Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич. Страница 27

Женя Мошков перекрутив ключ у дверях і попробував, чи міцний замок.

– На випадок чого,- обмірковуємо програму майбутнього концерту,- сказав він.

– На консультацію запрошено Туркенича: його знають в клубі як чудового артиста,- додав Ваня Земнухов.- Усі інші – місцеві,- пожартував він і обвів поглядом присутніх.- Можна починати?

– Давай, Ваню, давай! – квапив Тюленін.

Усі поглянули на Земнухова. Той підвівся, скинув навіщось окуляри, поклав їх на стіл, поліз у кишеню по хустинку, але в цій кишені її не було, він поліз у другу – і там не було…

Туркенич, що сидів з другого кінця столу, суворо насупив брови і про щось думав, дивлячись на ніжне, але сповнене рішучості обличчя Олега Кошового, який сидів навпроти нього.

Нарешті Земнухов розшукав хустинку, протер окуляри і, начепивши їх, тихо сказав:

– Друзі, ви знаєте, яке завдання поставило перед нами життя?

Усі насторожено мовчали, не зводячи з нього очей. І хоча кожен з присутніх догадувався, про що йтиме мова, але все-таки Ва-нин тон і несподівана тиша заінтригували багатьох.

– Справа дуже складна. Тому ми вирішили зібратись, порадитись, що нам робити,- говорив далі Земнухов.- Нам усім відомо, що через кілька днів,- коли точно, не знаємо, але не далі як через тиждень,- близько п'яти тисяч чоловік – у першу чергу молодь, будуть вивезені в Німеччину. Німці відчувають, що скоро будуть змушені покинути наш район, і намагаються зробити все, щоб перешкодити Червоній Армії. Вони розраховують вивезти робочу силу до себе в тил і водночас майбутнє поповнення для нашої армії!

Він зупинився, окинув усіх бистрим поглядом і заговорив знову:

– Наше завдання – не допустити цього. В іншому випадку все, що ми зробили, і все, що ми ще зможемо зробити, дорівнюватиме нулю. Але як зірвати це чорне діло ворога? Умовляти, закликати молодь – тепер уже марна річ. Це було дійовим засобом, коли в Німеччину набирали добровольців і коли відправляли небагатьох. Тепер же цей засіб боротьби – я маю на увазі листівки, заклики- відпадає. Потрібні інші, рішучіші заходи.

Земнухов зробив паузу, ніби чекаючи запитання.

– Які? – спитав Віктор Третьякевич.

– Ось про них давайте й порадимось.

У кімнаті настала тиша. Всі зосереджено думали. Земнухов не квапив товаришів: він хотів дати можливість кожному обміркувати все, а потім вирішити. Він мав свій план, але висловлювати його відразу вважав зайвим, бажаючи перевірити, чи співпаде його намір з думкою більшості.

Туркенич сидів спокійно, але Земнухов чомусь стежив саме за ним. На жаль, він нічого не міг прочитати на обличчі друга.

Мовчанку порушив Олег.

– Звичайно, марно надіятись, що нам пощастить врятувати всіх до одного.

– Але це необхідно! – перебив його Вася Левашов.

– Правильно,- погодився Олег,- але не можемо ми зробити так, щоб жодної людини не вивезли…

– Та вони одну й не повезуть,-вставив Віктор Третьякевич.

– У цьому є краплина правди і до того ж переконливої,- підвівся Туркенич.- Головне – зірвати їх план вивезти тисячі людей, а з одним чоловіком, навіть з десятками, вони не стануть возитися. – їм ніколи буде тоді,-додав Женя Мошков.

– Що ж ти все-таки пропонуєш? – перебив Земнухов, звертаючись до Олега.

– Я думаю,- почав, злегка заїкаючись, Олег (він заїкався звичайно тоді, коли хвилювався. При цьому він квапився висловити свою думку і ще більше заїкався),-я вважаю, що ми насамперед повинні повідомити про це мешканців Краснодона. – І ми зробимо це негайно,- додав Зем-нухов. Він перебив Олега, щоб дати йому можливість трохи заспокоїтись і зібратися з думками.

– Ми це зробимо завтра ввечері. Розклеїмо в місті і розвеземо по всьому району листівки. Але цим не врятуєш становища. Ясно, що німці за списками накажуть поліції зібрати людей, якщо вони самі не з'являться, і ли-стівки їм не допоможуть. Треба не забувати і того, що нашим хлопцям і дівчатам також, звичайно, принесуть повістки; і про них ми повинні подумати.

