Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 19

— Ми в одній кімнаті сидимо, — відповіла Ніна більш ніж сухо. — Тому дещо чую. Хоча вас це не обходить. Ще щось?

— Ні, нічого особливого, — звабливий запах споживаних парочкою страв роздражнив Пасківа до краю; він відкрив пакет, укинув до рота тлустий пончик і, ретельно жуючи, прошамкав: — Це «глухар», Олеже. Повний і цілковитий «висяк». Як не страшно це прозвучить, та, якщо не буде ще одного вбивства, ми його не впіймаємо.

— Так, авжеж. — Сокіл приклався до келиха з білим вином і скривився так, ніби сьорбнув оцту. — Ви його не впіймаєте, навіть коли жінку перетворять на м’ясний ряд просто під вашими вікнами. А в мене вже є версія щодо мотивів убивці.

— І яка ж?

— Хороша. І дуже правдоподібна.

— Поділитись не бажаєш?

— Ні. Спершу перевірю її сам.

— Чудово. Стисло і різко. — Другий пончик Сергій ковтнув, як верткий удав. — Те, що я тобі, погонами ризикуючи, карні справи показав, уже ніби й не рахується? Наступного разу фігу від мене отримаєш.

— Око за око, Сергію. Ти мені теж жодної вашої версії не виклав.

— Бо мені є що втрачати, на відміну від тебе. Але добре. Побачимо ще, куди тебе твої здогади виведуть.

— Ну, мене кудись та виведуть. А ви так і будете трусити своїми «висяками», і ніяка «віагра» вам не зарадить.

— Та я тебе... — відкопилив було губу Пасків, коли раптом його мобільник у внутрішній кишені зловісно заухав пугачем. Видобувши зі шкірянки стареньку «Моторолу», Сергій глянув на дісплей і, побачивши ім’я абонента, досадливо чортихнувся. Просив же не дзвонити вдень! Наче той жираф — доки до вух луна дійде, вже навколо зміниться ландшафт. Сергій дав відбій, не відповівши на виклик, і заметушився, ляскаючи себе по кишенях у пошуках цигарок. Збуджений організм настійливо вимагав добавки нікотину.

— Мабуть, начальство? — зловтішно припустила Ніна. — Викликають?

— Та... пора, — покивав Пасків. — Мушу йти. Радий був знайомству, Ніно. Майте на увазі, міліцейська бухгалтерія також деколи потребує нових працівників.

Ніна скорчила гримаску, що без слів сповіщала, як глибоко плювати чорноокій на всі міліцейські потреби, але Пасків не образився. Він картинно відсалютував, підхопив пакунок з пончиками, який уже став напівпрозорим від плям олії, і вийшов із кнайпи.

На нього справді чекало достатньо роботи, і не вся вона, на жаль чи на щастя, концентрувалася навколо загадкової особи Окозбирача. Львівські кримінальники аж ніяк не збиралися полегшувати буття карному розшуку і скоювали тяжкі та особливо тяжкі злочини зі звичайною для себе щільністю. Знижок на потребу ловити маніяка не робив ніхто — ані начальство, ані злодії. І все-таки Пасків знав, попри самовпевнене базікання Сокола, що зупинити вбивцю зможе тільки він. Ще трохи — і все закінчиться. І кому дістануться всі лаври, він теж знав. Навіть без допомоги цього егоїстичного бовдура — та вона йому, власне, і не потрібна.

Запаливши жадану цигарку, він сів у машину, й керована Денисенком службова «тойота» відчалила від тротуару.

Галерея мистецького об’єднання «Дзиґа», де виставлявся сеньйор Бава, являла собою вельми функціональне, довге приміщення, досить вузьке для створення необхідної атмосфери і досить широке для того, аби відвідувачі не наштовхувалися одне на одного. До галереї з коридора вели кілька сходинок; підлога була вистелена килимовими доріжками, на стінах, затягнутих бордовим драпіруванням, картини чергувалися зі стилізованими під старовинні світильники бра. З рівномірними проміжками вздовж стін вишикувалися твори різьбяра на кубічних постаментах, і з першого погляду здавалося, що ти дивишся не на зафіксовану в деревині фантазію майстра, а на ретельно муміфікованих персонажів якоїсь химерної кунсткамери.

