Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 10

— Владку…

…Уже за годину їй стало набагато краще. Влад сидів спиною, щоб не заважати мамі вдягатися, і слухав, а по щоках його бігали сироти.

Мама занедужала через кілька днів після його зникнення. Її спершу забрали до лікарні, але вона не змогла там лишитися — все чекала, що повернеться Влад, повернеться, а вдома нікого нема…

Переконливого діагнозу так і не поставили, а на всі ці кризи, напади і загострення ніколи не існуючих у мами хвороб вона не надто зважала. Нерви? Так, вона нервувала… Але в ці дні невідомо, кому було ліпше, — їй, матері Влада, котрий утік у пошуках пригод, чи батькам тих хлопців, які нікуди не бігали і залишилися в таборі…

— Що? — запитав Влад, і крижані сироти зі щік перебігли на маківку, змусивши ворушитися пропахле багаттям волосся.

— Можеш повертатися, — сказала мама.

Вона одяглася й вклала зачіску. Щохвилини мама виглядала все ліпше, і біла примара, що відчинила Владові двері, потроху відступала все далі в його пам’яті, ще трохи — і Влад повірить, ніби ніякої примари й близько не було.

— У таборі отруїлися… — монотонно говорила мама. — Масово… Куховарка під слідством… Знаєш, грішили чи то на щурину отруту в казані, чи то на пестициди… Там же поле довкруж… Саме напередодні літак пролітав, обпилював… Комісія працює… У господарстві клянуться, що нічим таким не бризкали, все нешкідливо… Директриса з інфарктом злягла… Таке лихо! Подумати лишень… Патякали про військові маневри, опромінення, чого тільки не придумали… Якийсь розумник наркотики приплів… Еге ж бо, цілісінький табір малолітніх наркоманів, ну, звісно…

Мамині слова, холодні та швидкі, падали на Владове тім’я, нібито краплі з крижаної бурульки.

— …Легко відбулися. А твій загін, Владку, постраждав чи не найбільше. Десять чоловік у лікарні! І Дімка… не лякайся лишень… Дімка в реанімації… Я вже подумала, грішним ділом, — краще синові в бігах бути… ніж у реанімації… Ти пробач мені…

— Ну, звісно, — прошепотів Влад неслухняними, начебто пластиліновими, вустами.

«Навіщо ти це зробив?» — «Я хотів випробувати власні сили на виживання, відчути себе справжнім… А якщо чесно, я хотів подивитися, як вони будуть без мене. Як вони всі — без мене…»

Вони махали йому руками з віконець лікарні, а потім спустилися вниз у синіх і сірих халатах, і халати ці чомусь викликали у Влада відразу і жалість. А вже за кілька днів, відпущені «на волю», вони храбрилися і скалилися, ховаючи за вульгарними жартами колишній страх.

…Почалося з Дімки і Ждана, Владових сусідів по палаті, за кілька годин переметнулося на весь загін, зачепило і сусідів, але значно менше. Злягли кілька вчителів, котрі підробляли в таборі вихователями. Хвороба минала в усіх по-різному, але спільні риси таки були: депресія і слабкість, нудота і блювота, сильний головний біль, в особливо важких випадках — ось як у Дімки — з галюцинаціями.

— Психотропну зброю на нас вивчали, — авторитетно заявляв Антон, той, котрий Супчик.

— Секретні іспити на полігоні, — підтримував його Гліб. — А може, пацюка в казані зварили.

— У дівчат усе волосся повилізало, — зітхав Ждан. (Влад мав щасливу нагоду переконатися у неправдивості цього факту. Волосся у дівчат, звісно, постраждало, але до лисин було далеко, і Жданові слова виявилися «полемічним перебільшенням»).

Приємним сюрпризом для всіх стало цілковите і доволі швидке видужання «отруєних». Тільки Дімка Шило, до якого не пускали нікого, зокрема і Влада, досі перебував у реанімації.

Проведене комісією розслідування подій у таборі не дало жодних результатів. Що сталося і хто винен — не знали, та й поволі втрачали надію коли-небудь довідатися.

Влад чергував під вікнами реанімації, але Дімка не вставав і не міг підійти до вікна. Влад діймав лікарів, умовляючи, благаючи, доводячи. Він намагався підкупити медсестер, плів щось лікарям про недосліджену силу людських взаємин, клявся, що від однієї тільки зустрічі з ним Дімкові полегшає… Він говорив чистісіньку правду, але йому не вірили.

