Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 47

Коли він, похитуючись, у нечисленній юрбі інших екскурсантів висадився на берег, було вже майже темно. Назад їхати Влад зібрався на метро — але вже через одну станцію вивалився з вагона під співчутливими поглядами інших пасажирів. Його нудило, чорний тунель навівав жах, і тільки вибравшись на поверхню і півгодини просидівши на лавці, Влад перестав трястися, наче мокра миша.

До готелю він доїхав на таксі. Була сьома година сорок хвилин.

Він устиг піднятися у свій номер, умитися і одягти свіжу сорочку. І рівно о восьмій, зі щільно стиснутими губами, угвинтився в шумний цієї пори, тісний і прокурений простір бару.

Анжела сиділа в кутку. На високому столі лежала її сумка. Варто було Владу з’явитися в дверях, як вона — Анжела, а не сумка — підвела голову і зустрілася з ним очима.

Тільки не бігти! Не пришвидшувати кроку! Влад йшов, наче в янтарі. Ніби крізь чорну трубу, наприкінці якої маячило, підсвічене убогим світлом, напружене обличчя чужої йому жінки…

Власне кажучи, не зовсім уже й чужої.

Він сів на стілець, з якого зісковзнула сумка, піймав вологу теплу руку — і не витримав, заплющив очі. Господи, от би все життя так сидіти… або хоча б зайву хвилину… хоча б кілька секунд…

Мара минулася. Повернулася різка музика, запах тютюнового диму, тіснота готельного бару. Хтось мимохідь зачепив Влада плечем, і він розплющив очі.

— Привіт, — Анжелин голос звучав хрипкувато.

Влад хотів запитати у неї, які такі невідкладні справи зірвали їхню зустріч о дванадцятій. Хотів — але промовчав. Уважав це нижче за свою гідність. Натомість недбало поцікавився:

— Усе гаразд?

— Більш-менш, — невиразно відповіла Анжела. — Як твої справи? Усе задумане вдалося виконати?

— Більш-менш, — у тон їй відгукнувся Влад.

— Які маєш плани на вечір? — якось дуже по-книжковому запитала жінка.

Влад знизав плечима:

— Перекушу, вип’ю чогось… Попрацюю, якщо вдасться.

— Давай потанцюємо? — запропонувала Анжела.

— Тут? — гмикнув Влад.

— Ну, можемо піти до ресторану… Як у тебе з грішми?

— Могла б і пригостити, — пожартував Влад. — Багата спадкоємиця.

Він не очікував на таку Анжелину реакцію. Здається, вона ладна була встати і піти — але останньої миті залишилася.

— Пробач, — мовив Влад.

— Нічого, — кинула вона, не піднімаючи очей. — То підемо в ресторан?

Перші кілька хвилин (а іноді й годин) після зустрічі, коли провисають, послабляючи хватку, пута, прив’язана людина перебуває в слабкій ейфорії. Цю істину Влад теж вивів, виходячи з власного досвіду. (Пригадалася географічка. З характером була дамочка. Як вона зуміла поставити йому «добре», а не «відмінно»! Напевно, вона й четвірку з-під свого пера вважала великою милістю, нечуваним заохоченням…)

Він пив, і йому здавалося, що ніяк не сп’яніє. До кінця вечора він злегка захмелів — не надто й сильно, але вже відчувалося. Обійнявшись, вони з Анжелою піднялися на шостий поверх — там був її номер, а його номер — на восьмому. Анжела довго не могла відімкнути двері, зрештою Влад відібрав у неї ключі. Двері клацнули; за ними була темрява маленької вітальні, а за мороком були інші відкриті двері, за ним вікно, підсвічене далекими фарами, вуличними ліхтарями і мерехтливою вивіскою готелю. Анжела ступнула в цю напівтемряву, захоплюючи за собою Влада; обоє зупинилися у вітальні, жодному й на думку не спало вмикати світло. Влад подумав, що вони схожі на підлітків у чужому під’їзді. Хоча відкіля йому знати — він же ніколи не цілувався в під’їздах… Йому багато чого не довелось спробувати. І, напевно, вже не доведеться.

Він відсторонився. Анжела не випускала, м’яко притулилася до його грудей, лоскочучи жорстке волосся, підборіддя і шию.

Привласнити цю жінку… Привласнити. Зробити своєю. Жодна жінка не належала йому двічі. Ніколи.

Вона бажана. Вона вміє бути милою. Вона йому — ніхто…

Вона потрібна йому. Зараз. Уся.

— Я піду, — глухо сказав Влад.

