Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 28

Остання репліка стосувалася Сокола, котрий, втім, тримав міцно і відпускати не збирався. Він стривожено вглядався в лице Ніни — та намагалася стати на ноги, але ніяк не могла примусити себе відпустити паркан.

— Ти в нормі? Вона тебе поранила?

— Здається, подряпала трішки, — видихнула Ніна і нарешті випросталася. — Пусте. Бувало й гірше.

— Йти можеш?

— Звісно, можу. Хіба не видно?

— Добре, — кивнув Олег. — Тоді збігай до моєї кімнати — там, у першій шухляді письмового столу, лежать наручники. Принеси їх.

— Зараз. — Попри завіряння, ноги тримали погано. Та після кількох п’яних кроків кінцівки потроху знову налилися силою. Вона пошкандибала до будинку, у дверях зіткнувшись із блідою пані Катериною, яка, зачувши крики, вибігла надвір. Жінка ще більше сполохалася, коли помітила кров на шиї Ніни.

— Господи, дитино, що з тобою? Що відбувається?

Що вона могла відповісти? Та й не до цього зараз було. Лише пробубоніла на ходу щось нерозбірливе, вбігла до Олегової кімнати і кинулася до столу. Наручники виявилися там, де він і казав, довго шукати не довелося. Ніна так само поспіхом віднесла їх Олегові, а той швидко заклацнув їх на зап’ястках Олени, за її спиною. Це нарешті привело жінку до тями — принаймні, суцільний потік прокльонів увірвався. Тепер вона просто витріщалася на них усіх по черзі крізь пасма намоклого волосся, що звісилися на очі.

— Оце і є моя мама, — тихо сказала Ніна.

— Я зрозумів, — похмуро кивнув Олег. — Дуже шкода, що знайомство мене не тішить. Вибачте, пані, — звернувся він уже до Олени, — але я змушений відвезти вас до відділка міліції.

Промовивши це, він зустрівся поглядом з Ніною, очікуючи побачити в її очах заперечення, але не побачив. Вона кивнула — сумовито і ледь утримуючи сльози. Катерина за її спиною накрила вуста долонею.

— Чини як знаєш, виродку, — прошипіла у відповідь Нінина матір. — Не вперше доведеться страждати в ім’я Господнє. Я готова.

— Я затримав вас не за благі справи, пані. Ви щойно вчинили напад на власну доньку, здійснили замах на її життя. Ви це усвідомлюєте?

Та Олена демонстративно стулила вуста і, схоже, більше не збиралася дискутувати. Сокіл зітхнув.

— У мене немає виходу, Ніно.

— Я знаю, — відказала вона і відвернулася, тихо кинувши через плече: — Пробач, мамо.

Потім Катерина обійняла її й повела в будинок. Ніна не опиралася.

За увесь час поїздки до відділка його «заарештована» не зронила ані слова. Даремно Олег намагався розговорити її, отримати відповіді на питання та хоч якось втертися в довіру — все марно. Змальовані Соколом невтішні перспективи теж не надто її схвилювали. Олена слухала, але мовчала і лише інколи повертала голову, аби подарувати сповнений презирства погляд. Хвилин за п’ятнадцять прибули у відділок, а він так нічого і не витяг з цієї жінки. Були лише власні здогадки.

Матір Ніни напевно мала психічний розлад. Не те щоб він був професійним знавцем у цій справі, але її стан та описи доньки наштовхували на думки про шизофренію. Прояви та симптоми він знав — сестра його покійного батька мала таку ж хворобу... точніше, прокляття. Коли всі разом жили у Брюховичах, ще в його бутність школярем, він мав змогу спостерігати за розвитком цього кошмару на власні очі. Бачити, як досі розважлива і мила жіночка, абсолютно така ж, як і всі, буквально за мить перетворюється на безтямну фурію і відбивається то молотком, то сокирою від якихось, лише їй видимих ворогів. Чути, як серед ночі тишу в будинку раптом розрізають істеричні, сповнені жаху крики, такі, що завмирає серце й мороз іде шкірою. Потім були періоди, коли вона вже не впізнавала власну рідню. Інколи — без причин кидалася то на батька, то на матір, кусалася, плювалася й намагалася вчепитися у волосся, при цьому лаючись на чому світ стоїть. А одного разу тітка, знайшовши на горищі великого садового секатора, накинулася на самого Олега, котрий якраз повернувся зі школи... хлопця врятував сарай, де він замкнувся і просидів до вечора. Тоді терпець тата увірвався. Тітку помістили в лікарню в Тернополі, де вона, мабуть, знаходилася й досі. Батько відвідував її, поки був живий, але Олег більше ніколи її не бачив. Лише уві сні — протягом ще двох років після того випадку.

