Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 24

Влад зітхнув. Переправив «відповів» на «зізнався», а потім повернув усе, як було. Голова була наче ватяна, либонь, поїздка і всі пов’язані з нею події не пішли на користь його творчим здібностям.

Чи він таки занедужав? Ця м’яка слабкість… Бажання влягтися на ліжко і так лежати до вечора, не підводячи голови…

Розплата. Слідом за радісним станом завжди приходить депресія. Проходили. Переживемо.

«…сказала Дея. — П’яти і душа — це ж не зовсім те саме…»

У кімнаті, здається, нічим дихати. Влад розчинив кватирку — відразу ж зробилося холодно; він одягся, накинув каптур, вийшов на ґанок. Якщо робота не йде — саме час розчистити сніг на подвір’ї.

Сонця не було. Низьке небо, здавалося, ось-ось налипне на вуха. Орудуючи фанерною лопатою, Влад згадував, як Ганна намагалася вирахувати автора цих самих листів. Як вона чергувала на сходах, прагнучи побачити «листоношу». Як зиркала на однокурсників, як ставила безневинні на перший погляд запитання — і жадібно спостерігала за реакцією. Як просила конспекти то в одного, то в іншого — щоб вирахувати почерк. Якось навіть підстерегла Влада на сходах і попросила конспект і в нього, причому мотивація її інтересу була цілковитою нісенітницею.

Він міг би показати свій зошит. Почерк у нього був характерний, навряд чи Ганна примудрилася б помилитися.

Він міг просто обійняти її. І сказати: так, угадала. Це я.

Він міг хоча б таємниче посміхнутися.

Для того, щоб Ганна назавжди належала йому, аби була його дружиною, щоб ніколи не втрачати її — досить було простягти руку. Зробити малюсінький крок.

Увесь день його лихоманило. Цілу ніч він перевертався з боку на бік, слухав, як постукує сніг у вікно, а у четвертій ранку встав і включив комп’ютер.

«…За вами хтось іде, — сказав корч із живими людськими очима. — Краще вам не знати, хто це. Йдіть уперед, і в жодному разі не зупиняйтеся. Веди їх, тролю, я спробую затримати того, хто йде за вами, але дерево швидко горить… надовго мене не вистачить!»

Влад подивився на власні долоні. Посидів, погойдуючись узад-уперед, рвучко висунув шухляду столу.

Ось вони всі. Договори, візитівки, ось фотографії з конгрессу — Влад підписує автографи, Влад серед видавців, Влад на тлі величезного плаката з зеленим Гран-Гремом. Ось свіжа газета з величезною статтею — і знову з фотографією. Ось вони, документальні свідчення успіху.

Чому ж він почувається жалюгідним невдахою?! І так гостро? Чому хочеться здохнути, у кращому разі — негайно заснути?

Може, через Ганну. Через те, що він, романтичний дурень, не простяг тоді руку і не взяв те, що належить йому по праву.

…Розвернувся і пішов сходами вниз. І не з’явився того дня на заняттях, блукав містом, згадував Дімку, маму…

Не міг собі уявити Ганну, яка тягнеться за ним, як довгий шарф в опущеній руці. Шарфик тягнеться по підлозі… Не міг уявити Ганну, яка слізно благала про зустріч. Владе, я знаю, що ти тут… Відчини! Ну, відчини! Будь л-а-аска! Га-га-а!

Щось із дитинства. З отроцтва. Дівчинка Іза. Вона вижила, у неї якось склалося життя… Цікаво, як?

…І ось він, сам собі пан, процвітаючий письменник, мало не виє від туги… Чому? Ганну згадав? У Ганни двоє синів, одному вже дванадцять, другому — десять…

«Друзяко! Зі мною діється щось лихе. Про всяк випадок — врахуй, якщо я приїду до тебе, якщо спробую з тобою зустрітися — не піддавайся! Ти знаєш, до чого це… Я можу сказати, що одна-дві зустрічі нічого не змінять. Але на тверезу голову — ліпше нам не зустрічатися взагалі, ми ж і так прожили поруч стільки років… Щоправда, я існував у тебе за спиною, і ми ніколи не розмовляли… Але краще не ризикувати…»

Влад розірвав папірець. Склав шматочки і знову розірвав. І ще. Здмухнув обривки в сміттєве відро. Знову сів за комп’ютер.

«Я понесу тебе, — сказав Грем. — Ти ж пам’ятаєш — нам не можна зупинятися. За нами йдуть. Нам не можна навіть озиратися назад…»

За вікном просигналило авто. Влад здригнувся.

