Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 28

У першій же книгарні його почастували кавою з коньяком. Полегшало. Коли Влад сів нарешті за низький столик на тлі стелажів, всуціль заставлених «Пригодами Гран-Грема», коли подивився прямо перед собою — в очах зарябіло від осіб і фізіономій, у вухах задзвеніло, він зрозумів, що зустріч доведеться проводити видавцеві — та ще ганчірковому ікластому Грему, дбайливо всадженому на стосик книг…

У машині — дорогою до наступної книгарні — видавець довго мовчав.

— Мда, — сказав він нарешті, коли дорога добігла кінця. — Не припускав… кривдно.

Влад тільки скривився. Голова його, здавалося, наповнена була розплавленим свинцем.

Знову випили кави з коньяком, але Владу не стало краще. Утримуючи на обличчі посмішку, як еквілібрист утримує на носі картковий будиночок, він вийшов до шанувальників позашлюбного троля; його запитали, коли він почав писати, потім поцікавилися, чи багато отримують письменники, потім запитали, є чи в нього родина — і цієї миті він відчув себе курчам, що вирвалося із затісної шкарлупи.

Він раптом побачив, що на вулиці сонячно, і магазин просторий, та й народу зібралося сила-силенна. Він побачив обличчя, зокрема дитячі, побачив усміхнену червонощоку жінку, котра запитала про «початок творчого шляху», опецькуватого пацана, який переймався письменницькими доходами, і жінку в окулярах, яка питала про…

Влад ледве стримався, щоб не роззявити рота. Анжела — добряче змінена, у білявій короткій перуці, у темних окулярах на все обличчя, — незворушно чекала відповіді.

— Позашлюбний троль — не така вже й погана родина, — сказав Влад після непристойно тривалої паузи. — Ймовірно, він доводиться мені сином… А якщо чесно — я ціную самотність. І дуже не люблю, коли на неї зазіхають.

Анжела посміхнулася, наче й нічого не сталося. Влад якоїсь миті навіть подумав, що помилився, що це інша жінка, що йому ввижається Анжела, як до того ввижалася Ганна…

Потім, у юрбі охочих отримати автограф, його взяли за лікоть. Він озирнувся — але біла перука вже відпливала геть. Анжела йшла — якщо, звісно, це була вона…

«Прокляття!» — подумав Влад майже злякано. Та ж вона не відстане! Господи, вона знайшла його, це так просто — лишень проглянути газету «Книжкові новини»… Це так просто — знайти людину, особливо якщо ця людина — письменник «на розкрутці»…

Скоріше назад. До колишнього статусу, коли його вважали чиїмсь псевдонімом. Усі розмови — по телефону, вся інформація — поштою, гроші — по перерахунку…

— Це було набагато краще, — сказав видавець здивовано. — Просто разюче.

— Що?

— Я про зустріч. Це було значно пристойніше.

— Ви комусь говорили, де я живу? — запитав Влад, помовчавши.

Видавець звів брови:

— Ні. А що? Що ви маєте на увазі?

Усю ніч він просидів за комп’ютером. Гран-Грем, мужній троль, вивів Дею і Філософа з лігва Страхоїдів, але вже на другий день стало ясно, що Той, Хто Йде Слідом, не тільки не відстав, але навіть і скоротив відрив, і довелося наддати, і ще трохи, і мандрівці майже вибилися із сил, коли попереду з’явилися вежі Міста Жаб…

Уранці Влад зрозумів, що зовсім не хоче спати. Обидві зустрічі з читачами, заплановані на сьогодні, закінчилися на годину-півтори пізніше, ніж намічалося. Питання не вщухали, чарівність і дотепність «шановного автора» викликали у публіки захват. В обох магазинах був моментально розкуплений тижневий запас пригод Гран-Грема, тож видавець уже нічого не говорив, а тільки мружився, як ситий кіт.

Влад постійно чекав, що Анжела з’явиться в готелі. Але вона не приходила; чи міг він помилитися?

Десятого числа, провівши останні дві зустрічі й скориставшись гарним настроєм видавця, Влад затіяв із ним доволі рішучу розмову, результатом якої стало «право автора на особисте життя». На найближчі півроку Влад був вільний від будь-яких публічних акцій, про це складено було спеціальне доповнення до угоди. Наполігши на своєму, Влад розпрощався, сів у машину, і тільки його й бачили.

