Айвенго - Скотт Вальтер. Страница 45

— Але ж це підлий наклеп! — сказав лицар. — Мені б хотілося провчити їх як слід. Однак це правда, святий паламарю, що у всякої людини є вороги. У тутешньому краї є такі люди, з якими я сам охочіше розмовляв крізь ґрати забрала, ніж із відкритим обличчям.

— То надягай мерщій на голову свій залізний горщик, друже Ледарю. А я тим часом приберу ці олов'яні фляги. Те, що в них було налито, бовтається тепер у моїй голові. А щоб не чутно було брязкоту посуду, бо в мене трохи руки трясуться, підтягни ту пісню, що я зараз заспіваю. Тут справа не в словах. Я й сам не дуже твердо їх пам'ятаю.

Сказавши це, він громовим голосом затяг псалом: «De profundis clamavi» — «Із безодні волаю…» — і взявся знищувати сліди бенкету. Лицар, регочучи від душі, продовжував одягатись у свій бойовий обладунок, ретельно підтягуючи господареві щораз, коли встигав придушити регіт, що розпирав його.

— Що у вас за чортова заутреня в таку пізню годину? — почувся голос крізь двері.

— Прости вам Боже, сер мандрівник, — відповів самітник, який через шум, а можливо, й сп'яна не впізнав голосу, що насправді був йому дуже добре знайомий. — Ідіть своєю дорогою, заради Бога й святого Дунстана, і не заважайте мені й праведному побратимові моєму читати молитви.

— Чи не з глузду ти з'їхав, чернече? — відповів голос зовні. — Відімкни, це я, Локслі!

— А-а! То добре, все гаразд! — сказав самітник, звертаючись до гостя.

— Це хто ж такий? — запитав Чорний Лицар. — Мені потрібно знати.

— Хто такий? Я ж кажу тобі, що друг, — відповів самітник.

— Який такий друг? — наполягав лицар. — Можливо, він тобі друг, а мені ворог?

— Який друг? — сказав самітник. — Це, знаєш, таке запитання, що легше поставити, ніж відповісти на нього. Який друг? То ось, коли гарненько помізкувати, це той самий добряга, чесний лісничий, про котрого я тобі вчора казав.

— Розумію, — мовив лицар, — виходить, він такий же чесний лісничий, як ти благочестивий чернець. Відчини ж йому двері, бо він виламає їх.

Тим часом собаки, що спочатку зчинили страшний гавкіт, тепер начебто впізнали голос того, хто стояв за дверима. Вони припинили брехати, почали дряпатись у двері й скавучати, вимагаючи, щоб гостя швидше впустили. Самітник зняв із дверей засуви та впустив Локслі й обох його супутників.

— Слухай-но, отче, — сказав йомен, увійшовши й вгледівши лицаря, — що це в тебе за товариш по келиху?

— Це чернець нашого ордену, — відповів самітник, похитуючи головою, — ми з ним всеньку ніч молитви читали.

— Мабуть, він служитель войовничої церкви, — сказав Локслі, — ця братія тепер усюди трапляється. Я тобі кажу, чернече, відклади свої чотки вбік і берися за кий. Нам тепер кожна людина на вагу золота — однаково, чи духовного звання чи світського… Але, — додав Локслі, відвівши самітника убік і знижуючи голос, — у тебе, здається, скаламутився розум! Як же можна приймати зовсім невідомого лицаря? Хіба ти забув наші правила?

— Як — невідомого? — сміливо відповів чернець. — Я його знаю не гірше, ніж жебрак знає свою тарілочку.

— Як же він називається? — запитав Локслі.

— Як називається? — повторив самітник. — А називається він сер Ентоні Скреблстон. Ото ще! Питиму я з чоловіком, не знаючи, як він називається!

— Ти забагато випив сьогодні, братику, — сказав йомен, — і, гляди, забагато натеревенив.

— Друже йомен, — сказав лицар, наблизившись до них, — не гнівайся на веселого господаря. Він гостинно відчинив мені двері, це правда, але якби він не погодився прийняти мене, я б змусив його це зробити.

— Ти б змусив? — сказав самітник. — Ось зачекай, зараз я переміню свою сіру хламиду на зелений камзол, і нехай я не буду ні чесним ченцем, ні гарним лісничим, якщо не розіб'ю тобі голову своїм києм.

Із цими словами він скинув із себе широку рясу та вмить убрався в зелений каптан і штани того ж кольору.

— Допоможи мені, будь ласка, зашнурувати всі петлі, — сказав він, звертаючись до Вамби. — За працю я тобі піднесу чарку міцного вина.

