Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 56

— Впустіть мене, — попросив Влад.

— Ви уявляєте, що просите?! Геть. У мене немає часу з вами тут…

Влад відійшов. Уздовж стіни стояв ряд клейончастих крісел, ніби в кінотеатрі, тож Влад сів, притулився потилицею до холодної стіни й приплющив повіки. На секунду.

…Йому п’ятнадцять років. Він у кіно, а поруч сидить Іза, гризе насіння і сміється невлад. Глядачі попереду обертаються і роздратовано сичать. Влад пошепки просить Ізу не нариватися, але вона не слухає і знову хихотить.

Влад дивиться на екран. На екрані — кругле темне вікно (осцилограф? Щось із курсу шкільної фізики… Чи ні?). Поперек вікна простягається зеленувато-світна зубчаста лінія — нерівна, як верхівки далекого лісу. Переламаний обрій.

Глядачі попереду вже не соромляться гучно говорити. Їхні голоси луною відбиваються від стін, накривають собою весь зал, гуркочуть у вухах, але Влад не розуміє ні слова — начебто говорять чужою мовою. Тоді глядач із крісла позаду притискає до Владової потилиці холодне дуло пістолета. Владові незручно, але він терпить. Вони ж усе-таки в громадському місці… Тож треба поводитися стримано…

Зеленава лінія здригається, зубці рідшають. Секунда і замість нерівної крайки лісу попереду Влада тягнеться морський обрій, гладенький, прямий, ніби проведений під лінійку.

— Кінець, — голосно промовляє глядач із крісла прямо перед Владом.

Іза хихотить. Той, позаду, щільніше притискає пістолетне дуло до Владової нерухомої, затерплої потилиці.

— Давай! — кричить глядач попереду Влада. — Давай же, давай!

І лається гидкими словами.

Але Влад знає, що фільм скінчився.

Пряма поперечна лінія все тягнеться і тягнеться, Влад розуміє — треба встати і піти. Зараз у залі спалахне світло.

Зараз.

Влад замружує очі. «Вона вільна, — говорить глядач з пістолетом, той, з крісла позаду. — Вона — цілком — вільна.»

— Я ненавиджу цей фільм, — промовляє Влад уголос, й Іза нарешті перестає сміятися, а натомість бере його за плечі й добряче струшує:

— Пане Палій?!

Влад розплющив очі.

У жовтому світлі коридорної лампочки над ним нависав роздратований лікар — той, котрий проганяв його хвилину тому. Той, який просив забратися з дороги.

— Вона жива, — сказав лікар. — Їй пощастило.

— Значить так, — промовив Богорад. — Нам з вами треба гарненько помізкувати, що і як говорити поліції. Тому що, як мінімум, потрібна доглядальниця біля входу до палати — кремезна така доглядальниця, зі зброєю і бажано з бойовим досвідом. А поліція може приставити до вашої подруги охорону, тільки якщо буде заведено справу про замах на вбивство, тільки якщо ви — ми — чітко зуміємо пояснити, що цей замах не був першим… Листів із погрозами у вас немає?

— Ні, — заперечливо хитнув головою Влад. — І не було.

— Гм, — промурмотів Богорад із жалем. — Кепсько, що ви не одружені. Як чоловік, ви могли б… Але ви не чоловік.

— Я повинен бачити її щотри дні, — наполягав Влад. — Можна частіше. Але ні в якому разі не рідше.

Богорад дивно на нього покосував, але змовчав. Подумав, почухав носа:

— Ось що. Я спробую… Втім, це я сам, це моя справа. У мене є добрі знайомі в поліції, справу про замах буде заведено… Тільки подумайте спершу, чи потрібно це вам. Адже тоді спливуть факти, що… Наприклад, перше ж запитання: чи є у вашої коханки вороги?

— Вона мені не коханка, — заперечив Влад.

— Ну, гаразд, у дружини… Чи є вороги? Хто може бажати її смерті? І якщо справа потрапить до ініціативної нелінивої людину… То потрібно? Га, Владе?

— Мені потрібно, щоб вона жила, — процідив Влад крізь зуби майже з розпачем. — Інше — не важливо…

— Ну, жити вона буде, — Богорад легковажно махнув рукою. — А ось якщо спливуть ті давні смерті її чоловіків і коханців? Як ви думаєте…

— Вона нікого не вбивала, — різко кинув Влад.

— Вам видніше, — гмикнув Богорад. — Переслідувач так не вважає.

