Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович. Страница 75

Вона побачила Йвана і зустріла його прихід спокійно. Він під’їхав на коні, зістрибнув і всміхнувся їй назустріч.

— Загаявся ти! — сказала вона йому лагідно.

І пропустила перед себе в господу…

Їй уже легше. Зник страх і важкий настрій, не терзали лихі передчуття. Бо раптом усвідомила свою любов уповні. Знялася на верхівню цієї хвилі, і все, що мучило її, раптом згинуло, безповоротно втопилось у мороці цієї ночі, очистивши її й оновивши. Це й був її надпорив, у який входила зі страхом і трепетом. Він також перейнявся цим настроєм. Знав, що це важлива мить, золота мить, і кров розлилась по його м’язистому тілі, заповнивши його до краю весільним дзвоном, даючи йому стрункість та пружність і хмільне бажання цієї ночі, цього моменту і щастя. Відчував її юне, пружаве тіло, м’які податливі стегна й перса, що приймали його ласкаво й віддано; відчував її дівоче тепло, колисливе й гарне, в якому ставала м’якою й ніжною його чоловіча сила. Чув трем і власного тіла — єдиний ритм, єдиний настільки, як це можливо між людьми, і вже не було нічого іншого в цій ночі, вже не було ніяких думок та й самої ночі. Навіть ліжка й кімнати: їх хтось загортав у лоскітливі сувої, загортав, обкручував, і вони крутилися, пливли — повільно й злагоджено, щасно й тремко. Вона дихала запахом квітів, які так чудово проросли в цю ніч, а він відчував себе бджолою, що бере з цвіту нектар. А квіти пахли, і вони разом відчули темний, палкий вогонь, що несподівано їх обпік…

Потім було тихо. Спокійно й тихо, коли не хочеться ні розмовляти, ні рухатися. Солодка знемога колисала їхні тіла, і Марія спускалася з тієї височини, на яку була кинута, спускалася втішено, вмиротворено та м’яко. Холодний піт зросив їй обличчя, однак вона ще мала силу стискати в темряві його руку й ділити з ним ці хвилини солодкої знемоги.

Дитину вона народила чудну. Вже як минув їй рік, побачила, що тіло маляти не має звичної пружності, як у звичайних дітей. Здавалося їй навіть, що те тіло без кісток. Все інше також було незвичайне: великі темні очі, що дивилися трохи моторошно, чітке, навіть гарне обличчя і якась нелюдська жадоба, коли присмоктувався їй до грудей. Від того смоктання вже боліло їй у персах, паморочилося в голові, і вона цілий рік ходила як очманіла. Батько приносив їй їжу, приховуючи те від сусідів, і все настійніше переконував, щоб вона покинула цю хату й перейшла до батьків. Мати теж забігала частенько, клопоталася біля дитини, і вони щосили намагалися догодити дочці, струснути з неї отой мул і чад, які пойняли її голову. З часом таки змогла порати хатню роботу й ходила біля дитини вже сама. Батьки заспокоїлися й відійшли.

А вночі вона переживала найсолодші хвилини, які може пережити людина. Ще з вечора починала сторожко чекати, тамуючи в грудях тремке хвилювання. Так бувало щоночі, і весь час вона хвилювалася, а коли долинав знайомий стукіт у вікно, хутко зіслизувала з постелі й бігла відчиняти. Він цілував її ще в сінях: обличчя, груди, а тоді й ноги; поступово вона звільнялася від одежі, він вносив її в хату, і вони, хутко позавішувавши вікна, починали якийсь очманілий, дивний танець. Ні, він ніколи не роздягався, і вона не вимагала того від нього, їй досить було власної оголеності і власного пориву, бо танцювала навколо вогнища, у яке кинуто її цноту і яке запалювало багаття в ній самій. Вже не бачила світу, не бачила нічого, лише теплий, лагідний вогонь пестив її тіло; стегна жили дивною напругою, і вся вона в цій млосній напнутості починала відчувати, що їй засвічується дивними барвами світ. Гралася з тими барвами, як граються крем’яхами, і від того звучала розкішна, грайлива, з солодкими придихами музика. Стіни її дому ставали прозорі, і крізь них вона могла дивитися на повні квітів і пряного духу луги. По тих лугах ходили красуні дівчата й красені легені. Трималися за руки й співали — ніколи раніше не чула таких дивних і чудових пісень, та й не мали вони слів — сама мелодія. Їй ставало жаль, коли все кінчалося, аж падала навколішки й молила його, щоб не відходив, а залишився, як було раніше, назавжди. Але він ніжно цілував її вуста й лагідно шепотів:

— Прокинулась дитина. Хіба ти не чуєш?

