Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 12

— Взявся, — підтвердила Рада. — І я певна, що йому, на відміну від колишніх колег, вдасться розкусити цю падлюку. Ось тільки, боюся я, це буде куди небезпечніше за того кілера, котрий ледь олігарха не кокнув. Цей Окозбирач — безсумнівний психопат. А таким лунатикам втрачати нічого. В разі чого вкоротить віку й собі, й усім, хто під руку трапиться.

Тепер вже й Ніна захвилювалася. Дивно, знаючи Сокола усього лише третій день, зараз вона почувалася так, наче небезпека загрожувала безпосередньо їй самій. Мабуть, це відбилося й на лиці, бо Рада заусміхалася й заспокійливо поплескала її по долоні.

— Та не переймайся ти так! То в мене занадто бурхлива фантазія. Наш бос сам міцний горішок. Його теж голими руками не візьмеш.

— Я й не переймаюся, — впевнено відказала Ніна і спробувала виглядати помірно-байдужою. Судячи з хитрувато примружених очей секретарки, в неї це не дуже добре вийшло.

Тут знову дзенькнув дзвоник на дверях, і в офіс увірвався молодик років тридцяти, у затертих джинсах і закороткій чорній шкірянці, з-під якої стирчала линяла картата сорочка; маргінально-бунтарський портрет завершувала величезна копиця чорного волосся, яке, мабуть, не розчісували відтоді, як його власник ліг спати напередодні.

— А боса ще немає? — випалив молодик з порога. — Я тут заспав трішко, забув, що він мене викликав на одинадцяту. Привіт, як справи? — останнє питання адресувалося вже безпосередньо Ніні.

— Оце і є босова, у хорошому сенсі, права рука, — відрекомендувала його Рада.

— Ги-ги, як дотепно. Що за фамільярність перед нашим новим бухгалтером?

— Ви таки справжній детектив, — із здивуванням похитала головою Ніна. Хлопець згідно кивнув.

— Життя ще й не такому навчить. Але взагалі-то я згадав, що бос казав учора про ваш прихід. Я — Борис.

— ...Лупибатько, — підступно продовжила Рада й гигикнула.

— Лупи... як? — вголос здивувалася Ніна, перш ніж збагнула, що це, мабуть, було нечемно. Борис лише махнув рукою.

— Та не кажіть. Усе життя мучуся. Насправді я свого татуся й пальцем не чіпав. Більше того — взагалі не знав ніколи. А вас як величати?

Ніна назвалася. За ініціативою Бориса вони потиснули одне одному руки.

— Дуже приємно, Ніно. Просто надзвичайно. Я там теє... — молодик помітно знітився, — ну, одним словом, накрутив трохи в тих звітах.

— Як циган сонцем, — знову озвалася Рада, котра, здавалося, фізично не могла мовчати. Борис на те не відреагував — він запопадливо глянув на Ніну.

— Ну подумаєш... переплутав я прибутковий податок з податком на прибуток. Я ж не фахівець. Це ж не дуже серйозно?

Ніна ледь встигла відкрити рота, щоб якомога тактовніше заперечити Лупибатьку — насправді ні, на жаль, усе це дуже серйозно, — та висловитися з цього приводу їй завадив дзвінок Борисового мобільного. Ніжна мелодія, котра лунала протягом кількох секунд, доки хлопець не відповів, — а це була знаменита «Love Me Tender» Преслі, — навіювала думку, що телефонує, як мінімум, Борина подруга. Ніна навіть заусміхалася, з невідомих причин наперед симпатизуючи закоханій парі. Однак, давши відбій, Лупибатько повернувся до дівчат і суворим голосом єфрейтора, що замінив загиблого на полі бою капітана, повідомив:

— То був шеф. Він затримується — щось там з опером ніяк не поділить. Сказав мені віддати Ніні всі папери, а самому їхати... ну, куди треба. Радо, ти посидь тут, доки він не повернеться, добре? А я зараз усю нашу бухгалтерію з комірчини витягну.

Не чекаючи на їхню реакцію, він зник у коридорчику і за півхвилини вніс до кімнати картонний ящик з-під офісного паперу, вщерть набитий звітами вперемішку з журналами «Все про бухгалтерський облік». Ніна зойкнула і тут-таки спробувала замаскувати розгубленість мужньою усмішкою.

— Ви що, всю бухгалтерію вручну вели?

Питала вона Бориса, та відповіла, як завжди, Рада.

— Ні, він її всю вручну спотворював.

— Нічого, я впораюся, — бадьоро запевнила Ніна, не так своїх колег, як саму себе. — За кілька днів усе буде добре.