Його будинок стояв на відлюдді, лиш зрідка, заблукавши, тут з’являлися чужі. Якщо машина — отже, водій напевно звернув, де не слід, і тепер турбує порядних людей, щоб запитати дорогу. А треба ж лишень уважніше читати дорожні знаки!

Влада самого здивувало таке своє роздратування. Це була справжнісінька злість, просто-таки ненависть до недолугого автомобіліста. Просигналили знову, тож Влад устав, навіщось зняв з гака рушницю. Напевно, щоб налякати горе-водія своїм виглядом.

— Що треба?

Він вийшов на ґанок, ногою розчахнувши двері. Справжнісінький відлюдько, неголений, набурмосений, ще й із рушницею.

Біля воріт стояло таксі. Цього ще не…

Дверцята розчинилися. З машини висунувся спершу чобіток на гострому, як піка, і такому само довгому підборі, потім руда шуба, потім жінка цілком.

— Якого біса? — крикнув Влад.

І просто в домашніх капцях рушив засніженою доріжкою — до воріт.

— Вибачте, — сказала Анжела, посміхаючись. — Я перепрошую. — І винувато розвела руками. Жест вийшов таким граціозно-зворушливим, що Влад усвідомив несподівано для себе — він радий. По-справжньому радий.

Ляснув себе по кишенях і тут згадав: ключі від воріт залишилися в будинку. Не відразу й зметикував, що ворота відчиняти не потрібно — таксі до нього в гості не напрошується, а жінка в рудій шубі цілком протиснеться й у хвіртку.

— Я тут опинилася неподалік, — пояснювала Анжела, поки він виймав з багажника її валізу. — Я… Мене обікрали, чесно кажучи, витягли майже всі гроші… Вибачте, але в мене тут немає інших знайомих…

Вона говорила і говорила, плела якісь дурниці, Влад чудово розумів, що вона або бреше, або плутає, або недоговорює, але чомусь її нещирість не бентежила його. Відчуття було таке, начебто він зняв нарешті тісні туфлі або скинув зі спини мішок з цементом, коротше кажучи, те саме відчуття, про яке кажуть — гора звалилася з пліч. «Невже я сумував за нею?» — здивовано подумав Влад. Я ж навіть не згадав про неї жодного разу за ці дні… два? Три? Скільки днів минуло? Пробудження, зім’ята постіль… Я ж думав про Ганну?!

Він розтопив камін. Анжела простягала руки до вогню, хоча її пальці й так були теплими. Влад переконався в цьому, мимохідь потиснувши її долоню…

І от, нарізаючи шинку на кухні, розшукуючи хліб і заварюючи чай, Влад згадав цей дотик — і зрозумів: внутрішній лічильник, завжди враховуючий такі ось потиски, тепер спантеличено мовчить.

Влад повернувся до кімнати. На Анжелиному обличчі грали відблиски вогню. Широкі каштанові брови здавалися мідними, очі — золотавими.

— А як ви… Як ти довідалася мою адресу?

— У квартирному бюро, — відгукнулася вона здивовано.

— Позичити тобі гроші?

Вона мовчала.

— Ну, я це до того, що коли тебе пограбували, ти ж хотіла позичити в мене гроші? Так?

Вона досі мовчала, і тепер її мовчання було важким та щільним, як бетон.

— Не ображайся, — сказав Влад. — Я позичу тобі грошей і викличу таксі на вокзал. Просто зараз.

Вона сиділа перед напівостиглою чашкою чаю, повільно кусала бутерброд із сиром, дивилася кудись убік. Влад почувався так, начебто щойно побив дитину. Лютився на себе — і нічого не міг поробити з роздутим, як дріжджове тісто, почуттям провини.

Чи могла Анжела приїхати не з власної волі? З волі пут, що прив’язали її до Влада? Чи могла вона…

Влад мало не вдавився шинкою. Так, у його житті були жінки. Хтось із них відразу розумів: жити цьому зв’язку, наче метеликові, до наступного вечора, а дехто, можливо, багатів ілюзіями… Але Влад ніколи повторно не зустрічався з жінкою, з якою кохався. Ранком — прощання назавжди, це було легко і звично, іноді — важко, а подекуди доводилося й брехати…

І майже завжди вдавалося знайти слова, здатні втримати жінку від спроб нової зустрічі.

Але Анжела пішла сама, перша! Мовчазно визнавши правила гри, за якими скороминущий зв’язок не має права на продовження. На що вона розраховувала, вивідуючи його адресу?