Подорож на Пуп Землі Т. 2 - Кидрук Максим Иванович. Страница 19

Ана Марія та її дочка Ваня, які так гостинно прийняли нас із Яном на острові і які вважаються корінними рапануйками (хай навіть з чималою домішкою чилійської крові), зовсім не схожі на чорнявих та пишногрудих полінезійок. Вони худі, високі, з широкими вилицями, крім того, мають світлу шкіру і русяве волосся. Тож навіть через триста років після відкриття європейцями острова Пасхи, серед місцевого населення ще помітні сліди асиміляції двох рас.

Однак цей факт сам по собі ще нічого не доводить, адже полінезійці могли змішатися з тою невідомою расою ще до переселення на Рапа Нуї. Тому перше питання, що нас зараз цікавить: чи були люди на острові Пасхи в той час, коли на нього ступив Хоту Мату’а?

Почнемо з того, що повернемося до легенди про Хоту Мату’а. Зверніть увагу на один цікавий момент. Хаумака мав сон, під час якого його душа літала до далекої невідомої землі, після якого він покликав Іру, Рапаренгу та їхніх товаришів і наказав їм плисти й шукати землю. Хаумака дуже чітко описав невідомий край: «Шукайте землю з трьома маленькими островами, великою дірою та довгою гарною дорогою». Три маленькі острови - це, безперечно, Моту Іті, Моту Нуї та Моту Кау Кау (див. карту). Велика діра - це кратер Рано Кау, що знаходиться якраз навпроти згаданих острівців. А от що таке «довга гарна дорога»?…

Ще один цікавий епізод занотував Себастьян Енглерт зі слів остров’янина Матео Верівері у вигляді коротенького запису в збірці легенд патера. Запис йшов під заголовком «Нгатаваке».

Нгатаваке (зі слів Матео Верівері)

Старий Пороту якось розказав мені таке: «Тут уже був чоловік, коли Іра, Рапаренга та їхні товариші прибули на острів. Його звали Нгатаваке. Рапаренга і побратими не знали, звідки прийшов Нгатаваке».

Сумнівно, що Нгатаваке, якщо він, звісно, існував, жив на острові наодинці, мов Робінзон Крузо…

Певна річ, ви можете заперечити, що легенди й перекази не можуть слугувати достовірним історичним матеріалом. Я чудово це розумів, тому продовжив «копати» далі, і ось, що знайшов.

Адмірал Т. де Лапелін у книзі «Revue Maritime el Coloniale» (1872) наводить легенду, почуту й записану ним на острові Мангарева (Гамб’єрів архіпелаг), що розташований на тисячу сто миль західніше від острова Пасхи. У переказі йдеться про поваленого короля, що покинув Мангареву і відплив на схід у двох каное, захопивши з собою жінок, дітей та велику кількість провізії. Ватагу на каное більше ніхто не бачив, поки якогось дня на Мангареву не повернувся один з вигнанців і розповів про долю втікачів. За його словами, після багатьох днів поневіряння королівське каное натрапило на острів посеред океану. Вони висадилися в затишній затоці, оточеній високими скелями. Наступного ранку один з новоприбулих натрапив на сліди корінних жителів острова, після чого король наказав будувати захисні укріплення на одній з вершин коло бухти. Через кілька днів переселенців дійсно атакувало корінне населення острова, проте напад було відбито. У затяжній війні між прибульцями та місцевими аборигенами врешті-решт здобули перемогу втікачі з острова Мангарева.

Погодьтеся, наведена легенда дуже подібна до рапануйського міфу про Хоту Мату’а. Більшість науковців сприймають її як іще один доказ того, що предки сучасних жителів острова Пасхи припливли з островів Полінезії. Я, проте, вбачаю у ній дещо більше. Адже цей переказ підтверджує гіпотезу, що до прибуття полінезійців на острові жили люди, котрі могли бути будівниками моаі.

Власне, остров’яни ніколи не заперечували існування іншої раси. Вони розповідають, що колись давно, ще до прибуття європейців, на острові жили два різних народи: ханау еепе або «довговухі» та ханау момоко або «коротковухі». Рапануйці стверджують, що Хоту Мату’а, а також усі, хто приплив з ним у човнах, були ханау момоко, тобто «коротковухими». На противагу їм ханау еепе або «довговухі» мали білу шкіру та світле волосся, а також навмисне видовжували мочки вух, через що й дістали свою назву. Ці люди були дуже енергійними, постійно працювали не покладаючи рук, вміли читати ронго-ронго і примушували коротковухих розпинатися на спорудженні аху та статуй. Вони, на відміну від «коротковухих» знали, як зводити моаі.

