Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич. Страница 2

– Не знаю, чи знайду штаб,- сказав він, порівнявшись з Туркеничем.- Така метушня, Що нічого не зрозумієш… Віддають наказ, тут же його відміняють, а через годину знову підтверджують…

Батарея просувалась по степу обережно, намагаючись сховатися в складках пересіченої ярами місцевості. Курява стовпом клубилася вслід змученим коням, густим шаром сідала на гімнастьорки і обличчя бійців. Дуже хотілося пити, але тільки у деяких червоноармійців у баклажках збереглася тепла, з тухлим присмаком вода. Командир батареї їхав попереду, пильно вдивляючись у закурені хмари, що висіли над горизонтом. Туркеничу здавалось, що їх батарея одна-однісінька у цьому степу і що противник обов'язково помітить її.

Особливо тривожно і напружено почували себе бійці і командири ночами, коли на заході й на півночі спалахували вогні і доносився гул канонади, то несподівано миготіли спалахи і гриміли постріли на сході, де, здавалось би, мали бути з'єднання Червоної Армії. «Чому це майже скрізь ідуть бої?.. Невже німецькі танки прорвалися так далеко?..»- мимоволі думали вони, силкуючись проникнути зором крізь туманну завісу куряви і диму, що затягнула обрій.

Туркенич намагався не виказувати свого хвилювання, гнітючого відчуття самотності і наростаючої небезпеки, яке іноді охоплює недосвідченого і ще не звиклого до складної бойової обстановки командира… Він то поправляв поводи свого коня, то починав розмову з Лагутіним про дрібниці похідного життя. А сам між тим зрідка, але уважно і насторожено поглядав на літнього, зосередженого командира батареї.

Федір Петрович Костров був на фронті з перших днів війни. Він опинився в числі тих захисників прикордонних рубежів, які прийняли на себе найсильніші по своїй иесподіваиості удари фашистської армії. Потім протягом року Костров воював у Білорусії, на Україні, в Донбасі. Кілька;разів майже повністю вибував із строю особовий склад батареї: жорстокі бої вели артилеристи з насідаючим ворогом. Ллє сам Костров був лише двічі легко поранений. Скупо згадуючи про бої на Україні, при переправі через Дніпро, він якось сказав Туркеничу, що артилериста або легко поранять, або зразу вб'ють. У найтяжчих, здавалося, безвихідних становищах Костров, не кваплячись, знаходив найпростіше і тому найбільш правильне рішення.

– Знаєш що, Іване,- звернувся він до Туркенича,- незабаром темнітиме, треба позицію вибрати на всякий випадок. Адже вночі можна й у танкові лещата влетіти. А тут,- показав він на глибокий яр і густий чагарник,- ми години за півтори укриття зробимо. Коли фрици і навідаються сюди, батарея їх добре зустріне.

– А як з розпорядженням?.. Костров пильно глянув на Туркенича: -3 розпорядженням? – не кваплячись перепитав він.- Адже за батарею відповідаємо ми з тобою. Треба вирішувати так, щоб своя голова на плечах працювала. Я ось не впевнений,- розумієш, перед самим собою не впевнений,- що відомості штабу цілком вірні. А якщо німці встигли прорватися через переправу і ось-ось з'являться нам напереріз? Може ж таке бути?

– Так, може…

– Ну, а в такому разі треба вжити всіх заходів, щоб нас зненацька не захопили.

Позиція для бою непогана, готуватимемос завидна.

Через кілька хвилин бійці спішились, від вели коней у яр і встановили гармати на ви значених Костровим місцях.

– Ось так, хлопці, надійніше буде,- на мічаючи лопатою місце для укриття, сказа: бійцям командир батареї.- Переночуємо туї а на світанку далі рушимо.

Швидко і вміло взялися артилеристи де роботи, щоб викопати укриття. Через годиш воно було майже готове. Туркенич і Кострої перевіряли маскування гармат.

– Товаришу командир,- звернувся до Туркенича Лагутін, який чергував на горбочі ку з біноклем у руках,- здається, хтось де нас скаче…

– Де, де? – запитав Туркенич.

– Не туди дивитесь,- відповів Лагутін,- ген вздовж яру мчить.

Костров подивився у тому напрямку І здивовано сказав:

– Звідкіля це він?

Через кілька хвилин до батареї підскакай на змиленому коні молодий артилерист.

– Це батарея Кострова? Товаришу командир… мені наказав командир дивізіону.. я ледве вас розшукав… мені наказано…- заговорив він, простягаючи незапечатаний пакет.