І справді, чула плач і кидалася до колиски. А коли нахилялася над малим, зоріли на неї тверезі, чорні, чудні очі, і вона приходила до тями, відчувала неясну, але глибоку тривогу.

Ця тривога починала турбувати її дедалі більше. Особливо в часини духовного прояснення, коли зникав отой химерний дурман, етерний дим, у якому купалася. В такі хвилини тоскно й тяжко думала про свої нічні оргії, і сором навпереміж із здивуванням не покидав її. Здавалося жінці, що той ніжний його стукіт, пестощі й навіть збудження — лише марення, солодке, але й важке, п’янке, але похмільне. Вона знала, що то являється до неї Іван, і не менш твердо знала, що то й не він.

Батько приходив до неї з матір’ю так само часто, але вона не зважувалася оповісти їм про ті відвідини, бо щось стримувало. Знала: доведеться тоді розпрощатися зі своїм нічним гостем, тобто не буде ні Івана, ні тіні од нього, з якою також зжилася. Гасила в собі тривогу, й розпач, і страх перед тим, що з нею коїться щось несусвітське і що так можна зайти задалеко. А ще турбувала її дитина. Дивна, страшна прожерливість була в неї. З жахом позирала на гарні, виточені риси сина й на чорні, морочні очі. Якось він видер був у неї з рук скибку хліба й миттю запхав у рота так, що вона не змогла спам’ятатися. Пив по кварті молока, а коли бачив порожнє дно, починав плакати. Плакав, як дорослий, і якось вона не витримала того ридання й вискочила за двері, таки зважившись оповісти все батькові і хоч якось собі зарадити. Але до батькового двору не дійшла, бо назустріч їй вискочив білий, як сметана, хорт, і цей хорт так налякав її, що вона повернулася й прожогом кинулася назад.

А вдома був розгардіяш. Стіл та лави поперекидувані, долі валялися розбиті горщики, миски й полумиски, стіни були подерті гострими пазурами, а образи й рушники позривані. Дитина сиділа в колисці й дивилася на неї темним розумним поглядом, у якому був насміх, жаль і страх. Марія безсило опустилася на ослінець і довго отак просиділа. Ще вона помітила, що не стало хлібини, яка лежала на столі, а глечик сметани, якого вона не винесла в льох, був, певне, старанно випорожнений, бо черепки від нього аж блищали, так ретельно були вилизані.

Жінка заціпеніла. Мозок їй утяжували важкі думки, які хотіла обміркувати, але не ставало на те сили — існували тільки речі так, як упали вони в очі: розгардіяш, погляд дитини, розбитий посуд, подряпані стіни й розтрощені образи. Подумала про Івана, блиснув їй промінь сонця, на мить освітивши кутик мозку, хотіла протримати цей промінь довше, але Йванове обличчя двоїлося: те, з часу її щастя, і це — обличчя її коханця, з яким пережила стільки палких хвилин. Цього разу реальніше було те, з минулого, і вона намагалася втримати його при собі; відтак глибше зрозуміла різницю між ними; одне освітлене сонцем, а друге затінене чи, може, облите місячним світлом. Шукала й іншої різниці, але надто втомилася. Збагнула, що тут коїться щось таки небувале, що вступила в якусь незрозумілу боротьбу і що йдеться тут про її душу. Від цієї гадки наче пронизало її і струснуло, і жінка кинулася прибирати в хаті, бо сонце вже хилилося до овиду і вечір починав наливатись у її вислабле тіло.