Айвенго - Скотт Вальтер. Страница 3

Супутником духовної особи був чоловік високого зросту, віком за сорок років, сухорлявий, дужий і мускулястий. Його атлетична постать внаслідок постійних вправ, здавалося, складалася з одних кісток, м'язів та сухожиль; видно було, що він пережив безліч важких випробувань і готовий перенести ще стільки ж. На ньому була червона шапка з хутряною опушкою з тих, що французи називають mortier [8] за подібність її форми з макітрою, перекинутою догори дном. На обличчі його ясно читалося бажання викликати в кожному зустрічному почуття боязкої поваги й остраху. Дуже виразне, нервове обличчя його з різкими рисами, засмагле під променями тропічного сонця до негритянської чорноти, у спокійні хвилини, здавалося, ніби дрімало після вибуху бурхливих пристрастей, але жили, що набрякли на чолі, й посмикування верхньої губи виказували, що буря щохвилини може вибухнути знову. У погляді його сміливих, темних, проникливих очей можна було прочитати цілу історію про загрози й переборені небезпеки. Він мав такий вигляд, ніби йому хотілося викликати опір своїм бажанням — лише для того, щоб змести супротивника з дороги, проявивши свою волю й мужність. Глибокий шрам над бровами надавав ще більшої суворості його обличчю й лиховісного виразу одному оку, що було злегка зачеплене тим же ударом і трохи косило.

Цей вершник, так само як і його супутник, був одягнений у довгий чернечий плащ, але червоний колір цього плаща показував, що вершник не належить до жодного з чотирьох головних чернечих орденів. На правому плечі був нашитий білий сукняний хрест особливої форми. Під плащем виднілася несумісна із чернечим саном кольчуга з рукавами й рукавичками із дрібних металевих кілець; вона була зроблена надзвичайно майстерно й так само щільно й пружно прилягала до тіла, як наші светри, сплетені з м'якої вовни. Наскільки дозволяли бачити зморшки плаща, його стегна захищала така ж кольчуга; коліна були покриті тонкими сталевими пластинками, а литки — металевими кольчужними панчохами. За поясом був заткнутий великий двосічний кинджал — єдина при ньому зброя.

Їхав він верхи на міцному дорожньому коні, очевидно для того, щоб поберегти сили свого лицарського бойового коня, якого один зі зброєносців вів позаду. На коні було повне бойове спорядження; з одного боку сідла висів короткий бердиш із коштовною дамаською насічкою, з іншого — прикрашений пір'ям шолом господаря, каптур-кольчуга та довгий двосічний меч. Інший зброєносець віз над головою спис свого господаря; на вістрі списа розвівався невеликий прапор із зображенням такого ж хреста, який був нашитий на плащі. Той же зброєносець тримав невеликий трикутний щит, широкий угорі, щоб прикривати всі груди, а донизу загострений. Щит був у чохлі з червоного сукна, через що не можна було побачити написане на ньому гасло.

Слідом за зброєносцями їхали ще двоє слуг; темні обличчя, білі тюрбани й особливий покрій одягу виказували в них уродженців Сходу. Взагалі в зовнішності знатного воїна і його почті було щось дике й чужоземне. Одяг його зброєносців блищав розкішшю, східні слуги носили срібні обручі на шиях і браслети на напівголих смаглявих руках і ногах, їхній одяг із шовку, розшитий візерунками, свідчив про родовитість і багатство їхнього пана й творив у той же час різкий контраст із простотою його власного військового одягу. Вони були озброєні кривими шаблями із золотою насічкою на руків'ях і піхвах та турецькими кинджалами ще витонченішої роботи. У кожного стирчав при сідлі пучок дротиків фути з чотири завдовжки, з гострими сталевими вістрями. Цей різновид зброї був у великому вжитку в сарацинів, його й понині ще застосовують там у військовій грі, улюбленій східними народами, що називається «ель джерід». Коні, на яких їхали слуги, були арабської породи; сухоребрі, легкі, із пружним кроком, тонкогриві, вони нічим не нагадували тих важких і великих жеребців, яких розводили в Нормандії та Фландрії і які б мали витримати воїнів у повному бойовому озброєнні. Поруч із цими величезними тваринами арабські коні здавалися витонченою, легкою тінню.

Незвичайний вид цієї кавалькади збудив цікавість не тільки Вам-би, але і його менш легковажного товариша. В особі ченця він негайно впізнав пріора абатства Жорво, відомого на всю околицю любителя полювання, веселих гулянок, а також, якщо вірити поголосу, й інших мирських утіх, ще менш сумісних із чернечими обітницями.

Проте на ті часи не надто вимогливо ставилися до поводження ченців і священиків, тож пріор Еймер користувався доброю славою серед сусідів свого абатства. Його весела й вільнолюбна вдача та постійна готовність дарувати відпущення дрібних гріхів робили його улюбленцем всіх місцевих дворян, титулованих і нетитулованих, із багатьма з яких він родичався, тому що належав до знатного норманського роду. Дами особливо були налаштовані ставитися без зайвої суворості до поведінки чоловіка, який не лише був незмінним шанувальником прекрасної статі, але й вирізнявся вмінням прогонити смертельну нудьгу, що занадто часто охоплювала їх у стародавніх покоях феодальних замків. Настоятель був азартним мисливцем, мав найкращих соколів і хортів у всій північній околиці, цим видом спорту він завоював симпатії дворянської молоді; з людьми поважного віку він грав іншу роль, що відмінно йому вдавалося, коли це було потрібно. Його поверхнева начитаність була досить велика, щоб вселяти навколишнім невігласам повагу до його вченості, а поважна постава й піднесені міркування про авторитет церкви й духівництва підтримували думку про його святість. Навіть простий люд, який найсуворіше ставиться до поведінки вищих станів, поблажливо дивився на легковажність пріора Еймера. Річ у тому, що Еймер був дуже щедрий, а за милосердя, як відомо, відпускається безліч гріхів, хоча Писання вкладає в ці слова трохи інакший сенс. Більша частина монастирських доходів була в його повному володінні. Це давало йому можливість не тільки багато витрачати на власні примхи, але й надавати щедру допомогу сусідам-селянам. Якщо й траплялося пріорові Еймеру із зайвою палкістю скакати на полюванні або надто засиджуватися на бенкеті, якщо комусь доводилося бачити, як на світанку він пробирається через бічну хвіртку в стіні свого абатства, повертаючись додому після побачення, що тривало цілу ніч, люди лише знизували плечима й примирялися з такими провинами настоятеля, згадуючи, що так само грішили й багато хто з його побратимів, не спокутуючи своїх гріхів тими якостями, якими вирізнявся цей чернець. Словом, пріор Еймер був дуже добре відомий і нашим саксам. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення: «Venedicite, mes filz» [9].

Але дивакувата зовнішність супутника Еймера і його почту вразила уяву свинаря й Вамби так, що вони не чули запитання настоятеля, коли той хотів довідатися, чи не знають вони неподалік місцини, де можна було б зупинитися на ніч. Особливо здивував їх напівчернечий-напіввійськовий одяг засмаглого іноземця й чудне вбрання та небачене озброєння його східних слуг. Дуже ймовірно також, що для слуху саксонських селян неприємною була мова, якою їх благословили й поставили запитання, хоча вони й розуміли, що це значить.

— Я вас запитую, діти мої, — повторив настоятель, підвищивши голос і перейшовши на той діалект, на якому спілкувалися між собою нормани й сакси, — чи немає по сусідству доброї людини, що з любові до Бога й через сумлінність до святої нашої матері церкви прийняла б на ночівлю й підкріпила сили двох смиренних її служителів та їхніх супутників?

Незважаючи на зовнішню скромність цих слів, він вимовив їх з великою поважністю.

«Двоє смиренних служителів матері церкви! Хотів би я подивитися, які ж у неї бувають дворецькі, чашники та інші старші слуги», — подумав Вамба, проте ж, хоча й славився дурнем, остерігся вимовити свою думку вголос.

Зробивши подумки таку примітку до промови пріора, він підняв очі й відповів:

— Якщо преподобним отцям бажані ситні трапези й м'які постелі, то в декількох милях звідси розташоване Бринксвортське абатство, де їм, відповідно до їхнього сану, влаштують найпочесніший прийом; якщо ж вони зволять провести вечір у покаянні, то ген ота лісова стежка доведе їх прямісінько до пустельної хатини в урочищі Копменгерст, де благочестивий самітник дасть прихисток їм під своїм дахом і розділить із ними вечірні молитви.