Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович. Страница 47

— Бачу, не впізнала мене, мамо, — сказав, неприродно розсміявшись, Хлопець. — Це я — птах перелітний!

Цей майже незнайомий чоловік, в якому лишилися тільки залишки колишнього її Хлопця, хвилював і дивно страшив Галю. Від нього грубо пахло потом, руки в нього були величезні, важкі й мозолясті, очі глибоко вганялись у череп — витримати його погляд треба було немалої сили; він ходив по домі залізними кроками, аж гула від того підлога. Здавалося, в їхню тиху забіч ввірвалася незнайома сила, що має розкидати й зруйнувати весь спокій їхнього існування, а з другого боку, це був таки він, її первісток, за яким вона вже й очі проплакала, бо подумки й поховала. Дивлячись на нього, Галя й дратувалася, жаліла й любила його. Здобув він безцеремонну манеру висловлюватися і майже не випускав із рота люльки. Весь дім відразу заповнився тютюновим димом, який немилосердно дер Галі в горлі, але вона не мала сили щось йому зауважити — було так і тоді, коли вони сиділи на кухні: вона смажила млинці, а він скупо оповідав, кушпелячи люльку, про своє життя. Від диму тютюнового й диму від сковороди повітря навколо них зовсім посиніло, хоч Галя й відчинила вікно. Зрештою, оповіла йому про своє життя і вона. Перш за все про те, як померла баба, а померла вона відразу по тому, як подався він у світ.

— Стара виявилася поганою пророкинею, — сказала Галя. — Все торочила, що не побачу я тебе ніколи.

— Мала рацію, — сказав він, напускаючи на обличчя хмару диму. — Їдучи звідси, я таки не думав повертатися.

— Хлопче! — вигукнула вражено Галя. — А про мене ти коли думав?

— Ти мала ким жити, — безцеремонно зауважив він. — Чоловік і донька…

— Не міг вибачити мені того шлюбу?

— Та ні! — Він почав цокотіти пальцями по столі, імітуючи стук поїзда — розважався так, коли днями вилежував на плацкартній полиці. — Я ніколи тебе не осуджував. Просто я вірю, як би тобі це сказати… В кожного, очевидно, є своє призначення. Мабуть, мені потрібно було облітати півсвіту, щоб повернутися сюди.

— А як же з наміром не повертатися?

— Коли в нас у сідниці шило, ми не завжди здатні до розважку. Ми тоді найменше думаємо про інших. Але про тебе я думав. Тоді, коли мені хотілося пуститись у дорогу, а в силу обставин я мав ще сидіти на місці, я думав найбільше про тебе, мамо.

— Дуже втішно, — сказала не без іронії Галя, викладаючи на тарілку готові млинці. — Втішніше мені було б, коли б ти прислав хоч одного листа.

Вона вилила на сковорідку тісто, і воно зашипіло.

— Я писав тобі листи, мамо, — сказав він несподівано ніжно і аж очі опустив від зворушення. — Написав тобі тисячу листів…

— Овва! — засміялася Галя. — Хотіла б я одержати з тої тисячі хоч би десять.

— Вони були б нудні й неприємні, — відмовив він. — На тих листах я вчився володіти пером.

— Володіти пером? — Галя була щиро здивована.

— Так, — сказав він, натоптуючи люльку. — Бо я не забував у тих мандрівках про ще одного чоловіка. Про діда Івана. Добре затямив, що той лишив п’ять списаних зшитків. Ти нічого про них не знаєш?

— Зшитки? — задумалася Галя, і в неї ледве не згорів млинець. — Які це зшитки? Старий і справді мав якісь дивацтва. Марія Яківна…

— Я хочу прочитати ці зошити, — сказав Хлопець, припалюючи люльку й випускаючи з рота сиву хмарку. — Не знаю чому, в тих мандрівках я часто думав про діда й про ті його зшитки. Але перш ніж за них сісти, я мусив навчитися науки красного письменства.

— Саме тому ти й складав листи до мене? — спитала трохи вражена, але й потішена Галя.

— Хочеш, щоб я освідчився тобі? — засміявся Хлопець. — Те, що син оправдовується перед матір’ю, і є його освідчення.

Вона почервоніла. Стало їй невимовно тепло від його слів, тож вона таки спалила млинець, надимівши більше, ніж він люлькою.

— Ти не бачив Оксани? — змінила вона тему.

— Бачив, — криво всміхнувся Хлопець. — Вона мене не впізнала.

— Ну, звідки вона може тебе впізнати? Чи ти прислав нам хоч одну фотокартку? Їх лишилося у мене тільки дві, і то з часу, коли ти ще не вмів ставити свого «я».

— Фотографія — це облуда, — різко сказав Хлопець. — Блюзнірське обшахраювання часу!

