Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 33

— А, Олеже! — Петро Антонович, розгледівши гостя, підвівся і знову вітав його міцним рукостисканням та штучною професійною посмішкою. — Не сподівався так скоро тебе побачити. Проходь, проходь! Кави?

— Ні, дякую. Часу обмаль.

— Розумію, — кивнув Ратушний. — Ну, кажи, як воно? Маєш новини?

Він знову повернувся на своє місце і звідти вказав на м’яке шкіряне крісло, та Олег лишився стояти.

— Так, новини є, — мовив він. — Маю дві, й обидві погані. Щойно в місті знайшли нових жертв цього Окозбирача. Півтори жертви, я б сказав. Одна з жінок віддала Богові душу, іншій пощастило відбутися лише порізами.

— Господи, — прошепотів Ратушний. Він потер скроні, потім поліз у шухляди свого столу і витяг звідти напівпорожню пляшку грузинського коньяку і дві склянки. — Вип’єш?

— Ні.

— А я вип’ю, — на підтвердження своїх слів він націдив півсклянки, проковтнув одним махом і з-під лоба глянув на Сокола. — Тепер кажи другу новину.

— А друга — це новина для мене. Бо я щойно з’ясував, що ви мені збрехали.

— Що? Що ти таке кажеш?

— Ви чудово розумієте що. За останньої нашої зустрічі я спитав вас, чи ваша дружина робила аборт. Ви мені сказали неправду.

— Олеже...

— Я не зможу знайти для вас убивцю, якщо ви годуватимете мені напівправдами. Розумієте? Мені потрібні факти, а досі я мав лише власні здогади. Сказали б усе відразу — я, може, вже взяв би слід і четвертого вбивства б не сталося.

Запанувала тиша. Ратушний з хвилину продовжував дивитися йому у вічі, потім опустив погляд і замружився.

— Що ти хочеш знати? — на останньому слові його голос затремтів.

— Те саме, про що питав тоді. Ваша дружина робила аборт?

— Так, — тихо мовив Петро Антонович. — Робила.

— Чому ви збрехали мені?

— Я не збрехав... я... просто не хотів виносити це на поверхню. То все дуже особисте, і я не хотів, щоб хтось знав. Справа стосувалася лише мене.

— Якщо ви все ще хочете, щоб я знайшов убивцю, доведеться поділитися зі мною.

— Добре. — Ратушний знову розплющив очі. — Так, вона переривала вагітність. Два роки тому... в липні дві тисячі п’ятого. В нас уже була донька, а вагітніти ще раз Оксані було небажано, тому ми запобігалися... Та, видно, щось не спрацювало. Бісові пігулки інколи дають осічку.

— Чому небажано?

— Тому що в Оксани була гемофілія. Це ризиковано. Дівчата завжди є лише носіями, хворіють хлопчики.

А якби народився хлопчик... якби народився... він би все одно скоро загинув.

— І ви?..

— У неї мав бути хлопчик. Обстеження виявило. У нього не було шансів, тому ми пішли на це.

Сокіл мовчки перетравлював почуте. Що ж, таки їхні з Борисом здогади були вірними.

— Сам розумієш, чому я не хотів піднімати цю тему, — тремтяче підсумував Ратушний. — Ми вбили свого сина. Я знаю, що аборт є вбивством, гріхом, стосовно цього в мене немає ілюзій... та разом з тим ми не могли вчинити інакше. Вибору не було.

— Схоже, хтось має іншу думку, — сказав Сокіл. — Петре, ви мали все розповісти одразу. Ви ж знаєте — далі мене це б не пішло.

— Так... я знаю. Пробач, мабуть, я таки зробив дурницю.

— Маєте можливість спокутувати її, — холодно відповів Олег. — Якщо знаєте, в якій клініці ваша дружина робила переривання.

— Звісно, знаю. Я ж постійно був з нею, сам відвозив. Клініка називалася, якщо не помиляюся, «РепроМед», розташовувалася на розі Козельницької та Панаса Мирного. Тільки зараз її там уже немає.

— Тобто? — перепитав Сокіл. — Чому немає?

— Не знаю. Після того я, сам розумієш, більше туди не потикався. Але за кілька місяців проїздив повз і побачив, що у приміщенні ведеться капітальний ремонт. Може, прогоріли, може, продалися, чи, там, рейдерська атака... Все може бути.