«Яка дружба!» — шепотілися навколо. Усі вже й забули про Владову втечу з табору, усім було не до того, особливо директрисі, котра, схоже, так ніколи і не запитає у Влада сакраментальне: «Навіщо ти це зробив?».

З-під реанімації Влад повертався додому і відразу ж вкладався спати. Йому снилося, наче він — грибниця. Не людина, а грудка тоненьких рухливих корінців, і корінці ці, наче жива павутина, пронизали простір довкіл. І кожне створіннячко, що опинялося надто близько, ця павутина сповиває сама, без допомоги павука; корінці проростають крізь плоть, що анічогісінько не підозрює. Навколо Влада ходять, посміхаючись, шкільні приятелі з пророслими головами, вчителі, з ший яких випирають скублані в тілі корені… Плаче Іза, наскрізь пронизана білими відростками… Лежить у реанімації Дімка Шило, прирослий до ліжка, припнутий до матраца білими волоконцями. А мама — мама!..

— Певно, я тією самою неміччю перехворіла, — казала мама задумливо. — Тільки в мене, видно, організм міцніший, а бідному Дімкові зле… Довідайся, Владе — може, треба скинутися всім класом на ліки?

Сидячи за шахівницею, Влад кивав, механічно рухаючи фігури. У таборі вони часто грали з Дімкою, — і їхня остання партія залишилася незакінченою…

Влад усе намагався зметикувати, звідки б йому дізнатися про нинішню Ізину долю. Йому просто необхідно було знати про її теперішнє життя. Але як?..

Нарешті він зважився. Мама дуже здивувалася такому його проханню, але, зрештою, зібралася і пішла. Влад розумів, чого вартий їй цей візит, і щиро побажав мамі удачі.

Вона повернулася, як не дивно, у хорошому настрої:

— Певна річ, вони не хотіли мене й на поріг пускати… Але дівчинка живе собі в бабусі, цілковито видужала і знати тебе не бажає. Принаймні, це вони так думають, — і мама засміялася, а у Влада відлягло від серця.

…Днів за десять вічно заплакана Дімчина мата принесла, нарешті, радісну звістку: є зміни на краще! Дімка видужує, через кілька днів його переведуть у палату і дозволять відвідини…

Влад сидів перед шахівницею, тупо дивився на фігури, але задача не розв’язувалася.

Усі страшенно здивувалися, коли він категорично відмовився відвідувати друга в лікарні. Він, хто днював і ночував під вікнами реанімації! Сильний стрес, вирішили всі, а Дімка, стан котрого важко і повільно нормалізувався, все частіше запитував про Влада, а йому відповідали, що той у від’їзді…

Літо добігало кінця, потяглися дощі. Влад не раз і не двічі одягав куртку, щоб йти до Дімчиних батьків. Щоб пояснити на пальцях, чому саме їм варто вивезти сина з міста. Відправити подалі — і відразу, щойно тому суттєво покращає.

Іноді Влад навіть виходив на вулицю і плівся кілька кварталів у напрямку до Дімчиного будинку — але відразу повертав назад. Що він їм скаже? Що пояснить? Розповість про білясті волоконця, які проростають у тілах інших людей? У їхніх душах? І що він почує у відповідь?

Опинившись у глухому куті, він починав заспокоювати себе. Може, видужавши, Дімка отримає якийсь імунітет проти… проти цього, Влад не знав йому назви. Ну, коротше, все буде, як і раніше, наче й не сталося нічого, начебто реанімація наснилася Дімкові, як Владу сниться грибниця…

Він знайшов у бібліотеці енциклопедію «Життя грибів» і довго сидів над нею, розглядаючи побляклі, неприємні фотографії.

Потім узяв зі стенду медичну брошуру «Молодь і наркотичні речовини: повільна смерть».

— Цікаво? — запитала бібліотекарка.

Влад не відповів. Він саме читав про «абстинентний синдром».

Дурепа-бібліотекарка не вигадала нічого ліпшого, як потелефонувати Владовій мамі, щоб та наглянула за сином щодо наркотиків. Влад довго заспокоював матусю, а потім довгенько крутився в ліжкові. Десь посеред ночі йому сяйнула така думка, і довелося вставати, просто в трусах йти на кухню, довго заварювати чай, та так довго, що й мама прокинулася, побачила світло, вийшла, стурбована: