Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович. Страница 59

Таки не витримала затворництва, розхилила в ніч стулки вікна і побачила раптом перед собою небо. Її вразила ота спокійна, неозора, позачасова глибина — несподівано іскристий мерхіт мертвого проміння. Без місяця небо було, як поцвяхований сріблом килим.

Сіла на услон і втопила обличчя в долоні. Єдине, чого хотіла, — доокруглити розірвані так нагло кола…

Двері безшумно розчинилися, і вона злякано сахнулася.

— Це хто?

— Я, — почувся хрипкуватий голос домовика. — Чи можна мені зайти?

Вона відчула раптом, що хоче з ним розмови.

— Заходь!

— Тут немає світла, — сказав він, — і я зважився зайти.

— Що це в нас у домі твориться? — безпомічно спитала вона. — Ти наставлений тримати лад…

Домовик мовчав, лише спустив утомно голову. Вона бачила його всього: вугласта постать — чи людина, чи кіт, чотирикутна голова, а на малому личку — ледве накреслені обриси — палахкотіло двоє розпалених жарин. Жінка подумала, що ніколи не бачила його так близько, що це, врешті, може бути й сон — його ніхто не бачив так близько.

— Чому це сталося? — з мукою в голосі спитала вона.

Домовик стенув плечима, а його обличчя раптом освітилося промінням зір — було гладке й синє…

Астроном сидів у себе в обсерваторії і так само смутився. Покліпував малими повіками, і йому здавалося, що світ побудовано зовсім не так, як уважав раніше. Сидів на лаві, тручи пальцем і без того блискуче дерево, а зорі мигали до нього, немов глумилися.

«Я раніше гадав, що кожну річ можна пояснити, — думав астроном, — але тепер мене посів сумнів. Бо коли не можна пояснити кожну річ, для чого нам розум?»

До нього тяглася листками липа. Зірвав один, пом’яв і вдихнув пряного аромату. Може, в цьому листку розгадка? «В листку чи в зірці, — подумав він. — А може, в цілому дереві життя?»

Безшумно відчинилися двері, і він радше вгадав, ніж помітив домовиковий прихід.

— То що? — спитав астроном. — Можеш мені щось пояснити?

— Це я у вас хотів запитатися, — зітхнув домовик.

— Ми з тобою різні, — сказав астроном, хоч і не бачив, з ким розмовляє. — Ми з тобою аж геть неоднакові. Ти прагнеш покинути затишок дому, до якого прив’язаний, щоб пуститися в мандри, — правильно я кажу?

У кутку щось важко зітхнуло.

— Я ж навпаки, — сказав астроном. — Єдине моє бажання: завершити мандри і до кінця днів осісти в якійсь добрій оселі.

— Давай зміняємося, — сказав із темені голос. — Я й справді не можу й кроку ступити за межі будинку, а мене вабить дорога. Мушу охороняти цей дім, а мене манить широкий світ…

Астроном усміхався. Дихав пряним ароматом липового листка і вже знав, що буде завтра.

«Завтра знову почнеться моя мандрівка», — подумав він.

Пані наказала покликати до себе астронома. Коли позирнула на нього, видався він їй ще нижчий і мізерніший.

— Гадаю, ви вже зрозуміли, — зимно мовила вона, — що мені в господарстві астрономи непотрібні.

В астрономових очах зламалися іскри. Але похилився й покірно мовчав.

— Я довго розмірковувала над тим, що сталося, — сказала пані дому. — І от до чого додумалася: пан Юрій звар’ятував, а винні в тому найбільше ви.

Астроном скинув головою. Все тіло його напружилося.

— Вам хочеться так думати, — сказав він тихо. — Сподіваюся, мені дадуть коні, щоб вивезти прилади і книжки?

— Ні! — сухо відрізала пані. Звела підборіддя і погірдно глянула на астронома. — За годину ваші прилади та книжки будуть спалені. Вам же раджу поспішитись, — її голос став дражливо-металевий, — бо коли не виберетеся звідсіля за годину, я накажу слугам вимастити вас дьогтем і гнати до меж моїх земель.

Астроном стояв похнюпившись. Його обличчя було бліде й спокійне.

— Гаразд, — сказав він. — Я попрошу у пані з книжок лише одну.

— Одну я вам узяти дозволю, — жінка встала, і її груди заходили. — Але вибирати буду я. І вибір цей — Святе Письмо!