Бідолашна Ніна. І вона жила з такою людиною. Сама.

Сокіл вирішив, що треба таки перевірити жінку на наявність алібі по всіх трьох жертвах. Після того як він побачив її в дії, це було б цілком логічно. Якби він не встиг вчасно...

Олег здригнувся. Далі думати про це не хотілося.

Черговий у відділку, підозріло оглянувши Сокола та його конвойовану, мляво повідомив, що Пасків десь на виклику і коли повернеться — невідомо. На оголошене бажання Олега «трохи почекати» він розродився порадою податися на вокзал, де є зала очікування. Детектив, ні до кого особливо не звертаючись, висловив захоплення гостинністю міліції і поцікавився: а куди йому подіти затриману, яка щойно скоїла збройний напад на людину? Черговий — старший сержант, якщо Сокіл правильно розгледів його лички, — зажадав дізнатися, а де, власне, потерпілий, коли це, звісно, не Олег, — і тупо гигикнув. Вочевидь, сама можливість називати детектива не лише «чиряком на дулі» та «скабкою в оці», як це робив Пасків, а ще й «терпилою», неабияк тішила доблесного ментяру. Цей обмін люб’язностями міг би тривати безкінечно, якби повз стійку не пройшов Денисенко із затиснутою в зубах сигаретою — схоже, він прямував надвір із наміром влаштувати собі заслужений перекур. Сокіл пам’ятав цього гіперактивного хлопчину — той прийшов у відділок у той самий рік, коли сам Олег звільнявся. Денисенко теж його впізнав, тому відразу ж загальмував.

— О боже, які люди! Салютую приватникам! Щось нарили цікаве?

— Ні. Цю жінку, — Олег кивнув на Олену, котра, відкопиливши верхню губу, бубоніла собі під ніс якусь неідентифіковану молитву, — треба б закрити до огляду лікаря. Вона вчинила напад.

— На кого?

— На свою доньку. І мого бухгалтера.

Денисенко обігнув стійку, за якою злобно блимав очиськами черговий, нахилився і трохи там пошарудів, а потім з’явився знову, тримаючи в руках білий папірець та ручку.

— Ви не проти, якщо ми тут протокола складемо? Чи відкрити шефів кабінет?

Проти волі Сокіл відчув захоплення. По всьому видно, що цей молодий опер від роботи не бігає. Раз досі не зіпсувався — будуть з нього люди.

— Я волів би обійтися без протокола.

— Тю! А як же я тоді її затримаю? На якій підставі? Повідайте вже, що сталося.

— Гаразд, — зважився Олег. — Викладаю. Ця жінка, Олена Малишко, озброєна ножем, близько дев’ятої вечора напала на свою доньку, Малишко Ніну Євгенівну, заподіявши останній легкі тілесні ушкодження. Це сталося неподалік від мого дому, на Погулянці. Можу стверджувати напевне, що затримана мала на меті серйозно покалічити або й убити Ніну, однак не встигла через моє втручання. Мені вдалося обеззброїти нападницю, і...

— Тьху на тебе! — подала голос Олена і на виконання своїх слів ще раз плюнула — але на підлогу. — Вона мені не донька. Сім’я змієве, блудниця вавилонська! І сказано: «Хто лягає з блудницею, стає з нею одним тілом, і кара за блуд чекає на нього!» Чуєш мене, харцизяко? Ти з нею в одному котлі горітимеш. Ото набавитеся!

Денисенко, що, опершись на стойку лівою рукою, хутко записував Олегові свідчення, від несподіванки аж остовпів.

— Вона що, серйозно?

Олена витріщилася на нього й вишкірила зуби, немов голодна вовчиця.

— Ясно все, — молодий опер відклав ручку. — Ваші свідчення вона не підпише. А де потерпіла?

— У мене вдома. Приходить до тями.

— Гріє йому ложе! — підхопила Олена і чомусь дико зареготала. Денисенко тільки головою похитав.

— Добре вам. А в мене калорифер — і той зламався... А її зброя де?

— В бардачку лишив. Принести?

— Ну звісно. А ти, Чорненко, — це вже стосувалося чергового, — кидай гортати порнушку і відкривай другу камеру. А потім...