Тут був дивовижний журавель з неприродно довгою шиєю, котрий розкинув величезні крила в обидва боки, і завдяки детальній пропрацьовці кожної пір’їни складалося враження, що ще секунда — і він таки злетить у повітря й несамовито заб’ється під стелею. Далі вигнув спину величезний кіт з хижим виразом на морді й кількома хвостами, які переплелися між собою подібно до зголоднілих змій, — Олег нарахував аж дев’ять штук. Біля наступної роботи було приладнане велике збільшувальне скло, і, зазирнувши в нього, можна було помилуватися чотирма мухами, вирізаними з дерева в натуральний розмір, і до того детально, що ставало не важко роздивитися навіть прожилки на їхніх крильцях. А ще — якась чудернацька моторошна лялька в смокінгу, завбільшки з велику дитину; ворона з людським оком у дзьобі; величезна рибина з товстими м’ясистими губами та безліч інших колоритних створінь. Бездоганна деталізація та віртуозна обробка морилкою і лаками робили їх дійсно схожими на породження природи, а не різця. Олег поділився цим із Ніною.

— Читаєш мої думки, — кивнула вона. — У мене від цих робіт мороз по шкірі.

Вони вже двічі обійшли всю галерею, ретельно роздивившись кожен експонат. Відвідувачів було небагато — окрім них, тут блукало ще близько п’яти осіб. В одному з кутків галереї молодий хлопець монтував на штативі відеокамеру, навколо нього кружляла дівчина з мікрофоном у руці. Журналісти. Схоже, вони очікували на самого маестро. Олег з Ніною перезирнулися і за взаємною мовчазною згодою вирішили дочекатися його появи.

Даріо Бава власною персоною намалювався хвилин за десять, непомітно виринувши невідомо звідки. Це був худорлявий сутулий чоловік середнього зросту, у невиразному розтягнутому светрі й зашироких чорних штанях. Поріділе волосся так само хаотично, як і на плакаті, стирчало в різні боки, а великі, схожі на оливки очі, глибоко посаджені в темні кола, збуджено блищали зі смаглявого обличчя. Різьбяр постійно усміхався, і хоча усмішка була щирою, екзотична зовнішність робила її схожою на хижий оскал когось буйного і напевно небезпечного. Мабуть, саме таке лице побоюється побачити незаймана дівчина, котрій доводиться долати шлях додому темними завулками.

Втім, голос у Даріо виявився повною протилежністю зовнішності — м’який і приємний. До того ж, як з’ясувалося, він досить пристойно знав українську — принаймні, не гірше за більшість вітчизняної політичної еліти. Це здивувало Олега куди більше, ніж тембр.

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо, — звернувся італієць до відвідувачів із досить сильним, але зовсім не дратівним акцентом. — Радий, радий, що ві всі до мене зайти й сьогодні також. Дуже радий, белісіма. Дивіться мої різьба, сі, можна навіть фотографіа, якщо хотіти.

Виголосивши це, він переключив увагу на репортерку й заходився щось натхненно промовляти в мікрофон. Кілька зацікавлених відвідувачів підійшли ближче, аби послухати майстра. Олег і Ніна також наблизилися, зупинившись за спиною оператора.

Дівчина-журналіст ставила досить стандартні запитання — про виставку, про роботи, про те, чи подобається Баві у Львові, та про подальші творчі задуми. На кожне митець відповідав із щирим захопленням і типово італійською імпульсивністю.

— ...О, сі, виставка є просто чудова, ми лише позавчора відкрили, і вже дуже багато людей прийшли, я такий радий, мі сенто молто бене! Дуже радий, що людей цікавити моє мистецтво!

— ...О, мої роботи є частка моя хвора імаджіназьоне... е-е, уява, сі! То є як я бачу все навколо, я інколи бачити деякі речі трошки не так, як усі люди, вабене? Я хочу ділитися своїми імпресьоне, своїми враженнями від того, що я бачити навколо, а дерево допомагає мені своїм пластика.

— ...А-а, Львів є белісіма, белісіма місто! Він мені нагадує Рома, звідки я приїхав. В них є щось дуже спільне. Я вже шість місяців живу у вашому леоне місто, і всі мої виставлені робота зроблені тут. Це просто фантастіко, така атмосфера, такі люди, я щиро захоплюватися тут. А такі белла сіньоріни немає навіть у нас в Італія!

Глядачі реагували на відповіді приязним сміхом: італієць їм подобався. Олег теж визнав, що не зважаючи на зовнішність, різьбяр є на диво харизматичною й приємною особистістю. Він глянув на Ніну, але та, схоже, мала зовсім протилежну думку. Вона спостерігала за майстром із серйозним виразом на лиці і якось напружено. І коли репортерка зробила паузу перед наступним запитанням, несподівано вставила: