Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 2
Довгі Жданові шнурки тяглися по землі. Владові нічого не вартувало наступити ненароком на один із них, і з неакуратного бантика вийшли дві ще менш акуратні мотузочки.
— У тебе шнурок розв’язався, — мовив Влад байдуже.
І, коли Ждан нахилився, аби відновити загиблий бантик, — простяг руку й відклеїв картинку з його спини. Зім’яв і сховав до кишені.
— Ти чого? — запитав Ждан, щось угледівши кутиком ока.
— Нічого, — спокійно відповів Влад.
Ждан підозріло на нього покосував. Потім зробив те, чого не робив жодного разу в житті, — підійшов до потрійного дзеркала біля входу і оглянув у ньому свою спину…
Нічого не побачив, знизав плечима — і пішов додому. Відзначати день народження.
— Ти борзий дуже, недоумку? Ти це малював, що рвеш тепер, засранець ти смердючий? Ти, бзікуватий, усьому класу кайф обламав!
Гліб Погасій сичав, бризкаючи слиною, і зловісно мружив око, але Влад чудово розумів, що потрібен йому зараз не Гліб. Що єдиний його порятунок… Якщо він узагалі існує, порятунок… Що він стоїть за Глібовою спиною, кроків за п’ять. Що потрібно до нього дістатися — негайно. Завтра буде пізно… Завтра тільки ледачий не наліпить свою жуйку на його портфель, не плюне в склянку з яблучним соком, не підхопить радісно те саме слово, що так споганило весь перший шкільний рік і тепер було видобуте — молодець Зозуля, нічого не забуває! — з якихось особливих скринь із відкладеними до часу підлотами…
Влад не збирався сваритися із Зозулею.
Владові ні до чого цей демарш. Ждан не один рік був офіційною жертвою. Це Влад поліз би вішатися від якогось там аркушика, а Ждан — він витривалий…
З фізкультури у Влада було «чотири». Він непогано бігав і здорово грав у футбол, зате підтягувався слабко й силових вправ не любив. От якби поруч опинився Дімка Шило… Коли б сьогодні, саме сьогодні не втрутилися в хід подій кляті Дімчині гланди…
Залишалася примарна ймовірність, що все обійдеться. Що завтра нічого не зміниться. Забудуть, не захочуть зв’язуватися, пробачать, і треба тільки скорчити якнайпрезирливішу гримасу, обійти Гліба — він однаково не б’ється, тільки язиком плеще — і йти, йти собі спокійнісінько додому…
А Зозуля, котрий стояв у Гліба за спиною, був безсумнівно задоволений. Що йому Ждан — давно ж бо вже наскучила іграшка, — коли можна піймати на гачок декого значно цікавішого…
Не зводячи очей із волаючого Гліба, Влад притис підборіддя до грудей.
Як гидко, як порожньо, як лоскітно в животі. Як слабнуть коліна. Як просто повернутися й піти… перестрибнувши через Глібову підніжку…
Поруч стояли Супчик і Клоун, обоє на голову вищі за Влада, та й від Зозулі вищі на голову, переростки. Треба розлютитися, але злості немає. Тільки страх і бридливість, але страх сильніший. Ну, що згадати, ну?! Як Зозуля пхає дохле кошеня в портфель Марфи Чисторій? Як Зозуля, прив’язавши мотузку до лапи живого горобчика, розкручує його над головою під гиготіння дармоїдів? Як Зозуля ліпить кульку жуйки на чоло покірного Ждана?
Замість усього цього згадалося одне коротке слово. «Син гулящої жінки, якого підкинули під чужі двері, бо виявився непотрібним».
Удар Супчика вдалося відбити, але рука відразу заніміла. Клоун поцілив у вухо — у Влада стемніло в очах, а світ довкруж запищав, але не по-комариному, а так, як пищить іноді невимкнений телевізор, демонструючи таблицю настроювання…
«Син гулящої жінки… бо непотрібний…»
Супчик скорчився, тримаючись за бік. З носа Клоуна летіли якісь безбарвні бризки, а Владів ніс давно перетворився на безформну грудку болю. У Зозулі було м’яке, дуже коротко стрижене волосся, зате вухо було велике, зручне, і…
Пітьма перед очима загусла.
— Дай йому! Дай йому ще! — надривалася десь поряд Лінка Рибалко.
…і ні краплі страху.
Влад стояв над ясно-коричневою калюжею у формі серця. У калюжі відбивалися величезні ноги, вище маячіли в рудому небі вузькі плечі, а над ними — малюсінька голова. Віддзеркалення посмикувалося од вітру, коли з розбитого носа раз по раз збігала важка крапля.
