Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич. Страница 21

Рипнули двері, сніп сонячного світла освітив задню частину сарая. Увійшов господар млина, поважний літній чоловік, з невеликими, ще густими чорними вусами, швидкими веселими очима. Говорив він, змішуючи російські слова з українськими, трохи поспішаючи і ковтаючи закінчення фраз.

– Здорові були!

Господар постояв біля дверей, підійшов до відра, куди зсипалась мука, попробував її, розтираючи пальцями, і підкрутив подачу, щоб поліпшити помол. Знову постояв і, не знаючи, з чого почати розмову, підійшов до Володиної матері. Сівши поруч на лаву, він витягнув ноги, взуті у старі, добре поношені, але добротно відремонтовані чоботи, і, сперши руки на коліна, промовив, невідомо до кого звертаючись:

– Біс його знає, що воно таке кругом робиться?

Володя відчув: мельник дивиться на нього, але вдавав, ніби не помічає цього.

– Ви б відпочили,- трохи помовчавши, кинув мельник.

– Треба кінчати,- по-діловому зауважила літня жінка,- люди на черзі сидять, та й залишилося небагато. Ти, Уляно, зміни хлопця, йому ж зараз самому треба буде крутити це пекельне колесо.

– Давайте, я вже відпочила, ми з мамою вдвох докрутимо,- стрепенулася дівчина.

Володя не примусив себе вмовляти. Він відійшов убік, закинувши назад пасмо волосся, що впало йому на чоло, витер піт з обличчя і сів поруч з мельником на лавку.

Мельник ляснув долонею по коліну, підвівся і, йдучи до дверей, сказав:

– Ходімо покуримо, Володю, поки тут жінки мелють.

– Мамо, я вийду на хвилинку.

– Добре. Тільки недалеко, бо зараз ми будемо молоти.

– Та я тут у дворі постою.

Вони вийшли. Сонце піднялось уже високо. Мельник, повільно, але твердо ступаючи, попрямував у затінок, де біля тополі стояла невелика лава.

– Останні теплі деньки стоять,- заговорив він.

– Так, у цьому році погода стоїть хороша: кінець листопада, а дощів ще й не бачили.

Розмова не клеїлась.

– Ну що, посидимо? – промовив мельник.

Змахнувши рукою лушпиння соняшникового насіння, він сів і жестом запросив Володю сісти поруч. Володя сів. Старик поліз у кишеню, дістав кисет і люльку.

– Закуриш?

– Я… я, дядьку Максиме, не курю ще,- соромливо відповів Володя.

– Знаю. То я так запитав, для порядку. Зараз молодь майже вся курить.

– Та ні, я багатьох хлопців знаю з нашої школи, майже ніхто не курить.

– Так то школярі – А молодь вся ж у школу ходить.

– То правда, тобто – ходила. Мельник очікувально подивився на співбесідника, але розмова все ж не в'язалася.

Володя почував, що господар хоче щось сказати, але не наважується. А можливо, це йому так здалося, тому що він сам нетерпляче чекав нагоди дізнатися про враження від вчорашньої листівки. Максим Петрович дістав із кисета пучку тютюну, набив ним люльку, не поспішаючи затягнув кисет шнурочком і поклав його в кишеню. Потім дістав кремінь, поправив білий круглий гніт у металевій трубці і невеликий уламок старого терпуга. Поклавши гніт на кремінь, він взяв у руки уламок терпуга і почав різко бити по кременю, висікаючи іскри.

Володя з цікавістю стежив за рухами мельника, і хоч йому доводилось спостерігати 1 це не раз, він похитав головою і промовив:

– А здорово виходить.

– Здорово чи ні, а сірники краще,- сердито кинув мельник, нарешті запаливши і люльку.

Помовчали.

– Ну, що нового, Володю? – почав розмову Максим Петрович, розкурюючи люльку.

– Нічого особливого,- знизав плечима його молодий співрозмовник. І ніби зненацька додав:

– Чути, неначе генерал Краснов приїде в Новочеркаськ і в Каменськ. його і до нас чекають.

– Чорта йому тут робити? – сердито перервав Володю мельник.- Мало він крові пролив, чи що, на Донщині у ту війну, не сидиться йому в чужій стороні!..

Сильно затягнувшись, так що аж трубка захрипіла, він додав:

– Тепер дурнів не лишилося, щоб іти за ним. Хто він тепер? Прихвостень німецький. Ті, хто чекав німців, уже в поліції та в різних там установах, ну ти знаєш сам де… І, трохи заспокоївшись, неголосно закінчив: – Хто до німців, а хто і до партизанів іде. Життя ж різне… так, хлопче, різне. Чув, може, що вночі було?