Втішений почутим, Лупибатько гайнув на своє «куди треба». Ніна зітхнула, витягнула навмання якийсь сіренький папірець, що виявився звітом про нарахування земельного податку, і занурилась у роботу.

Цього ранку Пасків був ще менш радий його бачити, ніж учора. Коли Олег виник у дверях кабінету, той напівлежав, підперши голову, за заваленим паперами столом і на появу старого приятеля відреагував голосним стогоном.

— Господи, ну нащо мені аж два головних болі за один ранок?

— Я гадав, ти розтягнеш віскі надовше, — повів плечима Сокіл. — Немає в тебе, друже, культури пиття...

— Яка в дідька культура, коли ті столичні доходяги продули нуль-три? — розлютився Пасків. — З таким футболом геть зіп’єшся... Кажи давай, чого тобі від мене треба, і йди звідси, доки слідак не приперся.

— Сам знаєш — хочу глянути на все, що маєш по справі цього вашого Окозбирача. Висновки судмедексперта, перелік речдоків, свідчення очевидців, ну й усе таке. Можеш і свої гіпотези теж викласти.

— Ага, зараз я тобі роботу полегшив своїми гіпотезами. Власні напрацюєш. Геть усе, що маємо, теж показувати не збираюся. На, оно, — Пасків штовхнув у його бік одну з папок. — Відклав тут дещо. Виносити з кабінету заборонено. Даю на ознайомлення п’ятнадцять хвилин, а потім ушивайся.

— Завжди знав, що десь глибоко всередині ти добрий, — уїдливо зауважив Олег, відсунув стільця й сів по інший бік столу.

— Аж занадто, як для людини, яка ризикує своїм службовим становищем. Так що прибережи сарказм.

У папці Сокіл знайшов копії заповнених форм з висновками розтину всіх трьох трупів, протоколи та близько десятка фотографій з місць подій. Він ретельно продивився кожен аркуш, а потім дістав з кишені піджака маленький цифровий фотоапарат і зазнімкував кожен документ. Око Сергія, що спостерігало за цими діями крізь розчепірені пальці, щоби, вочевидь, зменшити травматичну дію денного світла на запалену роговицю, здивовано розширилося — Олег помітив це, коли Пасків відняв ліву руку від лиця.

— Добре живеш, мобільний ти наш, — хмикнув опер, аж забувши на хвилину про свої похмільні страждання. — Може, допоможеш рідному карному розшуку оргтехнікою? Я тут другий рік вибиваю нормальний комп’ютер для кабінету, а він ходить увесь японськими пукалками обвішаний...

— Скинетеся хабарями та й купите, — парирував Сокіл, не зупиняючись. — Відділ ДАІ потрусіть, там усі багаті, суддів теж можна, прокурорів... Хто вам винен, що ви свої фотороботи в карикатуристів замовляєте?..

Пасків знову застогнав.

— Ти закінчив?

— Ще хвилинку. Де протоколи допитів родичів загиблих?

— Дусту тобі, — заявив Сергій, — а не протоколи родичів. Сам знаходь тих родичів, сам їх і опитуй. Задоволення ще те. Тобі сподобається, гарантую. Ось, приміром, батьки Сніжани Доброхот — вона в них єдиною донькою була, і хоч там між ними якісь тертя траплялися останнім часом, а таки її матері тут тричі «швидку» викликали, а потім, за тиждень, жінці взагалі ноги відібрало. А покійна Мирослава Стецюк — мати-одиначка. Ні чоловіка, ні батьків, одна сестра в других та малолітній син, зараз у дитбудинку. Можеш його допитати, я не заперечую. Або ще цей твій... Ратушний. Хоча нє, з ним ти знайдеш спільну мову. Він же тебе найняв, то все тобі й розкаже. Бо нас він, як шавок-журналістів, відганяв. «Без коментарів» — та й по всьому. Він по суті відповідав, але деталями не ділився. Жодної дрібнички...

— То він образився, що йому в міліції розповідали, як його дружину інший хлоп трахає, доки ту насправді хтось різав... серце, очі з неї виймав. Хтось, зауваж, кого ви й досі не впіймали. Геть дядько Ратушний гумору не розуміє.

— Тепер ти тут, — Сергій усміхнувся криво, зате так широко, немов зненацька возлюбив увесь світ, — тобі й карти в руки. Ти ж його знайдеш, ні? Знайди його, і справедливість восторжествує!

— Годі юродствувати, — тихо попросив Олег, свердлячи поглядом фото першої жертви. — Аби ви так за справу дбати вміли, як язиком мелете, у вас би й «висяка» жодного не лишилося.