— Дякую, Петре. Це все, що я хотів знати. — Сокіл розвернувся і попрямував до дверей. Чорт забирай, якби старий розповів про це ще позавчора, він би не згаяв учорашній день, витягаючи крупиці інформації з Мирослави Стецюк, котра все одно так і не згадала, куди саме зверталася її сестра, не мотався б дарма по місту, об’їжджаючи всі комерційні клініки, не прогавив би Ніну і, відповідно, не сталося б подальшої ганьби з італійським маестро. Ех, якби, якби...

Ратушний покликав його на половині шляху.

— То увесь цей кошмар через аборти? — запитав. — Думаєш, то може бути хтось із клініки?

— Я не знаю, пане Ратушний, — відказав Олег через плече. — Можливо. Наразі можу сказати одне: я прийду до вас знову, тільки якщо знайду вбивцю. На все добре.

І вийшов геть.

На вулиці зателефонував Борису. Той, як виявилося, вже був у курсі останніх новин — Ніна доповіла про нове вбивство. Олег переказав результат розмови з Ратушним і почув у слухавку, як Лупибатько від душі грюкнув кулаком по столу.

— Чорт забирай, босе, ми таки генії! Значить, усе сходиться, і мотив є!

— Еге ж. Чекай на мене, зараз підскочу до агенції і вирушимо копати інформацію по тій клініці. Може, доведеться декого брати за дупу.

— Завжди готовий! — радісно рявкнув Боря і вимкнувся.

Сокіл сів у машину і завів двигун. Почуття, що обраний ним напрям вірний, було дуже сильним.

Глава 12

За вказаною Ратушним адресою ніякої клініки дійсно більше не було. Замість неї приміщення займав якийсь бутік, увесь у рожевих кольорах, вітрини якого виблискували різним елітним непотребом, а ціни — багатьма нулями. Директриса бутіка, манірна панянка з волоссям кольору мідяного дроту, заявила, що нічого не знає ні про яку клініку, а це приміщення придбала на аукціоні, і якщо пани не бажають чогось придбати для своїх леді, то вона зачиняється на ланч. Що й зробила, щойно Олег з Борисом перетнули поріг її офісу у зворотному напрямку.

— Клятий капіталізм, — пробурчав Лупибатько і всівся на капот «б’юїка». — То що, босе, куди тепер? Клініка репродуктивної медицини тут точно була, я перевірив у старому довіднику. Ця сама адреса. Залишилося пробити, кому вона належала.

— Борисе, облиш цей пацанський сленг. Ми не будемо нічого пробивати. — Обличчя Сокола раптом осяяв якийсь здогад укупі з усмішкою. — Ми зараз відвідаємо певну досить неприємну установу, там розшукаємо одну не менш неприємну особу і ввічливо запитаємося про колишніх власників у неї. І не бути тобі більше Лупибатьком, якщо вона не піддасться моєму шарму, підкріпленому хабарем, і не розповість усе. Чи я дарма три роки в Оксфорді сидів?

«Хабар» вони придбали в супермаркеті, на шляху до пункту призначення, і вже за сорок хвилин були біля податкової адміністрації. Нахабно припаркувавши «б’юїк» на стоянці, де на в’їзді висіла табличка «Тільки для авто співробітників ДПА», Сокіл заглушив мотор і коротко виклав Борису план подальших дій: він говорить, Лупибатько мовчки всміхається. Боря погодився, хоча перспектива йти усередину установи, котра являлася йому в нічних кошмарах за часів вимушеного бухгалтерування, його явно не тішила.

Олег мав на гадці відшукати їхню вчорашню екзекуторку, Ірину Димар, і, добре підмасливши, через неї вийти на інспектора, що курирував підприємства в потрібному їм районі, з метою отримання необхідної контактної інформації. Але дошка оголошень у холі піднесла приємний (якщо це слово було тут доречним) сюрприз — шуканим інспектором виявилася та сама Ірина Димар. Схоже, ця залізна леді була почесним карателем тутешньої зондер-команди, бо тримала у страху ледь не половину міста. Попри це, Сокіл вирішив, що впорається.

Коли Олег зазирнув до кабінету двісті дванадцять на другому поверсі, де сиділа Ірина, і назвався, замість зустрічного вітання пролунало льодяне:

— Чого ви прийшли? Акт ще не готовий! Я ж казала вашій хитромудрій працівниці, що прийти треба буде через день!

Сокіл зробив Борі знак рукою залишатися в коридорі, на який той відреагував сповненим полегшення видихом, а сам граціозно прослизнув у кабінет.

— Не хвилюйтеся, будь ласка, — якомога м’якше почав Сокіл. — Я прийшов зовсім з іншої причини. Моя справа потребує вашої кваліфікованої допомоги.