«Клюнуло,- подумав Володя. – Мабуть, він листівку знайшов».

Намагаючись бути спокійним, він запитав:

– Ні, не чув. А що?

– Та як же? Сьогодні вночі партизани в місті були.

– Які партизани?

– З-за Дінця, мабуть. Так біля опівночі,- місяць вже високо піднявся,- чую шум, собаки так і заливаються… ледь чую – скачуть! Так, так, хлопче. їх, мабуть, багато було. Я, правду кажучи, не наважився ви-ходити, а вранці під дверима листівку знайшов…

– Та що ви, дядьку Максиме? – уже по-справжньому здивувався Володя, а в самого майнула думка: «А може й справді вночі налетів якийсь партизанський загін? Цікаво, щр ж партизани пишуть?»

– А де ж та листівка? – запитав він мельника.

– Та Настя взяла з собою, дочка моя менша, ти, мабуть, знаєш її, вона в сьомому класі вчилася в школі імені Горького.

– А де вона зараз?.. Можна мені листівку побачити?

– Звичайно, можна, але вона пішла на базар і забрала ту листівку з собою. Каже, до тітки зайду, їй покажу. – І ви дозволили?

– А чому ж ні?

– А якщо зловлять з листівкою, що буде? Заберуть же в поліцію і закатують до смерті! Ви ж знаєте німецькі «нові порядки».

– Та вже дуже здорово там написано про те, що робиться на фронті. То ж як ми її, голубоньку-правду, сховаєм? І таким задушевним теплом повіяло на Володю від короткого слова «ми», вимовленого Максимом Петровичем українською мовою, з легким видихом.

Він не став розпитувати мельника про листівку, а вирішив дочекатися повернення Насті.

Далі розмова зайшла про фронт. Володя більше мовчав, слухав співрозмовника. А старий шахтар, який мимоволі тепер став мельником, повідав свої задушевні думи Володі, який годився йому в сини чи навіть у внуки. Він вірив цьому зовсім юному, але не по роках серйозному хлопцеві, вірив у те, що він свій, що йому можна відкрити душу.

– Що буде далі? Людям уже зовсім нічого їсти, останню одежину на ячмінь, на кукурудзу поміняли.

Мельник глибоко затягнувся і зосереджено похитав головою. Він обережно, постукавши люлькою об край лавки, вибив попіл і дбайливо поклав її в кишеню піджака.

– Як не кажи, адже всім серцем з нею зрослися! Вважай, своя ж влада, Радянська!

– Правда ж?

– Звичайно! – гаряче відгукнувся Володя.- Ми іншої ж не знали, хіба що ось тепер побачили.

– От я і кажу, ми всім корінням вросли в неї, як ген тополя ота в землю нашу донецьку вросла,- кивнув мельник на могутнє дерево, яке красувалося на горбочку біля його хати.- Ну, скажімо, у мене син Петро в армії нашій. Де тепер він, що з ним?.. Не знаю… ніякої вісточки з сорок другого року!.. Місяців за чотири до того, як німців чорт приніс, одержав я одного листа розпечатаного, і все… А дочку старшу, так ту фашисти у Ні-меччину погнали. Де вона, що з нею? Теж не відаємо… Загинула, мабуть, голубка… Подумати тільки – так серце защемить, а кулаки міцно-міцно стискаються.- Він замислився і, трохи заспокоївшись, продовжував: – Інші дівчата звідтіля, з неволі тої каторжної німецької, хоч зрідка пишуть… а від нашої – жодної вісточки нема… Менша дочка вчилася, а тепер… дивись, як би і її туди ж не погнали. От і радій новому порядкові!.. Як подумаєш, так у душі все кипить, а я мовчу і мовчу, кому скажеш?.. Ось партизанська листівка всю душу перевернула!.. Із сарая вийшла жінка з Уляною.

– Ну ось, мені пора йти, мати, мабуть, вже зерно засипає,- сказав Володя.

– Йди, йди, синку,- похитав головою мельник, ніби шкодуючи, що доводиться так недоречно переривати розмову,- а за листівку не турбуйся, я тобі покажу. Поки змелете, дочка повернеться з базару.

– Добре, дядьку Максиме, у крайньому випадку я на неї зачекаю,- відповів Володя.

Мати уже засипала зерно і зняла ватянку, готуючись почати роботу.

– А, прийшов. Ну, про що ж ви там говорили?

– Та так, про все, у людини сім'я розпалася.