Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович. Страница 31

Сум заволодів нею у тих сутінних сінях, хоч друга половина її єства мимовільно вже засівалася тим світлом, що лилося і від саду, і від чоловіка. Два спокої змагались у ній — один буденний, узвичаєний, що велів тілу й духу вправлятись у русло всезагальне, і цей, який відривав її від світу і замикав в особливу капсулу. Саме тому й сумувала вона і саме тому раділа, була водночас кволою і захопленою, а що несила було їй так легко зрівноважити ці два начала, то не змогла стриматися і раптом заплакала.

Зрештою, цього разу Іван горів по-особливому: висидівши якийсь час за столом на веранді, він наче пригасав і ніяковів. Брав сака, прив’язував до боку торбину і йшов бовтатися на річці. Починав ловити від яру, неподалець Зарічанського висілка, і поволі простував угору. Ставив сака під зілля, а що утяжив його свинцевими грузилами, не потребував тримати. Обережно підіймався за течією, обходячи по піску, а тоді тупав шалено ногами, взутими в калоші, та палицею бушуючи, аж каламутніла, воду. Зводив сака: срібно билися там пічкурі, повзали, як маленькі гадючки, щипавки, в’юнилися слизи і яскраво мерехтіли черевасті, майже круглі бекаси. [1] Обережно вибирав у торбу пічкурів та слизів, щипавкам та бекасам давав волю, а тоді брів за течією вгору, високий та худий, з уже посивілим волоссям і гарний. Заганяв і знову зводив сака, з якого дзвінко стікала у річку вода, сак пах тванню й водяним зіллям; поступово він сам набирався того запаху — вітер дув йому просто в обличчя, звіюючи кучеряву чуприну, і двоє дядьків, які проходили в цей час по березі, мимовільно розвернули в його бік обличчя.

— Диви, з панів, мабуть, — сказав один, похмурий, а другий запосміхався, блискаючи зубами.

— Бач, і справляється!

— Припекло, то й справляється, — буркнув перший, похмурий, і пішов берегом далі, мнучи важкими чобітьми прирічкове бадилля.

— Глянь, худий він який! — наздогнав першого веселий. — Шкіра на ньому й кості!

— Зате морда благородна! — цвіркнув крізь зуби похмурий, і веселий за його спиною залився сміхом.

— Потіха з тебе, Андрію!

— Не з мене потіха, а з нього! — буркнув злісно похмурий, і веселий раптом перестав сміятися, озирнувся й знову побачив високу, струнку постать з розвіяним за плечі волоссям, що повільно брела по воді. Усміх раптом зник із його веселих вуст: здалося йому, що той високий не по воді йде, а над водою.

Іван чув ту розмову, але вона пройшла повз нього, як проходить біля ніг вода: калоші засипалися піском, але вимивався той пісок так само легко, як і западав, тільки окремі крупинки муляли ступню. Тоді він спинявся й виколупував ті піщинки — обличчя його було застигле, а очі світилися погідно. Сонце заламувало в тих очах по іскрі, і вони від того здавалися ще ясніші: на сітківці відбивався весь навколишній світ — всіяні зеленню горби й хати, птах, який летів у небі, хмари й синява, густо зігріта літнім сонцем. Ген віддалік на далекій курній дорозі їхав віз, тягнучи за собою довгий білий шлейф — той віз із шлейфом також відбився в Іванових зорках, так само і візниця, маленький звідси, як пуголовок, що змахував коротким, мов диригентська паличка, батогом. Іван спинився серед річки й на мить заслухавсь у широку, різноманітну музику оркестру навколишнього світу, яким диригував той іграшковий візник. Спокійно й умиротворено поспівували у кущах пташки, дзюркотіла на високих чи низьких нотах вода, вдаряли по ній смички сонячного проміння, десь поблизу голосно кричала качка і вторував їй прохриплий голос качура. Від найближчої хати полинув невимірно теплий, неголосний жіночий спів: там зривала з дерева вишні зовсім юна молодичка. Кидала ті вишні в берестяну коробку, часом кладучи найстиглішу й до рота, і вишня ця, входячи їй в уста, рубіново спалахувала, роблячи рубіновими й вуста молодички.