Він балансував. Темрява вколисувала. Він стояв на паркетній готельній підлозі, як стоять на причалі, але не бетонному, а плавучому, понтонному, з прибитими з країв чорними ребристими покришками. Це вже не берег, але ще не палуба. Це поміжчасся. Залишається переступити нешироку щілину між краєм понтона і…

Він хитнувся, вхопився рукою за стіну, випадково — чи ж випадково? — зачепив кнопку вимикача.

Клац!

Темрява здохла. Анжела замружилася.

— Добраніч, — тихо мовив Влад і, акуратно причинивши за собою двері, вийшов у коридор.

Він повернувся до свого номеру і, не роздягаючись, ліг на ліжко. Закусив кутик подушки. Приплющив очі.

Його шкіра пахла Анжелою.

Скільки їх було, жінок, які вранці зникали назавжди?

Червоний гумовий м’ячик, що скотився з доріжки в густі кущі. Минуло вже п’ятнадцять хвилин звідтоді, як Влад зачинив за собою двері її номера, двадцять хвилин…

Він різко сів на ліжку, накинув на плечі піджак, поспіхом замкнув двері й рвонув сходами вниз, не чекаючи ліфта.

Варто було лишень ступити на майданчик восьмого поверху, як коридорну тишу розітнув пронизливий жіночий крик. За стійкою з ключами скочила на рівні жінка в халатику, та Влад, випереджаючи її, вже влетів у коридор. Йому здалося, що десь наприкінці майнула тінь…

Крик затих. Двері Анжелиного номера були привідкриті.

— Анжело?

У вітальні горіло світло, хоча кімната потопала в темряві, а крізь двері ванної сочилися потихеньку волокна теплої пари.

— Анжело?!

У ванній було темно. Влад клацнув вимикачем, рвонув на себе двері, позад нього важко дихала жінка в халатику. І ще чийсь незадоволений голос перепитував у коридорі, що сталося і що це за бардак.

Світло у ванній і не думало вмикатися, а у напівтемряві хлюпотіла вода. Спершу Влад побачив тільки Анжелине мокре обличчя, потім зрозумів, що вона сидить у ванній, притуливши коліна до грудей, а потім розгледів мокре волосся, що плавало у воді, наче водорості.

— Закрийте двері, — глухо сказала Анжела. — Владе, вижени всіх геть… Проже… ні…

— Що сталося? — сварливо запитала охоронниця ключів.

— Жінка приймає ванну, — сухо кинув Влад. — Будь ласка, звільніть номер.

— Хто кричав?

— Таргана побачила, — сказав Влад іще стриманіше. — Вона не любить тарганів.

— Що ви таке говорите… у нас немає…

— Перепрошую, — Влад акуратно виставив халатик за двері. Чарівно посміхнувся напіводягненому чоловіку, визирнувшому з сусіднього номера і замкнув двері.

— Що сталося?

— Владе, — беззвучно прошепотіла Анжела. — Вла…де. Зачекай у кімнаті… Поки я одягнуся.

Він увійшов до кімнати. Видно було, що Анжела перед водними процедурами була вельми роздратована: одяг розкидано було де доведеться, скорчені пози светра, футболки та штанів наштовхували на думку про роздратування і навіть певне озлоблення того, хто їх розшпурював.

За дві хвилини Анжела вийшла, але була вона занадто бліда, як для людини щойно після гарячої ванни. Тонкий шовковий халат прилип до вологих плечей, Анжела притримувала його руками, начебто намагаючись захиститися.

— Я залишила двері відчиненими, — почала вона, зупинившись на порозі.

— Сядь.

— Я думала… коротше, я залишила… І пішла до ванної. Потім відчинилися двері… без стукоту. Я подумала, це ти. Тоді світло згасло… я все ще думала, що це ти! Потім у темряві хтось увійшов до ванної… і я зрозуміла — це не ти. Я… мене заціпило, але я… все-таки закричала. Він… воно… постояло трохи, а потім пішло. Я почула кроки… За секунду по тому, як він пішов, увірвався ти… Може, він тому і пішов… Зрозумів, що не встигне мене втопити…

— Хто — він? — крізь зуби запитав Влад.

— Убивця, — пояснила Анжела. — Він хотів мене втопити. Це виглядало б, як нещасний випадок…

Рушник довкола її голови розмотався, пасмами збігали на плечі весняні з вигляду крапельки. Влад нарешті змилостивився — підійшов, обійняв її, притис до грудей, погладив по голові — так заспокоюють жінок, дітей і тварин.