Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович. Страница 53

Оксана аж спинилася від обурення. Подивилася на дженджурика, наче хотіла вбити його, але натомість наштовхнулася на такий погляд, що їй аж мурашки по спині пройшли. Відчула, що, коли не збереться на силі, обов’язково розслабне і ще, чого доброго, вступить із тим прилипайлом у розмову. Вона звела погордливо носика і, дивлячись кудись повз дженджурика, сповістила, що тут ніяких квартир не здають і ніколи не здаватимуть. Знову пішла, але дженджурик був не в міру причіпливий і поволікся слідом. Йому дуже шкода, сказав він, невимірно шкода! Тут такі чудові краєвиди; може б, він зайшов і поговорив з її матір’ю?

Оксана знову спинилася. Його улесливий, солодкий голосок пролазив у неї й по-своєму бентежив. Але відчула більше омерзіння й погорду, ніж симпатію: коли ж він уразив її самолюбство, вуста її стали тонкі й безкровні.

— Такі речі я можу вирішувати сама! — сказала вона з притиском. — І можу вас твердо запевнити, що квартир тут не здають.

Тільки скоса ковзнула поглядом по його обличчі, але й цього було досить, щоб уразитися. Дженджурик не дивився на неї, а наче випивав. Знову заговорив якнайчемніше, а що вона підійшла вже до хвіртки, зупинився.

У дворі Галя прала білизну. Вона побачила дженджурика, і раптом щось гостре врізалося їй у серце.

Оксана плеснула перед дженджуриком хвірткою, а він, побачивши Галю, позадкував, хоч сам тільки-но просив завести його до неї.

— Що це за один? — спитала Галя поблідлими вустами.

— Та прив’язався якийсь, — смикнула плечиком Оксана. — Квартиру шукає, чи що… Сподобався, бач, йому наш дім.

— А що ти йому?

— Що я могла йому сказати? — Оксана гнівно заворушила ніздрями. — Сказала, хай забирається, бо ми не здаємо ніяких квартир.

— Звісно, звісно! — пробурмотіла Галя. — А він прийшов на гору знизу?

— Звідки мені це знати? — роздратовано сказала Оксана. — Я його застала на скелі. Сидів і лупився на ті краєвиди. А взагалі, чого це ти так розхвилювалася?

— Мені здалося, що він проводить тебе додому.

Оксана розсміялася.

— Причепився, як шевська смола. А які в нього очі, мамо! Як у гадюки…

— Очі, кажеш? — зморщилася Галя.

— Ну, так, очі. Ледве мене, бідолаху, не з’їв.

Вона підтисла вуста, задерла носика й пішла в дім, а Галя аж руки опустила. Глухо гупало в неї серце, кров прилила до обличчя, — вона присіла на лавочку. В домі безтурботно заспівала Оксана, з Хлопцевого вікна випливав дим; як і завжди, Хлопець від ранку до вечора топив себе в тому димі і в книгах. Їй захотілося прийти до нього і все розповісти. Про сірого птаха, очі якого обезволюють та засівають у кров невідомі досі бажання. Але розповісти Хлопцеві про те — розповісти йому таємницю його народження.

Оксана вийшла в цей час на ґанок. Встигла переодягтись, а на вустах блукала в неї всмішка.

— Твій синок свистить, димить і гримить! — Вона витягла патетично долоні перед собою, тоді спустила руки і нервово сплела пальці. — Слухай, мамо, він у нас скоро місяць живе. А чи не час би йому вже влаштуватися на роботу?

Але Галя не піддалася на ці доччині шпильки. Сиділа на лавочці й слухала, як шумує їй у голові кров.

— Щось мені недобре, — сказала вона дочці. — Може, допереш?

— Ну, звичайно, мамо. Піду тільки гляну, чи пішов той прилипайло.

— Не ходи! — скочила нервово Галя. — Я тебе прошу: не ходи!

Оксана холодно і здивовано озирала матір.

— Що з тобою, мамо?

— Е, це довго розказувати, — сказала Галя. — Зрештою, о цій порі… Ні, мені варто було б тобі розказати… Бачиш, це не зовсім правдоподібна історія…

— То чого на це зважати?

— У свій час я теж так думала, — сказала Галя. — Але з роками… З роками ми стаємо м’якші й поступливіші навіть щодо забобонів. Можливо, це звичайна самоосторога… Фу, мені бракує слів.

— Це тому, що ти хочеш дуже великорозумно висловитися. Кажи простіше: яка ж та історія?

