Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич. Страница 34

Та швиденько підповзла до заднього борту машини і, стоячи на колінах, зашепотіла в темряву:

– Володю, Володю!

– Я тут,- почувся схвильований голос Загоруйка.

– Каністру порожню зачепили, не хвилюйся.

– Та я нічого, – піднімаючись з-під машини, сказав Володя. – Давайте, що там є.

– Держи,- обізвався Сергій і висадив на борт великий мішок.

Володя підхопив його. За першим мішком пішов другий, третій, нарешті, останній.

– Ти, Володю, йди зовсім… Більше мішків нема. А ми ще оглянемо кузов як слід, чи не забули чого.- І Сергій нишпорив у темряві руками по порожньому кузові машини, просуваючись уперед до кабіни.

Валя повзала на колінах, не відчуваючи холоду. Її охопило радісне почуття від такого успіху. Справу зроблено! Машина порожня.

Раптом почулись квапливі кроки. Валя не встигла виглянути, як чиїсь руки схопилися за борт і в одну мить з'явилась голова Загоруйка.

– Патруль! – тільки й видихнув він і спустився на землю. Сам Володя поліцаїв не бачив, але його попередив Земнухов, який стояв біля аптеки.

– Володю, ховайся за паркан. Ми будемо тут,- сказав Тюленін і, обережно взявши Валю за руку, додав: – Лягай на дно і не дихай.

Обоє припали до холодних дощок кузова.

Голосно розмовляючи, вулицею йшли два поліцаї. Хоч Валя була впевнена у відвазі свого друга, а також у силі й сміливості товаришів, які причаїлись поблизу, її серце стукало дужче й дужче. їй здавалось, що його уривчасте биття неодмінно почують за десять кроків…

– Знову цей клятий Севастянов,- прошепотів Сергій.

Ці слова вивели дівчину з заціпеніння. Валя знову відчула його близькість. Вона не звернула уваги на те, що Сергій лежав, затамувавши дихання, і що, можливо, і в нього зараз у ці секунди так само калатало серце. Поліцаї пройшли. їхні хода й гомін поступово стихли. Тільки тепер Сергій відчув холод, що йшов від зледенілого кузова машини. Він підвівся на руках, озирнувся на всі боки і прошепотів Валі:

– Вставай, пронесло.

В цей час до машини підійшли Загоруйко, а потім Мошков і Земнухов.

– Ну що, все? – спитав Земнухов, розуміючи, які хвилини пережили в машині Сергій, а особливо Валя. – Вилазьте, – не діждавшись відповіді, запропонував він уже тоном старшого товариша.- Серьожо, допоможи Валі вибратись із машини.

– Зараз, постривай одну мить,- відповів Сергій. Він щось накинув на плечі Валі і, допомагаючи дівчині перебратися за борт, опустив її, закутану в кожушок, на руки Жені й Вані.

– Держіть іще! – І на хлопців полетіли кілька хутряних курток-безрукавок. Слідом за ними одним стрибком на землі опинився і Сергій.

– Ось тепер усе!

Речі вирішили скласти в Анатолія Лопухова, який жив на Клубній вулиці, а завтра вранці перевезти їх, на випадок облави, в зручніше місце.

Рано-вранці Ваня Земнухов, Сергій Тюленін і Володя Загоруйко прийшли до Анатолія Лопухова, щоб забрати мішки. Ще ніхто не придумав, де найкраще заховати їх.

– Якомога далі звідси – в Первомайку! Жодному мудрецеві не спаде на думку шукати їх там у клубі! – запропонував Сергій.

Ваня, здавалось, вираховував усі «за» і «проти».

– Ну гаразд, поїхали,- сказав він.

– Куди? – здивовано спитав Толя.

– Як куди? У клуб, де директором пан Мошков,- серйозно зауважив Ваня. – І адміністратором пан Земнухов,- у тон йому додав Сергій.

– Досить чекати, давайте вантажити. Ваня підняв і обережно поклав чималий лантух на великі дерев'яні сани, привезені Сергієм.

Усі п'ять лантухів акуратно вклали. На кожному з них стояв великий чорний штамп: орел з фашистською свастикою.

– Це паскудство треба прикрити,-Сергій показав на штамп.

– Зараз я що-небудь принесу.

Анатолій хутко побіг додому і повернувся з старою постілкою, яка звичайно лежала біля дверей на підлозі.

– Годиться! – зрадів Сергій і накинув її зверху на мішки.- Поїхали швидше, поки фрици не кинулись шукати.

– А звідки ти знаєш, що вони ще не шукають? – спитав Володя.

– Я був біля машини годині о сьомій.

– Ну й як?

– Сплять, напевне, ще пани німчаки. Поки прокинуться, ми встигнемо проскочити.

