Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 17
Інститут перебував в осаді дивної, екзотичної вдачі молоді. Від дівок темніло в очах — блондинки, брюнетки, товсті й тонкі, вродливі та відверто потворні, а на додачу до них цілий виводок «сірих мишей», теж палко бажаючих стати артистками. Хлопців зібралося менше, але всі вони балакали так гучно й голоси мали настільки лункі, що хоч вуха затикай. Розбрівшись по кутках, абітурієнти галайкали неприродними голосами, повискували, реготали, надсадно ридали, бурмотіли, падали, гавкали, ричали, мугикали під ненастроєну гітару — загалом, проробляли все, аби здивований Влад сприйняв їх за божевільних.
Якось у напівтемному коридорі на нього налетіло бліде дівчисько з закоченими на лоба очима. Губи юнки безперервно ворушилися, і Влад злякався.
— Королівська кров — не така, щоб нею поливати городи, — виразно промовило дівчисько. Вона подивилася на Влада пильно-пильно, насупилася:
— Ти хто такий, аби зухвало… порушити супокій мій?
Влад почав потроху задкувати. На щастя, дівча вже забуло про нього — брело собі далі, змахуючи рукою, повторюючи з істеричним смішком:
— Ах, хто він такий… Обезголовить! Обезголовить! Обезголовить!
«Не може бути, щоб вона не вступила», — з марновірним жахом подумав Влад.
Агнія відразу влилася в загальне божевілля, і навіть організувала «етюд» — тобто німу сценку — «Вокзал». Вона і Влада кликала до себе, але той відмовився: йому було ніяково брати участь у таких дурницях. Сказано ж бо — на першому іспиті треба прочитати вірш і байку, а у школі він учився добре, дещо з курсу літератури таки пригадає…
Очікуючи своєї черги, слухаючи вигуки і завивання, що долинали з-за високих фарбованих дверей, Влад вирішив про себе: коли йому відразу ж поставлять двійку — він радше зрадіє, ніж засмутиться. Усе ж він дав маху, приїхавши слідом за Агнією до театрального. Ліпше б хімію учив на пляжі…
Його викликали.
У великій пустельній аудиторії був стіл, за ним, наче середньовічна інквізиція, сиділи втомлені чоловіки і жінки — багато хто з них уже перетнув півсторічну межу, а то й більше. Владу стало шкода цих літніх людей: в аудиторії духота, вервечці абітурієнтів не видно кінця-краю, а вони сидять собі і сидять, слухають і слухають усі ці вигуки та стогони, і це посеред літа, за чудової погоди, коли саме час везти онуків на дачу…
— Що ви нам почитаєте? — запитала повна, наче місяць, екзаменаторка.
— Щось коротке, аби не надто вас утомити, — щиросердо зазначив Влад.
Екзаменатори перезирнулися.
Дівчаток мали прослуховувати пізніше. Агнія, вкрившись червонястими плямами, блукала коридором, бурмочучи, здіймаючи руки і раз по раз налітала на інших абітурієнток, котрі так само бурмотіли щось, цілковито занурившись у себе.
Владу захотілося підійти до неї. Просто сказати, що комісія зовсім не страшна — звичайні втомлені дядьки і тітки, навіть доброзичливі — он як ласкаво з Владом розмовляли… Він уже й крок ступив — але раптом зупинися від неусвідомленої, наполовину втопленої в підсвідомості думки.
Вони їхали в одному купе, стояли поруч біля вікна, тепер вони спілкуються щодня, розмовляють. Дуже скоро їм судилося розлучитися (Влад, на відміну від решти абітури, добре розуміє: шлях його лежить у Старгород, на вступні до медінституту). А хтозна, у що виллється для Агнії ще одна розмова з Владом… Скільки їх повинно бути, цих розмов, аби Агнія на своїй шкірі відчула фатальність випадкового знайомства? Навіть якщо це буде легке нездужання. Під час іспитів — украй недоречно…
І, подумавши так, Влад не підійшов до Агнії. Незручними слизькими сходами спустився в облицьований мармуром підвал, випив газованої води зі старого гуркітливого, як трактор, автомата. Усе-таки погано, якщо йому вліплять двійку відразу ж. Доведеться забирати документи і їхати в Старгород. З іншого боку, якщо поставлять трійку — доведеться вигадувати цей дурний «етюд»… «Уяви, що ти відкриваєш банку кільок в томаті, а там — жива змія…»
Він не втримався і посміхнувся.