– Спокійно, товаришу, спокійно,- голосно сказав Костров, беручи пакет.- Чом розпечатаний?

Приїжджий замахав руками:

– Та що ви, товаришу командир!.. Там така… така…- він підбирав слово менш різке,- така нерозбериха!.. Хіба тут до запечатування… Наказано усно ще передати: німецькі танки вже переправились біля станиці і зразу ж рушили півкільцем на південний захід! Можуть з'явитися у вас з тилу!..

Помітивши, що Лагутін та інші бійці слухають уривчасті, плутані слова зв'язкового, Костров різко перервав його:

– Спокійно, кажуть вам. Злізайте з коня, сідайте і відпочиньте.

Молодий артилерист ніби зрадів, що врешті він потрапив до рішучого, вольового командира, вмить опинився на землі і, винувато посміхаючись, сів недалеко від Туркенича, важко переводячи подих.

Почало темніти. На заході, як і раніше, висіла димова імла. Костров і Туркенич пильно роздивлялися у біноклі степ, що розкинувся на десятки кілометрів.

– Поки що нічого підозрілого,- сказав командир батареї.- Помовчавши, він додав: – 3 цього боку. А звідти? – І Костров направив бінокль на.південний схід.

– Невже вони можуть…- почав було Туркенич, але замовк, не закінчивши фрази.

– Можуть,- неквапливо відповів Костров.- На те, брат, і танки.

Наказавши Туркеничу продовжувати спостереження, командир батареї пішов до гармат.

Туркенич повільно, намагаючись якомога пильніше вдивлятися у яри і чагарники, які швидко огортали сутінки, обводив біноклем горизонт. Незабаром його увагу привернула невеличка димова смужка, що з'явилася з того боку, звідкіля він найменше чекав небезпеки. Хвилюючись, він майже до болю притиснув бінокль до очей. Сумніву не могло бути: напереіріз їм у бойовому порядку сунули танки.

– Лагутін!-крикнув він.- Скажи командирові – ворог з'явився.

Лагутін кинувся з горбка до Кострова, а Туркенич спрямував бінокль вправо на широку дорогу, що зникала в степу, а потім знову навів скельця на пелену диму і куряви.

«Так, танки… штук десять, не менше…»- подумав він.

Костров швидко підійшов до Туркенича і, не запитуючи, також почав вдивлятися у дальні хутори. Дивився він недовго, бойовий досвід визначив його дальші дії.

– Батарея, до бою! – почулася голосна, чітка команда.

Разом з наводчиком Туркенич навів гармату на ворога і схилився над панорамою. Він ще опівдні перевірив бойові запаси і знав, що на кожну гармату залишилося тільки по дванадцять пострілів.

Молодий командир подивився на обвітрені, схудлі обличчя артилеристів і сказав Ла-гутіну, ніби закінчуючи недавно розпочату з ним розмову:

– Підпустимо фриців якомога ближче і з першого залпу по головному.

Лагутін кивнув головою.

Брязкаючи гусеницями і перевалюючись, все ближче й ближче просувалися броньовані машини ворога. У вечірніх сутінках вони здавалися ще грізнішими, ніж удень.

Туркенич глянув на годинник і чомусь запам'ятав лише положення великої стрілки: вона була біля цифри «З». «П'ятнадцять хвилин… п'ятнадцять… якої ж години?» – подумав він, але не встиг глянути вдруге, бо почулася нова команда Кострова.

Два німецьких танки звернули з дороги і, гуркочучи моторами, посунули степовою цілиною прямо на батарею.

За командою Туркенича обидві гармати його взводу відкрили вогонь. Перші постріли виявилися успішними: передній танк, який на граничній швидкості мчав на батарею, огорнувся димом і різко загальмував.

– Ага, не подобається? – вигукнув Лагутін, змінюючи приціл.- Ось тобі ще гостинець!

Успіх окрилив артилеристів. Не кваплячись, вони посилали у ворожі машини снаряд за снарядом. Другий взвод вів вогонь по двох інших танках. Але потужні машини, лиш трохи знизивши швидкість, вперто просувалися до горба, покритого чагарником.

Туркенич закусив губи… Залишилось не більше як двісті метрів… Він поглянув на гармати другого взводу і побачив, як Костров сам припав до панорами, вичікуючи, поки танк, долаючи горб, на кілька секунд затримається. Постріл,- важка машина ворога обкуталась димом. – І цей підбитий!..- закричав Лагутін. Над переднім танком спалахнули яскравi язики полум'я. Інші машини посилили вогонь на батарею.