— Дякую на ласкавому слові, — відповів Вамба, — тільки чи не зроблю я святотатства, якщо допоможу тобі перетворитися зі святого самітника на грішного бурлаку?

— Не бійся, — сказав самітник. — Варто висповідати гріхи мого зеленого каптана моєму ж сірому балахону, і все буде гаразд.

— Амінь! — кивнув блазень. — Сукняному грішникові личить мати справу з полотняним духівником, тож заодно нехай уже твій балахон дасть відпущення гріхів і моїй куртці.

Кажучи це, він допоміг ченцеві прошелити шнурки в незліченні петлі, що з'єднували штани з курткою.

Поки вони займалися цим, Локслі відвів лицаря убік і сказав йому:

— Не заперечуйте, сер лицар, ви той самий герой, завдяки якому перемога зосталася на боці англійців на другий день турніру в Ашбі.

— Що ж із того, якщо ти вгадав, друже йомен? — запитав лицар.

— У такому випадку, — відповів йомен, — я можу вважати вас прибічником слабкішої партії.

— Такий прямий обов'язок кожного щирого лицаря, — сказав Чорний Лицар, — і мені було б сумно, якби про мене подумали інакше.

— Проте для досягнення моєї мети, — сказав йомен, — мало того, що ти добрий лицар, треба, щоб ти був і добрим англійцем. Те, про що я хочу поговорити з тобою, є обов'язком усякої чесної людини, але ще більшим обов'язком кожного чесного сина цієї країни.

— Навряд чи знайдеться людина, — відповів лицар, — якій Англія й життя кожного англійця було б дорожче, ніж мені.

— Охоче цьому повірю, — сказав йомен. — Ніколи ще наша країна так не потребувала допомоги тих, хто її любить. Послухай, я тобі розповім про одну справу. У ній ти зможеш взяти почесну участь, якщо ти дійсно такий, яким видаєшся. Зграя негідників, переодягнених в одіж людей, які набагато кращі за них, захопила в полон одного знатного англійця на ім'я Седрик Сакс, а також його вихованку і його друга, Ательстана Конінгсбурзького, і відвезла їх в один із замків у цьому лісі, що зветься Торкілстон. Скажи мені як добрий лицар і добрий англієць: хочеш допомогти нам виручити їх?

— Дана обітниця зобов'язує мене це зробити, — відповів лицар, — але я хотів би знати, хто ж просить мене допомогти їм.

— Я, — сказав йомен, — людина без імені, але друг твоєї батьківщини і тих, хто любить її. Задовольняйся поки що цими відомостями про мою особистість, тим більше що й сам ти бажаєш залишатися невідомим. Знай, однак, що моє слово честі так само віддане, як коли б я носив колоті шпори.

— Цьому я охоче повірю, — сказав лицар. — Твоє обличчя говорить про чесність і тверду волю. Тому я далі не розпитуватиму тебе ні про що, а просто допоможу звільнити цих нещасних бранців. А там, сподіваюся, ми з тобою познайомимося ближче й, розійшовшись, будемо задоволені одне одним.

Тим часом самітник нарешті переодягся, а Вамба перейшов на інший кінець хатини й випадково почув кінець розмови.

— Он як, — шепнув він Гурту, — у нас, схоже, буде новий спільник? Сподіваймося, що звитяга цього лицаря виявиться не такою фальшивою монетою, як благочестя самітника або чесність йомена. Цей Локслі здається мені природженим мисливцем за чужою дичиною, а піп — гуляка й лицемір.

— Припни язика, Вамбо, зроби милість! — сказав Гурт. — Воно, можливо й так, проте з'явися зараз хоч сам рогатий чорт і запропонуй нам свої послуги, щоб визволити з лиха Седрика й леді Ровену, боюся, у мене не вистачило б побожності відмовитися від його допомоги.

Тим часом самітник озброївся, як справжній йомен, мечем, щитом, луком і сагайдаком зі стрілами, через плече перекинув важкий бердиш. Він першим вийшов із хатини, а потім ретельно замкнув двері й заховав ключ під поріг.

— Ну що, брате, годишся ти тепер до справи, — запитав Локслі, — чи хміль досі бродить у тебе в голові?

— Щоб прогнати його, — відповів чернець, — досить ковтка води з купелі святого Дунстана. У голові, щоправда, дзижчить щось і ноги не слухаються, але все це миттю мине.

З цими словами він підійшов до кам'яного басейна, на поверхні якого біліли та стрибали у блідому світлі місяця бульбашки від дужого струменя води, припав до нього ротом і пив так довго, начебто задумав осушити джерело.