Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна. Страница 69

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Замок

Багатокімнатний готельний номер був залитий світлом. Анжела курсувала з кімнати в кімнату, начебто дитячий паровозик — швидко, весело і без конкретної мети:

— У нас є якісь плани на суботу?

— Я втомився від штовханини, — обережно зізнався Влад.

— Саме штовханини не буде… Нас запросили на природу.

Вельми цікава людина. Не хотілося б відповідати йому відмовою. Мене інтерес діймає ну просто до сказу: що в нього там?

— Де?

— …Маленьке королівство. Парк із мавпами і качкодзьобами, якісь гроти з піраньями і без піраній… А за гостями він надсилає вертоліт.

Влад насупився:

— Хто?

Анжела назвала. Влад якийсь час її розглядав.

— Брешеш? — запитав нарешті зі слабкою надією.

— Ні, — дружина посміхнулася. — Він теж твій шанувальник. Точніше, його син. А я — я йому просто симпатична… як співрозмовник.

І вона посміхнулася особливою «помаранчевою» посмішкою, тією ж, яка колись так вразила художника Соника.

Ім’я «цікавої людини» давно вже стало номінальним. Незважаючи на те, що сам він іще не був старий, — йому було щось близько п’ятдесяти, і лишень податків він платив стільки, що вистачило б на кілька бюджетів середньо розвинутих невеликих країн.

Владові щось таке пригадувалося: так, вони бачилися нещодавно на прийомі. Він дивився на цю людину через стіл — як дивляться на воскову фігуру в якому-небудь музеї, з інтересом, але без жодних намірів приєднатися до розмови. Це обличчя ніби знівелювалося від численних повторів на газетних фотографіях, календарях і листівках. Це ім’я, коротке і просте, давно стало символом Усевладдя Грошей. Окуляри в тонкій оправі, сивувата шевелюра, професійно доброзичлива посмішка. Раз — один-єдиний! — їхні погляди зустрілися, і Влад посміхнувся у відповідь, і м’язами обличчя зрозумів, що й сам давно навчився посміхатися — професійно.

Пригадується, потім чоловік в окулярах опинився неподалік. Влад згадав потиск сухої і сильної руки. Якісь нічого не значущі слова — «ну, звісно, я вас знаю»…

— І довго ти з ним говорила? — запитав він, виборсуючись зі спогаду.

— Достатньо, — лаконічно відгукнулася Анжела. — Не бійся, він не тільки нас запрошував на обід. Там будуть ці, чергові вершки суспільства, і їх буде купа, хоч залийся…

Влад скривився. Анжела витягла з кишені білий паперовий прямокутник. На якому, крім короткого імені, більше нічого не було.

— Знаєш, чого я хочу понад усе? — запитав Влад по паузі. — Щоб мені дали спокій. Жити на безлюдному острові й завжди спати.

Анжела посміхнулася:

— Ти боїшся. Ти панічно боїшся когось прив’язати. Але не перебільшуй. Якби всі прив’язувалися так швидко — ти б уже ходив у тісному колі люблячих учнів, які від тебе — ні на крок…

Влад помовчав. Маленьке занепокоєння — не занепокоєння навіть, тінь — залізло стиха під шкіру і дряпнуло зсередини.

— Анжело… Найзвичайнісінький інстинкт самозбереження підказує мені, що… не варто нічого починати таємно один від одного.

— Боюсь, ти неправильно мене зрозумієш, — зітхнувши, мовила Анжела.

Тінь занепокоєння різко стемніла й ущільнилася:

— Послухай…

Анжела простягнула руку. Доторкнулася до його плеча:

— Владе… Дозволь мені пофантазувати? Про необмежений кредит, про нескінченні гроші? І що з ними можна було б зробити?

— Анжело, — прошипів він тепер уже з жахом. Відчуття було таке, ніби давно приручений вовкодав — величезний, непокірливий, але останнім часом сумирний, — знову повертається з зеленавим вогником в очах, гарчить, ощиряючи зуби, й утримати його — ще секунда! — і не буде жодної можливості.

— Не лякайся, — вона правильно витлумачила його погляд. — Ти такий полохливий… як цнотливиця. Ти і є в певному сенсі незайманим: твої принципи понад усе, твій щиросердний спокій священний… Ти навіть власним чоловічим щастям пожертвував заради «принципів». Іноді я думаю: комусь пощастило, що тебе виховали таким. Якби пута опинилися в закоханої людини, котра вміє діяти…

Влад змовчав. Анжела знітилася під його поглядом.