— Як ти сказав? — здивувалася Галя.

— Обшахраювання часу. Ми легковажно тратимо час і весь час намагаємося обдурити себе. Спогади, листи, фотографії — все це без вартості, хіба що вбирається в одежу мистецьку. Тоді воно витворює хоча б ілюзію.

— Це якісь не зовсім збагненні думки. Які твої плани?

— Віддам тобі ті гроші, що маю. Потім знайду роботу і спробую жити тут.

Галя поставила перед ним тарілку з млинцями.

— Годилося б випити за твоє повернення доброго вина, — сказала вона, — але від нас до магазину неблизько.

— Що це за хвіртка в паркані? — спитав він, посилаючи до рота млинця.

— А, це для Володимира, — відмахнулася ножем Галя. — Знаєш, він помер. Це сталося так несподівано, буде вже тому п’ять років. Химерне, скажу, було в нас життя. Доки не зачинили дванадцятої школи, він змушений був жити внизу, а я на горі — не з його ногою сюди було щодня дертися. Бабця ж зійти вниз рішуче відмовлялася. О, вона була наївно безцеремонна! Коли в тебе є дочка, казала мені раз у раз, навіщо тобі він? Жінки цього дому не мають потреби в чоловіках, вони піддаються тільки пориву, — Галя засміялася і засоромилася раптом, що сказала синові таку сакраментальність. Але очі його світилися так ясно і щиро, що її мимоволі тягло до відвертості. — Я тоді жартувала: треба мені збудувати халабуду посередині гори, притому геометрично точно виміряти відстань, щоб жодна сторона не була уражена.

Вона замовкла й подивилася в вікно, наче й справді побачила оту халабуду серед гори.

— Оксана видалася така крикуха, — всміхнулася вона, — що я змушена була перебратися на гору. Тут більше простору… Але чого я тобі це розказую, ти б повинен це й сам пам’ятати.

— Я й пам’ятаю, — сказав він.

— Легше стало, коли зачинили дванадцяту школу, це вже було, здається, після тебе. Володимир дістав роботу в місті, і ми прорізали в паркані оту хвіртку — Володимир сам ходив до головного лікаря за дозволом. Тепер я її знову забила…

— Позбавляєш себе зручностей?

— Через ту хвіртку почали лазити всілякі суб’єкти, хворі і бозна-хто. А ми тут зовсім самі.

— Я часто про це думав, — сказав Хлопець. — Цей жіночий дім на горі — дивна це штука. Чоловіки й справді ніколи тут довго не затримуються. Зникали, як дим, а ви тут по-своєму розкошували.

— Не таке це вже й розкошування. А чоловіки звідси й справді, швидко зникали. Вони залишали тут дітей і книжки.

— Саме про книжки, — сказав Хлопець. — Незвідь-чому мене вабили сюди й вони. Хочу їх перечитати.

— О, то велика робота! Знаєш, звідси не пропало жодної книжки. Їх почав збирати ще твій прапрадід, решта чоловіків доповнювали його зібрання. Стара не любила тих книжок, а одного разу хотіла їх і спалити. Я ледве їх відборонила. Ці книжки для чоловіків, а не для жінок, любила казати, а чоловікам тут нічого робити.

— Вона була феміністка?

— Створила культ цього дому. Загалом, виводила його історію за кілька поколінь до себе. Але дуже мало знала про тих наших предків. Була вона часом опришкувата, але більше мудра, була повна любові і зла. Мені раніше здавалося, що легенду нашого дому створила таки вона: мала неабияку фантазію.

— Ну, а тепер? — спитав Хлопець, дивлячись впритул на матір.

Галя вже напекла млинців і погасила керогаз. Він високо спалахнув і погас. В кухні запахло смаженим тістом, тютюновим димом і перепаленим гасом. Галя сіла на стілець, і Хлопець подумки відзначив, що вона за ці роки добряче поповніла. Але обличчя її було так само ніжне й гарне. Дивився на це обличчя замилувано, бо саме воно неодноразово снилося йому в далеких мандрівках. Знав: не було красивішої жінки на землі за його матір; женившись, він не вибиратиме красуню.

— Тепер? — перепитала Галя, і на її обличчя лягла легка хмарка задуми. — Тепер я думаю інакше. Знаєш, що сказала мені одного разу бабця? Коли я постаршаю, почну мудріти, як почала мудріти й вона. Моя доля в цьому домі була особлива, я й справді жила тут посередині між тобою і бабою, між Володимиром і нею, пізніше між дочкою і Володимиром. Я полюбила оті ваші чоловічі книжки і майже всі їх перечитала. Тепер мені, — вона всміхнулася широко й гарно, — доведеться стати між тобою й Оксаною.