Влад насупився. Богорад, навпаки, осяйно посміхнувся:

— Пригадуєте, я говорив вам, що професіонали так не діють? Це не професіонал. Це чийсь друг або родич, одержимий, так би мовити, помстою, або там ще якимись мотивами… Ви сьогодні обідали? Я — ні. Може, складете мені компанію?

— Я не хочу їсти, — сказав Влад.

— А треба, — заперечив Богорад. — Треба… ходімо.

Це була вже сьома їхня зустріч. Внутрішній лічильник попискував усе голосніше і тривожніше, однак до «червоної позначки» залишався, за Владовими підрахунками, ще якийсь час. Особливо якщо уникати доторків і зустрічатися на свіжому повітрі, у натовпі…

— Я їздив у гості до сімейства Снігів, — сказав Богорад, невимушено крокуючи поряд із Владом яскраво освітленою центральною вулицею.

Влад зупинився:

— І?

— Ходімте, ходімте… Я відразу назвався і без натяків пояснив, що з колишньою мачухою пані Ксенії — доньки покійного Оскара Сніга — сталося лихо. Що її, багату спадкоємицю Снігів, спробували вбити, причому на очах у свідків. І що в поліції ось-ось буде заведена відповідна справа, і що перша ж підозра — перша ж ниточка — приведе сюди, до затишного будинку Снігів, де підростають двійко онученят покійного пана Оскара, і буде дуже шкода, якщо їхнє дитинство зіпсує новий судовий розгляд і, можливо, вирок…

— Але ж це блеф, — непевно кинув Влад.

— Звісна річ, — кивнув Богорад. — Але я дуже вправно вмію блефувати. Через півгодини після мого візиту пані Ксенія сама, напевно, здивувалася — як це вона примудрилась купитися на мої погрози? Але мені важливий був один тільки момент. Момент істини. Коли вона повірила мені — і взялася, мимоволі, виправдовуватися…

— Виправдовуватися?!

— Владе, — серйозно сказав Богорад. — Я не провидець, звичайно, і не всюдисущий… Але готовий закластися на праве вухо, що Сніги не наймали вбивцю. Поміркуєте самі… Якби вони найняли вбивцю — вони найняли б професіонала, адже так?

— Не знаю, — кинув Влад. — Мені здавалося, що замовити вбивство — далеко не так просто, як викликати, наприклад, таксі…

Богорад махнув рукою:

— Запевняю вас, ця складність — непринципова. Сніги купують усе першокласне — от і вбивцю знайшли б… Це не Сніги. Не їхній слід. Тепер я майже впевнений у цьому.

*А' *А* *

Усі ці крапельниці, баночки, апарати і шланги, всі ці супутники хвороби, немочі, смерті — всі вони нависали над дуже блідою, дуже тонкою, коротко стриженою жінкою. Влад сидів поруч, від його білого халата огидно пахло дезінфекцією. Анжелині очі були розплющені, але вона дивилася повз нього, у світлу стіну за його спиною.

Влад розумів її.

Якби він лежав ось так, обплутаний катетерами, а поруч так само зворушливо сиділа б Анжела — він, напевно, ні на секунду не повірив би, що її привело сюди щось, окрім страху за власну шкіру. Крім сліпих пут. Які перетворюють на раба кожен живий об’єкт.

Справи про замах на вбивство так і не відкрили, поліцейської охорони не виділили, у лікарні Анжелу охороняли Богорадові співробітники. Спочатку Влад теж сидів у палаті безвилазно, але потім з жахом зрозумів, що внутрішній лічильник контактів давно вже зашкалює і що з Богорадом принаймні не можна більше зустрічатися без крайньої потреби.

Сищик помітив, що Влад уникає його. І витлумачив зміну в їхніх стосунках по-своєму:

— Я не вимагатиму доплати, пане Палій. І ніколи не нав’язуватиму послуг, за які ви не змогли б розрахуватися.

У відповідь Влад промукав щось невиразне.

Анжелі судилося провести в клініці кілька місяців. Молодий лікар, витягший її з того світу, днював і ночував у своєму відділенні. Він трясся над Анжелою так, як не кожна квочка клопочеться над своїм виводком. Він неодноразово повторював Владу, що коли вже цю жінку вдалося врятувати — було би злочином виходжувати її без фанатизму. Він так і говорив — «без фанатизму», і очі його при цьому фанатично поблискували. Влад чудово розумів, кому — крім Бога — він зобов’язаний порятунком Анжелиного — і свого — життя.