– Ну, зараз майже дев'ята, можливо, вони вже прокинулись,- зауважив Анатолій.

– Ну й чорт з ними! Поки вони опам'ятаються, ми будемо вже в клубі. Хлопці, гайда!

– А як поїдемо? – несподівано запитав Володя Загоруйко. – Треба, мабуть, повз гараж до лікарні, а звідти через п'яту шахту до клубу.

– Ти думаєш, буде безпечніше, якщо ми зробимо такий круг і повеземо околицями?- спокійно спитав Земнухов.

– Авжеж!

– А якби ти був начальником поліції і тобі стало відомо, що викрадено мішки з машини, чи подумав би ти, що, можливо, їх спробують переправляти?

– Звичайно, подумав би.

– Але куди? – І Ваня запитливо обвів поглядом усіх присутніх.

– Ясно куди – до партизанів,- відповів Тюленін.

Ваня, очевидно, чекав саме такої відповіді і розвивав далі свої запитання:

– А де, на думку німців та поліції, перебувають партизани?

– На Дінці.

– Отже?..

– Отже, дорога, яку я запропонував, якраз і веде в бік Дінця,- визнав Володя.

– Так. І німці її відразу перекриють, якщо вже не перекрили, і нас, мов курчат, переловлять.

– Я думаю, краще буде, якщо ми поїдемо повз базар прямо до клубу: і ближче, і безпечніше,- засміявся Анатолій.

– Неймовірно, але справді безпечно!

– Виходить, що треба проїжджати повз поліцію? – здивувався Володя.

– Саме тому й безпечно, хоч і дуже рисковано,- тим самим рівним, спокійним тоном підтвердив Ваня.

Через півгодини по Клубній вулиці йшла група підлітків. Два хлопчаки тягли за мотузок навантажені лантухами сани, третій, низько зігнувшись і впершись руками в мішки, підштовхував їх ззаду, а четвертий, щось весело співаючи, квапливо йшов слідом, засунувши руки в кишені.

Перехожі мало звертали уваги на підлітків. У місті за п'ять місяців окупації вже звикли до того, що люди возили мішки влітку на тачках, а взимку на санках, вирушаючи по зерно на Дон, в Міллеровські степи. У краснодонців навіть з'явився новий вираз: «на мінку пішли».

– Обережніше, ви можете розсипати мішки,- сказав Сергій, який ішов ззаду. Зрідка, коли сани наїжджали на яку-небудь грудомаху чи вибоїну й зупинялись, він підштовхував їх ногою.

Ніби на підтвердження його слів, сани наскочили одним полозком на вмерзлий у землю камінь і підстрибнули. Вантаж поповз набік. Але Володя і Сергій швидко поправили мішки.

– Слухай, Сергію, піддерж мішки, щоб вони не розповзались.

– Скоріше б піроїхати через базар,-важко дихав Анатолій,- а там ми були б як дома.

Хлопці вже звернули на дорогу, що вела до поліції.

Раптом сани зупинились. Сергій поглянув уперед уздовж дороги і завмер: назустріч повільно йшли два поліцаї. Він одразу впізнав їх по білих пов'язках на рукавах. Обличчя одного з поліцаїв навіть видалось йому знайомим. Де він його бачив?

– Ну чого стали? Вперед! – і Сергій смикнув одразу за обидві вірьовки, як за віжки.

Сани ніби нехотя зарипіли і посунули назустріч поліцаям.

Тюленін лежав на мішках. «А все-таки я його десь бачив»,- думав він.

Поліцаї похмуро і, як здавалось хлопцям, підозріло дивились на мішки.

Раптом поліцай, якого десь бачив Сергій, зупинився, і обличчя його розпливлось у посмішці… Він простягнув руку. Хлопці завмерли. Сергій зіщулився, мов кішка, що готується до стрибка на свого ворога. Але поліцай добродушно поплескав Сергія по плечу:

– Здрастуй, хлопче! Ти чому ж не признаєшся? І Сергій пригадав: ніч, біржа, живий ланцюг…

– Аякже! Пам'ятаю! – намагався вдати радість на обличчі Тюленін.

Поліцаї вже пройшли, коли хлопців привів до пам'яті задирливий окрик Сергія:

– Ну, чого витріщились? Не бачили, як двоє друзів зустрічаються? Мій приятель, разом біржу гасили.

Хлопці навіть не посміхнулися на цей жарт, який іншим часом розвеселив би кожного з них. Вони з такою силою потягли за вірьовку, що сани, трохи перекошені на правий бік, різко рвонули вперед і Сергій разом з мішками вивалився в сніг. На одному з них мигнув чорний орел, і Тюленін миттю опинився на цьому мішку, прикриваючи страшний знак. Він помітив, як поліцаї озирнулись і голосно засміялись. Тепер це його не злякало, а навіть підбадьорило.