Якийсь час він колесив містом, впізнаючи і не впізнаючи знайомі місця. Припаркувався на стоянці перед театральним інститутом (раніш тут не було ніякої стоянки). Побродив парком, де вони з мамою свого часу пересиділи по черзі на всіх лавочках. І парк, і лави залишилися майже без змін.

Чверть години провів перед будинком, де раніш жила Ганна з батьками. Будинок постарів, на колишньому Ганниному балконі іржавів чийсь велосипед, незнайомі жінки вигулювали незнайомих галасливих дітей. Влад завів мотор і поїхав геть із міста.

«— Біжімо! Ми повинні вирватися за міську стіну раніше, ніж сонце зійде на обрій. Якщо ми спізнимося — нашу шкіру натягнуть на барабани, Жаби не пробачають тих, хто не схожий на них…»

Заграва від столичних вогнів довго висіла в дзеркалі заднього огляду, але зрештою згасла і вона.

Влад не бачив, як вони вперше зустрілися. Влад, на превеликий жаль, не був усевидющим і всюдисущим, і коли ввечері Ганну перехопив біля виходу довгий, наче шпилька, соломоволосий парубійко, Влад відразу ж зрозумів, що Ганна вже знайома з ним. І що познайомилися вони нещодавно.

Вони йшли вулицею пліч-о-пліч, не торкаючись одне одного і майже не розмовляючи, а на відстані ста кроків за ними тягся, як запізніла тінь, Влад. Паніки поки не було, було тільки сум’яття. Цей довготелесий був такий само, як усі попередні залицяльники, й усе-таки він був зовсім інший. Ті, попередні, були дратівною перешкодою — а Славик був суперником. І Влад зрозумів це раніш ніж довідався його ім’я.

Йому, примарі з останнього ряду, йому, студентові-фантомові, йому, «дурнику», вартувало лишень вийти з тіні. Тільки поговорити з Ганною, лиш трапитися їй на дорозі чи й зачепити ненароком, тільки пристроїтися рядком, а потім зникнути на тиждень, а тоді повернутися і зняти з гілки готовий плід. І нехай хоч тисяча Славиків йде з нею темною вулицею пліч-о-пліч, не наважуючись узяти за руку…

Він сидів на краю фонтана і дивився на брудно-бежевих голубів, що билися за останню крихту його печива. Можна було кинути навчання і знову поїхати світ за очі, але це означало відмовитися від насилу завойованих позицій, знову скотитися з крижаних сходів, якими уже пройдено кілька сходинок.

Можна було залишитися і бути свідком Ганниного кохання.

Ще можна було помилитися. Бо Ганна — людина глибока й непередбачувана, якщо її зацікавив Славик, це ще не означає, що їхні стосунки переростуть у щось серйозне.

«Пам’ятаєш… Хоча ні, ти не пам’ятаєш, напевно. Тобі було тоді не до мене. Ти просто перестала зауважувати мене в аудиторії — і моєї відсутності не могла помітити теж.

Знаєш, тепер мені здається, що наш університет — я маю на увазі і будинок, і розпорядок занять — спеціально був улаштований для того, щоб ти мене не бачила. Усі ці величезні площі, заплутані коридори, аудиторії на кілька сот людей… Усі ці „потоки“, натовп, штовханина, нескінченні зали…

У всякому разі, я його, університет, бачив саме таким. Я не любив його. Ті, у яких я вчився раніше, були якимись затишнішими, напевно тому, що в них було по кілька корпусів… А цей був однією циклопічною спорудою, холодною, сірою, із брудними вбиральнями, з якимись нескінченними коридорами, переходами, сходами і підвалами. Термітник. І ж я ні на секунду не вірив, що працюватиму за спеціальністю, я просто ховався в ньому, як перед цим переховувався ще в декількох навчальних закладах, і не тільки від армії, але й трішки від життя…

Знаєш, мені ж щороку доводилося переводитися в новий університет. Це було важко. Не знаю вже, за кого мене мали — вчитися мені було легко, але через ці постійні переходи я не впевнений був, що зможу захистити диплом. Дуже дивно — спогади про два останні роки в університеті світлі. Я майже вдячний… Насамперед тобі.

А тоді — тоді ти була щаслива, бо закохалася. Вперше і по-справжньому. У людину, гідну тебе.

Друзяко, це були чорні дні мого життя. Дні, коли я остаточно тебе втратив».