Бліда усмішка майнула на обличчі астронома. Він повернувся, щоб іти.

— Візьміть свою платню! — сказала йому навздогінці пані.

Але астроном уже виходив. Збиралося на ніч, і він подумав, що доведеться йти пішки серед темряви. Його мале обличчя затверділо, очі заскліли, на губи поклалася гірка й мудра усмішка…

Вночі палили книги й астрономічне приладдя. Пані дому була одягнена в чорну одіж, її повне бліде обличчя з гострим носом та великими очима було жорстке й рішуче. Слуги виносили книги й приладдя з веселими погуками, конюх роздмухував вогонь, а вона чекала, доки винесуть усе. Нагадувала в цей момент велику сову, яка чекає на здобич, — відчувала приплив великої й чорної, як і її одежа, сили. Єдине, за чим пошкодувала цієї миті, — випустила так легко зі своїх рук астронома. Вчений Святого Письма не взяв, і це була б добра приключка для розправи. Взяв лише суковиту палицю й рушив у ніч.

«Треба було спалити його разом із цим диявольським начинням», — думала пані й ламала хрускотливі пальці.

Гaряче спалахнуло полум’я, вона відсторонила владним порухом слугу і взяла до рук першу книгу. Книга на леті розгорнулася, зашелестіла сторінками — вогонь пухкнув догори і начебто проковтнув жертву. Пані ж відчула піднесення. Накоти люті й утіхи, нахід темної сили — все це загасило її розважність і потьмарило зір. Вже не тямила, що чинить, лише хапала книги й приладдя і шалено жбурляла у вогонь. Багаття гоготіло й сміялося, розливало червоне світло, заповнюючи небо, подвір’я й будинок. Навіть чорна сукня пані збуряковіла, а ще червоніше стало її натхненне розпашіле обличчя. Ступала довкруж вогнища, як кішка, волосся її розпатлалося, а погляд сипав червоними іскрами. Рот скривився, і вона наче в особливому ритмі коливалася. Чула й задоволення, бо поривало її затанцювати в цьому червоному світлі, скочити на вогняні язики і товкти закаблуками те, що лишилось і від приладдя, і від книжок. Ходила, як кішка, довкола вогню, і радість заповнювала її вщерть.

— Я зрозуміла, — сичала вона хрипко, — саме це було причиною моїх нещасть! Чортяка мучить наші душі і завжди знаходить, як нас захопити…

Ще довго кружляла, довго сипіла й бурмотіла, а коли багаття загасло і все покрила тиша й темрява, збагнула, що обряд закінчився. Слуги покірно стояли віддалік і чекали розпорядження.

— Ідіть спати! — махнула вона рукою.

Тіні зникли. Ще дивилася якийсь час на тліле вугілля, відтак подалася до покоїв і сама. Була втомлена і вже не відчувала ні радості, ні втіхи. Лишилося все, як було, а коли опинилась у темній хаті, крізь вікно знову посипався до неї, як струмені вічності, зірковий пил. Квіти зірок поналіплювалися на скло й нервово здригалися.

Після тієї пам’ятної ночі домовик уже не покидав маєтку. Вилазив на горище і снував по завитих павутиною кутках. Інколи підходив до вікна, але знову повертався. Йому було самотньо й тужно.

До нього завітав голова громади домовиків.

— У твоїм домі сталося нещастя, — сказав він.

— Знаю.

— Що можеш сказати на своє виправдання?

— Чи можна мені одружитися? — спитав домовик.

— Не тобі пояснювати, — сказав голова громади, — ми живемо поодинці. Порозважатися ми тобі дозволимо, але не більше години.

— Ні! — сказав домовик.

— В такому разі, — гостро мовив голова громади, — маєш померти.

Домовик тривожно глянув на голову громади й понурився.

— Вибирай, — сказав той.

— Чи можна мені блукати по дорогах? — спитав домовик.

— Ні! — відповів голова громади. — Мусиш охороняти дім, в якому мешкаєш. Чи тобі не кладуть жертов?

— Кладуть, — сказав домовик.

— Тоді вибирай.

— Важко мені, — сказав домовик.

— Але вибирати мусиш.

Він довго мовчав. Дивився з кутка туди, де світиться ясною плямою вікно.

— Ну? — вже нетерпеливився голова громади. — Чи, може, мені за тебе вибрати?

Домовик зітхнув.

— Гаразд, — сказав він. — Я корюся звичаям громади…