Тоді Іван знову дививсь у чисту лискучу воду і вибирав на око густіше зілля, щоб поставити сака. Ловив якраз стільки риби, щоб вистачило поїсти на двох; наступного дня він прийде сюди знову, а коли буде дощ, сидітиме цілий день на веранді і виписуватиме свої корячкуваті гачки, роздивляючись водночас велику долоню вулиці, прочитуючи її лінії, як хіромант. Бачив чотири головні лінії на тій долоні: найважливіша — лінія життя, а там лінія здоров’я й розуму і лінія щастя… Цвіркун поселиться в нього на веранді, підспівуватиме йому вдень і вночі, ночами на його скрегіт відгукуватимуться із саду жаби-ропухи і турлюкатимуть вони цвіркуну в унісон. Бовванітиме тінню на тій веранді і вдивлятиметься в темінь. Бачитиме, як з’єднуються водно у тій темряві чоловіки з жінками, чутиме стогін породіллі і крик немовляти. Бачитиме радісну, зморену усмішку матері й чутиме заспокійливий вуркіт батька. Слухатиме колючі сварки, які спалахуватимуть у дворах, і погідний туркіт закоханих по таємних кутках. Вдивлятиметься в широко розплющені очі жінки, яка конає, і чоловіка, якому раптом запахла земля. Дивитиметься на веселий танок у якомусь дворищі і слухатиме гомін підпилих людей. Можливо, проникатиме його погляд і в товщ земну, де губляться шари давнішого людського життя: накладаються вони один на одний, роблячи землю більшою. Бачитиме випростані кістяки колишніх людей та розгублені кістки їхніх тварин. Пізнаватиме рештки їхніх речей: уламки посуду, домашніх речей, зброї і шматки напівзотлілої одежі. Глибоке й широке зітхання почує він із тої землі, і так промовлятиме до нього життя, яке відгоріло й замістилося життям оцим, що кладеться перед очі. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, і він спокійно її розглядатиме. Буде врівноважений, добрий та поблажливий. На вустах його гратиме тиха всмішка, а очі його сумуватимуть, як сумує відбитий у росі місяць.

Все сповнюватиме його душу і втомлюватиме її. Тоді він змушений буде погасити свою усмішку та смуток, спустить голову, і їй додасться в цей вечір ще кілька сивих волосин. Нечутно ступаючи, зайде на кухню. Тут наллє в миску води і спокійно й довго омиватиме собі ноги. Його чекатиме вдома жінка, яка лежатиме з розплющеними очима і яка вже трохи почала боятися своєї самоти. Він підійде до неї, поцілує в прохолодні вуста, нагріє їх і нагріється коло них і сам.

У той вечір далекого 1963 року Марія й сама дивуватиметься, що так розговорилася вона перед Хлопцем, що сидів навпроти неї і, здавалося, не слухав, а випивав її слова. Хто зна, може, в такий спосіб її дух долав отак кілометр за кілометром синю дорогу — час відлетілий та забутий; для цього й справді було потрібно, щоб Хлопець завітав у її двір, коли вона вже на ладан дихатиме; стане він для неї, як дорога тінь, дивно схожа на Івана. Покликала його і не шкодувала: був то по-справжньому вдячний слухач. І дивно завинулося в голові старої вчительки, здалось їй, що колись давно таки народивсь у них із Іваном син: круглолиций та кучерявий, і саме від того сина прийшов у світ цей Хлопець, а може, прислала його до неї туга її. Хоч була вже зовсім стара, не губила й крихти з того, що зафіксувала колись її пам’ять, — хочеться їй у такий спосіб посумувати за тим далеким і відлетілим чи, може, справити йому хоч такі поминки.

— Про війну я мав би пам’ятати більше, — сказав Хлопець. — А от уявлення, як ми тоді жили, ніякісінького.

Він розвів руками й розсміявся.

— Всім нам дісталося, — сказала тихо стара вчителька. — Ремісникам було легше: завжди треба носити взуття й одежу, треба діжку для огірків і ще там щось. Школи були зачинені, та й чи могла я піти в ту школу? Твоя мама намагалася не показуватися на вулицях. Виручали нас тоді твій прадід та Олександра Панасівна…

Вона подивилася долі, собі під ноги, і знову побачила там шматок синьої дороги, по якій ішла вона і простували й інші. Побачила Олександру Панасівну, яка кроїла із шкіри заготівки для чобіт. Галя узброїлася пульверизатором і дула з пляшечки фарбу на розгорнутий листок паперу, по якому було розкладено трафарети: лебеді й дерева. Ті лебеді мали плавати по озеру, засипаному дрібними синіми крапельками. Галя дивилася на це чудо мистецтва й сміялася.