день у день. З жодним зі своїх коханців так довго не жила. В ті хвилини любові в неї вилазили очі на лоба.

– Так-так, – погодився Креденс. – Пилосот показав себе бравим хлопцем. Він так вібрував, сопів і стогнав, що, здавалося, повитягує з неї усі соки… А чим скінчилося?

Скінчилося усе тим, що Анна-Марія піймала свого коханка на ганебному вчинкові: Пилосот їй зраджував з Пралькою. Анна-Марія була в розпачі. Як? Її, королеву усіх хатніх речей, проміняти на оцю зачухану Пральку?

– Ти! Йолопе! – кричала вона. – На що поласився?! Я в ній майтки перу! А ти в любов граєшся? Оце така твоя вдячність за мою доброту? Півтора року я оцим одороблом навіть пилинки не здмухнула, шанувала його, як рідного… Ну, зачекай мені, волоцюго, я тобі ще покажу!

Звідтоді вона щодня тим Пилосотом прибирала всю хату і, не витрусивши сміття, замикала в шафу. Пралька гірко плакала:

– Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка.

– Ех, пропав козак! – крекнув Креденс. – От чим кохання закінчується. Я все казав: баба до добра не доведе. Хто-хто, а ви про це теж знаєте, – звернувся він до Заморозника.

– Ще б пак – мені не знати!

Анна-Марія довший час приглядалася до нього. Своєю мужньою статурою і широкими плечима викликав у неї повагу. А коли однієї ночі наснилося, що Заморозник обнімає її, вона зрозуміла – це любов. Щодня приносила квіти і ставила на Заморозник. А той задоволено муркотів.