Зовсім поруч, біля підніжжя дитячої залізної гірки, длубалися чиїсь кури. Нижче схилом — червоні черепичні дахи, весняна багнюка розмитої дороги, причому на узбіччі валявся черевик, широко позіхаючи беззубим, на клею, ротом…
Виявляється, глибоко в душі Влад сподівався, що все це буде серйозніше. Що однієї прекрасної миті він просто знепритомніє, а потім над ним схиляться, як у кіно, заклопотані лікарі, що з’явиться «швидка допомога», розголос і пересуди, і великі збори в школі, що героя, котрий бився самотою проти цілої ватаги, ставитимуть на ноги довго й трепетно, що всі заповажають його, і тижнів так через чотири, коли нарешті він, блідий і схудлий, з’явиться до свого класу — там уже не буде ні Зозулі, ні половини його дармоїдів, а решта — наприклад, боягузливий Гліб Погасій — витягнуться у струнку й не посміють більше й слова кинути без дозволу…
Тепер він був навіть розчарований. Бо ніс болів жахливо, куртка розірвана в багатьох місцях, коліно не згиналося… і нічого геройського в цьому не було. Доведеться самому шкутильгати додому й пояснювати мамі, що трапилося, і спостерігати, як опускаються кутики її рота, і як осідають плечі. А завтра — ну, нехай не завтра, але післязавтра точно… Доведеться йти до школи, не переможцем, а переможеним, підставляти чоло під жуйку, а сідниці — під принизливі стусани нишком, із хихотінням, із жартами… Читати різні написи на стінах у туалеті, а як їх не прочитаєш, якщо вони півметрові…
І це кляте слово!..
Він переступив з ноги на ногу, по калюжі колами розійшлися маленькі брижі. Кури, що підібралися зовсім близенько, сахнулися геть.
…Доведеться битися, битися, битися. За кожну усмішечку слід бити по морді, а скільки їх буде? Влад мимоволі потягся до носа, доторкнувся й відсмикнув руку — дідько, як боляче.
І Дімці дістанеться — через нього, через Влада…
А що скаже мама?!
Доведеться полишити творчість і шахи, і записатися на якийсь там бокс… Або бої без правил… Мріяти про реванш… І цілісіньке життя перетворити на такий ось неправильний бій: заради чого?! Через кого?! Як принизливо, якийсь там Зозуля диктуватиме йому майбутні мрії і уподобання…
Влад підняв із землі брудний портфель. Половина зошитів загубилася, ще доведеться виправдовуватися перед учителями… Може, вибрати кухонний ніж, у якого сталь пристойніша, і нагострити для Зозулі? Але тоді до виправної колонії загримить він, Влад, а Зозуля навпаки…
Так і не прийнявши остаточного рішення, він закинув портфель на плече — скривився від болю — і поплентався, не вибираючи стежки, повз беззубий черевик, повз курей, повз гірку, мимо кимсь викинутого плюшевого звіра, неприємно схожого на справжню здохлятину, потягся, накульгуючи, пирхаючи носом, сам не знаючи, навіщо й куди.
Ноги привели не додому, а до Дімки. Влад подзвонив. Довгих дві хвилини чекав: якщо «Хто там?» запитає Дімчина мама — буде ще час потихеньку чкурнути геть…
— Хто там? — поцікавився похмурий Дімчин голос.
— Я, — швидко кинув Влад.
Двері відчинилися. Дімка роззявив рота, збираючись щось сказати, — та так і завмер, наче проковтнув тенісний м’яч.
— Мені помитися треба, — пояснив Влад. — І… Дай якусь сорочку. А то мати до смерті перелякається.
Дімка ні про що не запитав.
Усе й так було зрозуміло.
— Ну, звісно, — сказав лікар. — Абсолютно зрозуміло, повнісіньке горло ангіни, гляньте самі…
І знову посвітив ліхтариком у нещасне Владове нутро.
Мама тяжко зітхнула. Лікар співчутливо поклацав язиком:
— Нічого страшного… Горло полоскати, ніс заживе сам, синці зійдуть… Хоча на вашому місці я б усе-таки сходив до школи.
Мама кивнула. Влад промовчав — говорити було нічого, по-перше, боляче, а по-друге, марно.
— Це вперше таке, — тремтячим голосом промимрила мама.
Лікар з розумінням покивав, виписуючи рецепт. На кінчику його ручки теліпався шовковий пензлик — ручка була сувенірна, кимось із родичів звідкись привезена, й тепер зберігалася в нагрудній кишені, оберіг, мовляв…