– Ну, це тим, хто зареєстрований на біржі,- озвався після тривалої мовчанки Сергій Левашов.- Треба думати, що й наша броня може виявитись не бронею, а фанерою. Німцям буде не до театрів.

– Так, Червона Армія скоро з'явиться біля Північного Дінця. І тоді ми допоможемо нашим бійцям, виступивши із зброєю в руках проти німців у тилу. Ми ще раз обміркуємо план захоплення приміщення гестапо і поліції, як тільки трапиться перша ж нагода,- сказав, як завжди, спокійно, але твердо і впевнено Туркенич.

– Ми тоді свою програму концерту Швєйде запропонуємо,- вставив Третьякевич, і всі мимоволі посміхнулись.

– Правильно: ми теж не у бога за пазухою сидимо, а у Стаценка за дірявою завісою, що у нас на сцені висить. А як відомо, Стаценко далеко не бог,- підсумував Земну-хов і звернувся до Кошового: – Кажи далі, Олег, бо ми тобі перешкодили.

– Треба закликати молодь тільки з району, переховуватись,- говорив Олег, майже не заїкаючись, чітко вимовляючи кожне слово.- Тепер і нам самим треба підготуватися піти з міста. Не виключена можливість, що і ми не зможемо вдержатись у Краснодоні.

– Але куди ж іти, куди?.. Адже це не п'ять і не двадцять п'ять чоловік, а тисячі,- не заспокоювався Віктор,- до того ж не кожний наважиться піти з дому: того батьки не пустять, а той і сам побоїться. Та й не забувай, Олег, що на порозі зима, а не літо.

– Це один вихід,-говорив Олег далі,- а другий – якщо нам не пощастить таким чином зірвати вербовку…

– Треба думати, не пощастить,-зауважив Вася Левашов.

– Тоді напасти на охорону в степу по дорозі, визволити їх і розпустити по хуторах! У тому, що їх поженуть на Довжанку, немає ніякого сумніву, бо це єдина діюча, найближча до Краснодона залізнична станція.

– Це найбільш придатний варіант,- сказав Женя,- але мені здається – це крайній випадок. Останнє, що ми зможемо зробити. Треба щось інше… Знищити списки і цим зірвати плани німців.

– А як це зробити? – спитав Земнухов, запустивши руку в гладенько зачесаного чуба і, мов гребінцем, поправляючи його. Це була явна ознака того, що він чимось задоволений. Цим жестом він звичайно закінчував добре обдуманий вдалий хід, граючи в шахи. Від нього не сховалось і те, що Туркенич, який досі сидів спокійно, теж насторожився і уважно слухає Мошкова.

Женя продовжував, не кваплячись, міркувати вголос, сам запитуючи і сам зважуючи всі «за» і «проти».

– Якщо просто викрасти? Важко, але можливо. Це затягне справу на кілька днів, а там складуть повістки, адже в них є реєстраційні документи.

– Ні, вже тоді треба все відразу, так щоб вони не могли нічого зробити,- сказав Олег.- А що коли…

– Знищити! Спалити біржу з усіма списками й документами!..- не втерпів Тюленін.

– Так-так, Серьожо! Я про це й хочу сказати,- закінчив Женя. – І спалити негайно,- зауважив безапеляційно Сергій.

– Так, саме спалити все відразу,- сказав Ваня Земнухов,- і тоді німці й поліція утратять всякі нитки до населення. У них залишиться останній засіб – облави без списків, без адрес. Але ми відразу ж, перед тим як підпалити біржу, попередимо населення про те, що готуються облави для вивезення працездатного населення в Німеччину на роботи! Обов'язково напишемо і про те, що складені списки на тих, кого вивезуть, і що вони лежать на біржі праці. Тоді, якщо нам пощастить знищити списки, всі зрозумі-ють, що молодь знайти не так просто, що можна переховуватись і у себе вдома, і в сусідів, і в найближчих хуторах.

– Але тут є ще одне «але»,- втрутився Туркенич.

– Яке?

– Якщо списки і документи в сейфах, вони не згорять.

– Сейфів на біржі нема,- сказала Люба Шевцова. Вона досі мовчала, лише зрідка перешіптувалась то з Сергієм, то з Василем Ле-вашовими.

– А ти звідки знаєш? – спитав Віктор.

– Раз кажу, значить, знаю. Я вчора була там.

– А що ти там робила? – здивувався Сергій Левашов.

– Роздивлялась: ми з Ванею Земнуховим вирішили дізнатись, що там є і де можуть бути списки.

– А я думав, ти реєструватись туди пішла,- пожартував Сергій Левашов.