Галя розповіла ту історію, дивлячись у землю. Було їй ніяково повторювати те, що довгі роки вважала як виплід химерної фантазії своєї бабці. Розповідала про чоловіків, які навідують їхній дім, що приходять вони сюди двох ґатунків. Перші відвідують дім, коли дівчата починають ледь-ледь наливатися, другі — коли вони зрілі красуні. Не було в цьому домі, сказала Галя, негарних дівчат. Оксана може в тому пересвідчитися, погортавши їхній альбом, але неоднакова доля їх чекала. Ті, хто не міг устояти в ранньому віці, народжували хлопчиків, а від тих других приходнів народжувалися дівчата. Дівчата залишались у домі, а хлопців мучив дух неупокорений — ставали вони блудягами й забродами, п’яницями або ж диваками, як той Оксанин прадід Іван. Може, воно й справді схоже на казку, сказала Галя, але таке й справді кілька разів повторювалося. У кількох так трапилося, що вони не могли встояти в ранньому віці, і їм зірвано було вінок, чоловіки другого ґатунку лишаються в цьому домі й тут живуть. Вона не хоче переконувати, що це не простий збіг випадковостей, сказала Галя, але викласти перед нею ці факти вона зобов’язана.

Оксана стояла проти матері так само з задертим носиком, і зневажлива усмішка пливала по її обличчі. Галя не бачила тої усмішки, бо коли б побачила, не змогла б розказати тої історії до кінця.

— Не всі дівчата піддаються тому першому, — казала вона, — але ті, що піддаються, стають нещасні. Важке життя на них чекає і велика гризота через синів, яких вони народжують. Ти вже велика дівчина, — доказала Галя, — вже на той рік і школу закінчиш. Уваж і розваж!

Галя звела нарешті очі й побачила ту глумливо-зневажливу доччину усмішку.

— Тепер мені ясно, — сказала та не без погорди, — де взявся твій улюблений синок.

— Всі ми з одного тіста, — мовила Галя.

— Овва! — пхикнула Оксана. — Гадаєш, мене можна звести?

— Я не хотіла б, щоб ти гралася з вогнем.

— Мені той вогонь ні до чого, — відповіла Оксана. — Але я не збираюся й ховатись в кущі.

У неї затремтіли ніздрі, і знову засвітилася вона тією несусвітською красою, яку побачила в ній Галя вперше при приїзді Хлопця. Сумно й тепло стало Галі, дивлячись на цю розтривожену й таку самовпевнену красуню.

— Віриш, дочко, — сказала вона, взявши дівчину за руку. — Може, воно й смішно, але колись давно подібна розмова відбулася у мене з твоєю прабабою. Знаєш, що найкумедніше в цій ситуації?

— Ну? — звела брови Оксана.

— Я тоді поводилася зовсім так, як оце ти.

Вона сказала це так скрушно й сумно, що в Оксани затремтіло серце і гаряча барва залила їй щоки. Вона сіла поруч з матір’ю і сказала серйозно та розважно:

— Та ти не хвилюйся, мамо. Чоловіки в мене поки що не викликають добрих почуттів.

Їх сколихнуло від цієї взаємної відвертості: Оксану через те, що мати говорить отак по-дорослому з нею, а Галю через оту доччину наївну й трохи смішну серйозність.

Не знали вони, що чув усю ту розмову крізь відчинене вікно й Хлопець. Він вийняв із рота люльку, поклав на стілець, розгорнута книжка лягла йому на груди, а на обличчі з’явилася розгублена всмішка. В серці йому загніздилася туга, і вперше за весь час перебування тут йому захотілося знову покинути рідний дім.

Вночі Галі приснився сірий птах у людській подобі. Мав чоловічу голову, хоч замість волосся в нього було пір’я. Пір’ям обросло і все його тіло, замість рук були в нього крила, але ноги мав людські, взуті в лискучі черевики. Птах кружляв над їхнім обійстям, а вона лежала серед двору в ліжку й тривожно стежила, як сіре величезне тіло стрімко ріже повітря. Горловий крик вирвався в людини-птаха, він склав крила й раптом пірнув униз. Галя встигла прикритися ковдрою, і птах упав на ту ковдру. Схопив її пазурами, що витиналися з лискучих туфель, і зринув угору. Вона злякано заклякла: лежала під відкритим небом у самій сорочці. Розстелена в повітрі ковдра летіла наче килим-літак, здіймаючись вище й вище, де цвів і палахкотів серед неба місяць. Птах знову склав крила і знову шугонув долі. Цього разу він зірвав із неї сорочку, роздерши її пазурами, і вдарив дзьобом їй під серце. Кривава рана зачервоніла їй під персом, а біле полотно сорочки знялося вгору і, хилитаючись вільно краями, подалося також до місяця. Птах полетів за тою ковдрою й сорочкою, меншав і меншав, доки зник, а вона лежала внизу на ліжку із розтерзаним серцем і не могла й пальцем кивнути.