Легенда каже, що одного дня «довговухі» задумали очистити острів від каміння, щоб їм легше було обробляти землю та тягати моаі. Роботу почали на схилах вулкана Пойке у східній частині острова. «Коротковухим» довелося тягати каміння до кручі і скидати його в море. Сьогодні на зарослих травою схилах кратера ви не знайдете жодного каменя, хоч решта острова усіяна валунами різних розмірів та уламками лави.

Але досить скоро «коротковухим» урвався терпець…

Легенда про рів Іко - остання битва «довговухих»

Почалася війна…

Раніше ханау еепе та ханау момоко жили пліч-о-пліч на всьому острові. Але того дня «коротковухі» задумали винищити всіх «довговухих». Дізнавшись про це, «довговухі» втекли на Пойке, де під командою свого вождя Іко викопали величезний рів, який відділив східне плато від решти острова. У рів накидали сухого хмизу та гілля, аби підпалити його у випадку ворожого нападу. З моря Пойке захищала стрімка круча, внаслідок чого плато перетворилося на неприступну фортецю.

Один з ханау еепе мав дружину на ім’я Моко Пінгеї, і була вона з племені «коротковухих». У ніч перед нападом хтось із ханау момоко знайшов Моко Пінгеї і спитав у неї, як вони можуть застукати ханау еепе, своїх ворогів, зненацька. Жінка сказала, що в тому місці, де вона вночі сяде і плестиме кошик, вони зможуть пройти через рів.

Тієї ночі «коротковухі» побачили, що Моко Пінгеї сидить на самому кінці рову і плете кошик. Один за одним під покровом темряви вони прослизнули на плато і оточили «довговухих», які, нічого не підозрюючи, мирно спали. В цей час інший загін «коротковухих» рушив до рову з боку рівнини. «Довговухі» підготувались до бою і запалили вогнище. В цей час на них напали ззаду і скинули в палаючий рів…

Тільки трьом «довговухим» вдалося вціліти. Одного з них звали Оророїна, іншого - Ваі, а ім’я третього невідоме. Вони втекли до Анакени, де сховалися в печері. На ранок їх знайшли, двох відразу закололи списами, а Оророїні зберегли життя як останньому «довговухому». Коли «коротковухі» витягували його з печери, він кричав: «Орро, орро, орро!», - це була мова ханау еепе, але її ніхто не розумів.

Від себе додам, що залишки цього рову і досі існують, тягнучись паралельно до дороги, що сполучає аху Тонгарікі та пляж Анакену…

Гадаю, висновок напрошується сам собою: до приходу Хоту Мату’а Рапа Нуї населяв інший, більш розвинутий народ, який мав дивну звичку видовжувати собі вуха і який був майже повністю винищений полінезійськими переселенцями. Цілком імовірно, що нищення «довговухих» збіглось у часі з екологічною катастрофою на острові. Хтозна, можливо, ця катастрофа стала основною причиною повстання «коротковухих». Але про це ми поговоримо пізніше…

Прийшовши до такого висновку, я раптом усвідомив, що знову опинився у глухому куті, адже тепер доведеться розгадувати новий виток таємниці: ким були «довговухі» і звідки цей білошкірий народ з’явився в Океанії? Можливо, ханау еепе - це ті ж самі полінезійці, скажімо, якесь особливе плем’я з дещо світлішою шкірою, котрі прийшли на острів Пасхи набагато раніше за Хоту Мату’а? Якщо вірити результатам порівняльного аналізу ДНК, то так воно і було. Одначе не все тут так просто…

Я багато міркував про зіставлення генів, проведене французькими вченими. Як не крути, а нехтувати результатами таких ґрунтовних досліджень як аналіз ДНК не можна. Разом з тим мені не давала спокою одна підступна думка, що наче хробак безугавно точила мозок: чиї ДНК брали для порівняння французи? Чи були залишки, що використовувалися для аналізу, прахом саме древніх будівників? Справа в тому, що древні рапануйці ніколи не ховали мертвих у землю. Небіжчика після смерті загортали в тбпу, тканину рослинного походження, і вкладали на дерев’яний настил, який потім перетягували до аху і закріпляли над землею на чотирьох Y-подібних палицях. На два чи три роки на цю чудернацьку конструкцію накладалося суворе табу: до неї не можна було наближатись нікому, крім родичів померлого, поряд заборонялося ловити рибу, готувати їжу тощо. Зрозуміло, що після трьох років під відкритим небом кістки просто розносились за вітром. Якщо на острові і залишалися якісь рештки справжніх будівників, то останні, без сумніву, були вивезені експедицією Кетрін Рутледж у 1916-му році. За словами англійки, їй вдалося розшукати й дослідити на острові трохи менше п’ятиста скелетів (що, враховуючи ймовірну чисельність цивілізації будівників моаі в епоху найбільшого розквіту, є зовсім незначною кількістю). Жодного скелета більше.