Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка. Страница 6

Ласкаво просимо до пекла. Облиште будь-яку надію, ви, що входите сюди.

Ніяких особливих надій і не було. Ніна відімкнула двері й увійшла у вузький, пропахлий чимось прокислим коридорчик. Механічно скинула туфлі, вслухаючись у завивання, що лунали з великої, материної кімнати. Жіночий голос — «годувальниці» — та незнайомий чоловічий зливаються в істеричні голосіння з регулярним згадуванням Всевишнього. Черговий сеанс зв’язку з Богом — вірніше, з істотою, яку матуся вважала за Нього. Залишалося сподіватися, що коннект якнайшвидше увірветься.

Ніна увійшла до власної кімнатки, вогкої келії розмірами два на чотири метри, зі здутими шпалерами із потрісканою стелею. Жбурнула сумочку на стілець, роздягнулася, затрималася біля вікна, задумливо дивлячись, як відблиски червоного сонця перестрибують з вікна на вікно потяга, який якраз проходив по насипу неподалік від будинку, а потім плюхнулася на рипливе ліжко й втомлено прикрила очі.

Так далі не можна. Бо ще трохи, зовсім трішки такого життя — і вона поїде звідси на Кульпарківську. Сама, добровільно, зі змінною білизною та торбою сухариків. І та, друга божевільня виявиться куди більш затишною та привітною, аніж ця, перша. Поза сумнівом. І годувати там будуть не гірше. Просто — там будуть годувати. Хоч як-небудь. Бо тут мати, що дорікає кожним шматком хліба, купленим на доньчині гроші, годує здебільшого словом Божим. Сильно перепеченим або недовареним чи дрібно пережованим, але тільки ним. Святим Письмом.

Це почалося давно — так давно, що Ніні здавалося, ніби це було завжди, ніби їй лише наснилася смішлива, струнка, сіроока матуся, гарна, як квіточка; матуся, що шалено балувала доньку, не спускала її з рук, вчила читати і радо вислуховувала маленькі секрети маленької ж Ніни, на зразок того, як їй подобається Василько із сусідньої групи і яка сувора в дитсадку нянечка. Та мама пішла в небуття із сірим димом осінніх туманів, але коли і чому це сталося, ніхто вже не пам’ятав. Натомість в родині Малишків з’явилася суха, мов тараня, жінка, з тьмяними, як свинцеві кульки, зіницями, стиснутими у дрібну риску вустами і незмінною Біблією в руках. Жінка, що через кожне слово згадувала пекло, а через два — Страшний суд, у якої Великий піст тривав триста шістдесят п’ять діб на рік, а святкування дня народження, Нового року і навіть Різдва зводилось до нагадувань про швидкоплинність людського життя і, як наслідок, про жадану зустріч із Творцем. Ця жінка вимагала від Ніни шани, а від чоловіка — грошей і повної відсутності гріховних думок про їжу, питво та виконання подружніх обов’язків. Вона юрбами водила додому якихось «братів» та «сестер», невиразних, як і сама, зате із більш ніж виразним бажанням «розжитися десятинкою». Десятинка досить швидко стала четвертинкою, потім — половинкою, і дуже скоро єдиною завадою прагненню матері продати квартиру, а гроші віддати на користь «святої церкви» стала неповнолітня донька. А щойно Ніна досягнула повноліття, як мати, проклинаючи всі нездалі українські закони («тільки Бог пастир мій, і Йому одному корюся»), що веліли приватизувати житло рівними частками на всіх прописаних у ньому мешканців, таки перевела їхню крихітну двокімнатну квартирку у глибоко огидну їй приватну власність. Так що формально Ніна володіла двадцятьма квадратними метрами загальної житлової площі. А фактично — не мала нічого.

Першим не витримав тато. Склавши у валізу свій нехитрий скарб, він пішов якраз у день Ніниного п’ятнадцятиріччя. Донька дивувалася, що він витримав так довго, і сердилася, що він лишив її, не взяв із собою. Він покинув її на милість монстра в жіночій подобі, а сам згодом одружився, народив ще двох дітей і жодного разу не поцікавився, як там Ніна, чи не треба їй чого. Але дівчина і це пережила, хоча боліло дуже. У батька було нормальне сімейне життя. Ніна відчувала, що потроху божеволіє.

Від сумних спогадів закортіло поплакати, але потурати таким бажанням Ніна не звикла. Підвівшись, вона підійшла до металевого рукомийника, що висів на стіні, жахаюче убогий зі своїми чорними плямами на жовтій емалі, і увімкнула мідний кран, схожий на дзьоб шуліки-інваліда. Там щось гучно пирхнуло і відразу перетворилося на утробне рохкання, за яким будь-який львів’янин безпомилково впізнає рідну домівку та відсутність води. Мати, котра, судячи з голосів у коридорі, щойно попрощалася з черговим «братом», залетіла до кімнати Ніни, мов той хорт, що зачув зайця.