— Чим-чим я пожертвував?

— Ну, якби ти не був… — Анжела зніяковіла. — Думаю, ти був би давно одружений, ростив би дітей… Кохав би дружину… Яку обрав би сам — а не пута за тебе вибрали…

Влад дивився їй у вічі. І Анжела дивилася у відповідь — вона вже опанувала себе. І… посміхалася.

— Ти брала мій комп’ютер? — різко запитав Влад.

Анжела кліпнула:

— Що? При чому тут твій комп’ютер?

Влад відчув, як важким вогнем наливаються щоки:

— Ти. Дивилася. Мої. Листи?

Анжела нервово зіжмакала поли шовкового халата:

— Владе… Ну, ти що? Я й гадки не маю, про що ти говориш. Зажди… Які листи…

Але Влад уже знав, що вона бреше. Комп’ютер, простенький пароль, його легко можна підібрати або зламати. Влад не ставив собі за мету захиститися від Анжелиної цікавості — йому просто на думку не спадало, що можна без дозволу читати чужі листи. Він забув, із ким має справу…

Хвилина минула в лютому заціпенінні. Він думав, як учинити далі. Бити Анжелу? Залишити її саму на тиждень, покарати її — і себе — болючим напруженням пут?

А потім червона завіса потроху спала. І Влад подумав: ну, і що? Тепер вона знає ще одну його таємницю. Його останню таємницю. Знає, видно, давно… Ну, і що? Хіба Ганна якимось чином постраждала?

— Я розчарований, — кинув він коротко.

Анжела зітхнула:

— Я тебе попереджала, щоб ти не думав про мене надто добре. Мені годі зрозуміти… багато чого. Так і заспокоюй себе — мені просто не дано. Звісно. На дано… Знаєш, є давня екзотична мода ростити жіночі ніжки в дерев’яній колодці. Вони тоді дуже красиві виходять. Маленькі. Тільки мені ніколи не зрозуміти їхньої краси… Ти сам себе виростив у колодці. Й не пута винні у цьому. Пута — дурниця… Те, що в тебе всередині, крутіше за будь-які пута. Ти побоявся взяти те, що належало тобі по праву. Жінку, котру кохаєш дотепер! Думаєш, якби не було пут — ти зважився б? Ні. Тобі здалося б, що замало маєш грошей. Або що надто дурний. Або що недостатньо хороший для неї. Чи ще щось. І писав би їй невідправлені листи до старості. Ось як тепер.

— Певна річ, краще б прив'язати її, — кивнув Влад. — Цілком логічно. Судячи з твого досвіду…

— Я дурепа, — спокійно сказала Анжела. — Я, припустімо, безсовісна тварюка. Це справи не стосується. Але ти! Ти побоявся. Ти не взяв на себе відповідальність. Думаєш, вона не була б щасливою з тобою? Дурня, чудово прожила б життя. Вона б залежала від тебе? Але люди дуже часто одне від одного залежать! Дитина — від батьків, дружина — від чоловіка… Ти б прив’язав її — і відповідав би за неї. Але ти не захотів відповідальності. Тобі простіше було щезнути і сховатися.

Влад мовчав.

— Мені годі це втямити, — сумно додала Анжела. — Мені справді не зрозуміти тебе. Ти лев з душею кролика. За цілісіньке життя ти досконало вивчився ховатися, і найміцніше твоє укриття — твої книги. Гран-Грем — це ти, яким ти себе бачиш. У чомусь неповноцінною, скривдженою долею напівкровкою. Але дуже рішучою, просто-таки непохитною, і енергійною, як мотоциклетний мотор… Пробач, якщо я тебе скривдила.

Владу раптом умить полегшало. Стало легко-легко. Уперше за кілька місяців депресії.

— Ти не права, — сказав він м’яко. — Я не шкодую про вчинене.

…Тоді, у метро, на станції, що пульсувала юрбами з потягів, вони сиділи на вкритій лаком лаві посередині перону. Сиділи один навпроти одного, і Влад знав: він бачить Богорада востаннє. Влад говорив, а Богорад слухав. Ніколи в житті, жодній людині Влад не став би говорити того, що сказав Богораду в метро, під гуркіт підземних коліс. Під човгання тисяч ніг. Під гул найближчого ескалатора.

Влад розповів про Дімку Шила, умираючого в реанімації, тоді як Влад писав твір у задушливій аудиторії непотрібного йому театрального інституту. Влад розповів про маму, яку він, Влад, не смів залишити ні на день, — але все одно втратив. І все одно звинувачує себе.