У будь-якому разі можна й затриматися на тиждень, просто погуляти… А то він і столиці-то не бачив. Поки знайшли інститут, поки кімнату відшукали, щоб поселитися… Кімната тісна, на кухні вічно сидить бабуся-господиня. Але хто сказав, що в тітки-Вірчиних родичів буде затишніше?
— Гей, ходи-но, там ваші оцінки винесли, — сказав йому довготелесий хлопець першокурсник.
І Влад пішов.
В екзаменаційному листку, прикрашеному вкрай невдалою Владовою фотографією (випнуті очі, ніс картоплиною, волосся сторчма) пишніла кособока п’ятірка. У решти хлопців, котрі здавали з ним «у серії», були трійки, і тільки в одного — чотири.
…Запустили дівчат. Влад залишився повболівати за Агнію — за чужими спинами. Дівчатка виходили з аудиторії червоні, бліді, горді, розгублені, злякані…
Потім винесли оцінки. Влад бачив, як Агнія першою схопила свій листок…
І як перекривилося її обличчя, як затремтіли губи.
Влад рвонув до неї, маневруючи між спітнілими абітурієнтками. Двійки не було, але Агнія отримала «трійку», а це — майже кінець.
Щоранку, прокидаючись, він насамперед думав про Дімку.
Шкода батьків.
Дімка в лікарні — чи вже ні?
Дімка в реанімації — чи таки обійшлося?
Він сумував за Жданом, за Марфою, за Антоном, навіть за найнеприємнішими зі своїх однокласників тужив несподівано гостро. Він згадував, як у восьмому класі вони мало не поїхали на екскурсію до столиці, але щось останньої миті зірвалося. От було б здорово, якби вони гуртом гуляли цими вулицями!
Абітурієнти театрального здавалися йому чужими і дурнуватими. Ось коли б хлопці були тут!
Він сумував — і трішки соромився власної сентиментальності. Тягав у сумці випускну фотографію — не офіційну, а аматорську, зроблену чиїмсь татом. Дуже вдалий знімок: вони всією компанією спускаються зі шкільного ґанку, ніч тепла, випускний вечір у розпалі…
Іноді в ньому прокидалися неясні злість, образа і роздратування. З якого дива він позбавлений можливості бачитися з друзями? Хто сказав, що він повинен зникнути з їхнього життя назавжди?
Тоді, коли вони з Дімкою тяглися вулицями рідного міста, потопаючими в передсвітанковому туманці, — все було зрозуміло. Засмучувало, але не викликало сумнівів. Тепер Влад не був упевнений, що чинить правильно.
Чому? За яким законом? Із чиєї сваволі? А ось він хоче повернутися додому і побачити Дімку… А чому ні?
Мама бачила: з ним щось діється, але не розпитувала. То гукала на прогулянку, то підсовувала підручник хімії…
Щоранку, прокидаючись, Влад думав про тих, кого залишив, напевно, назавжди.
— Ти не розмовляєш зі мною, тому що в тебе «відмінно», а в мене трійка?
— Чому це ти вирішила, ніби я з тобою не розмовляю?
— Чому ти відвертаєшся, коли мене бачиш? Хто ти взагалі такий? Де б ти був, якби не зустрів мене в потязі?.. А може, ти взагалі все розіграв? І від самого початку готувався, їхав вступати…
— Я в медичний піду!
— Ага… Давай, бреши, вигадуй. Ще підручник із собою притяг! Може, у тебе там детектив під палітуркою «Хімії»…
— Ти думаєш, що говориш? Я ще монолог до другого туру… не… не вивчив!
— Ага, ага… Далеко підеш. Тільки от до мене більше не підходь, затямив? Ошуканець, базіка!
— Я?! Я — базіка?
— Усе, бувай. Вважай, що ми незнайомі…
Агнію остаточно зрізали на третьому турі. Вона поїхала, не попрощавшись.
Йому ставили п’ятірки — одну за одною.
— По-моєму, вони мене з кимось плутають, — щоразу говорив він мамі.
Після трьох турів виявилося, що треба здавати ще історію і писати твір. Влад думав, що провалиться хоча б на історії — але помилився. З трьох питань він приблизно знав лише одне, однак насправді вистачило й половини. Вислухавши кілька плутаних фраз, екзаменатор кивнув і поставив «чотири».
І тоді тільки, стоячи посеред літньої загазованої вулиці, Влад уперше відчув, що саме неминуче наближається. Двері інституту, такі вузькі для багатьох, не просто розчахнулися перед ним — вони його втягують насильно, як пилосос папірець.