— Де ти линдалася, шльондро? — гаркнула вона без передмов. Дипломатія ніколи не входила в перелік християнських чеснот, затверджений для Олени, вочевидь, самою Небесною канцелярією. — Я дзвонила тобі на роботу, там сказали, що в тебе відгул! — Останнє слово люба ненька виплюнула, як матюк. — То де це ти гуляла, га? Чого мовчиш, сатана? Що це за гульки на цілий день, я тебе питаю? У пелені принести хочеш?!

Логічний ланцюжок, вибудуваний матір’ю між відгулом і нагуляною дитиною, як завжди, вражав своєю бездоганністю.

— Звідки це ти дзвонила? — у свою чергу поцікавилася Ніна, кинувши короткий погляд на свій старенький комп’ютер. Років зо два тому на роботі їй подарували зовнішній модем, і дівчина на радощах підключилася до Інтернету. Зв’язок був жахливим, картки дорогими, та що всі ці дрібні прикрощі могли значити для тієї, якій відкрився цілий світ! Перший місяць, доки Ніна вчилася користуватися Інтернетом, вона взагалі виходила з дому лише для того, щоби дістатися до роботи. Потім ще місяць насолоджувалася віртуальним спілкуванням із цікавими та вільними людьми, старанно оминаючи сумнівні компанії, однак якогось дня їй не пощастило. Ніна зайшла на якийсь суто бухгалтерський сайт, де, як на гріх, блимав баннер — вродлива напівоголена дівиця, вся в мереживах — реклама магазину жіночої білизни. А мати якраз зайшла до Ніни в кімнату і побачила ту кралю. Картинка була цілком пристойною, із цим погодився б навіть Папа Римський, та Олену ледь шляк не трафив. Модем якийсь дуже недовгий час слугував матері в якості батута, а телефонні дроти спіткала доля дзвінка. Тепер Ніна використовувала комп’ютер тільки для роботи, точніше, для підробітку — вела на ньому бухгалтерський облік для сусіда — приватного підприємця.

— З вулиці. Баки мені не забивай, — огризнулася турботлива ненька. — Говори, де тебе чорти носили?!

— Я просто милувалася містом, — терпляче та безнадійно, як говорить людина, наперед знаючи, що її не почують, пояснила Ніна.

Мати навіщось шарпнула комірець запраного до повної втрати кольору байкового халата — наче воїн, що перевіряє надійність кольчуги, — і кивнула з удаваним розумінням:

— Так, авжеж. Чом би й ні. Цілий день, з ранку до ночі. Є чим милуватися! Натовпом грішників, за якими пекло стогне-побивається, у гнізді пороку. Ну то як, знайшла того, перед ким варто ноги розсунути?

— Мамо!!!

— Що таке? Правда очі коле? Ну, давай уже, зізнавайся, з ким сьогодні мала гріх?! Як його хоч звуть? Чи спитати забула?

Ніна відчула, що ще трохи — і вона уперше в житті вдарить живу істоту.

— Так, не спитала. Вир пристрасті, знаєш, — повільно, мов жуючи камінці, промовила дівчина, а подумки додала: «Хотіла б я, щоб це було правдою. Бодай би знала, за що караюся». — Йди вже звідси, мамо. Бо я за себе не відповідаю.

— А я відповідаю — за тебе, — пискнула Олена, б’ючи себе в груди сухорлявим кулаком, та все ж позадкувала до виходу — спасибі й на тому. — Перед Богом відповідаю! За душу твою пропащу! Ось понесеш ти у гріху, що тоді буде?! Я скажу тобі що! Ти або байстря на світ вродиш, або, скорше за все, на аборт побіжиш! Ти вбивцею станеш, чуєш мене, сучко? А кара за гріх — смерть! Таких, як ти, самих убивати треба! Нищити, щоб і сліду вашого на землі не було...

Ніна таки не втрималася — крокнула вслід за нею й з усіх сил штовхнула свою біологічну матусю в груди, пришвидшуючи її рух. Та з вереском вилетіла в коридорчик, заплуталася у власних капцях і, врізавшись спиною у вихідні двері, повільно осіла на підлогу. У круглих очах-цибулинах нарешті відбилося щось, окрім маніакального фанатизму. Здивування і страх. У відповідь на цей погляд Ніна лише грюкнула дверима до кімнати так, що зі стелі полетіли шматки штукатурки.