Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 13

— Що, смачно? — майор запитав так, ніби кашель в'язня дійсно стурбував його всерйоз.

— Ага, — відповів Ігор, впоравшись із бухиканням. — Спасибі, громадянине майор.

— Це я тобі, можна сказати, дякую за те, що втесався до блатних. Свої люди в цьому кодлі мені ох, як потрібні. Був один такий, Жора Теплий. Чув?

Вовк кивнув.

— І що ти про нього знаєш?

— Зголосився на фронт, коли викликали. Закони їхні порушив.

Про втечу Теплого з передової Вовк про всяк випадок вирішив промовчати, хоча якщо запитають — звісно скаже. Арештантське життя навчило якомога менше говорити, й то не важливо, з ким.

— А не казав тобі ніхто, що Жора Теплий мені таку саму розписку намалював, як ти зараз напишеш?

— Теплий? Працював…

— Ага, — кивнув Божич. — У них це називається зсучитися. Чув напевне? Та чув, чув. Цей сучий син боявся, що його розколють. Було, чого боявся, виникла там одна слизька ситуація… Словом, блатні, дружки твої, на нього ось–ось могли подумати. Тому й здриснув наш Жора Теплий на війну добровольцем, кров'ю змивати провину. А, хер би з ним, то діло наживне. Тепер поряд з Балабаном ти в мене будеш, надійна людина. Унікальна, можна сказати. Не з блатних, законами не пов'язаний, а вони тобі довіряють, підпускають до себе. Станеш моїми особистими очима й вухами, Вовк. Діло ж благородне. Не дамо кримінальним злочинцям заводити в таборі свої порядки. Вважай, там твоя лінія фронту. Або — що в тилу ворога. Ходив у розвідку?

— Доводилося.

— Значить, сам чорт тобі не брат! Ну, а за це отримуй подарунок, Офіцере.

Пальці Божича розстебнули ґудзика на нагрудній кишені кітеля, витягли звідти складений учетверо папірець, видертий із зошита в косу лінійку. Погравшись трошки, майор щиглем послав його через стіл до Ігоря.

— Обіцяне.

Одночасно не бажаючи вірити й не намагаючись зрозуміти, Вовк примостив майже скурену цигарку на денце кованої попільнички, теж явно зробленої руками табірного умільця. Тоді обережно, наче брав не папірчик, а виріб із тонкої порцеляни, підніс до лиця, розгорнув.

Коряві, неакуратно написані літери.

Адреса. Поштова адреса. Українська Радянська Соціалістична республіка, Камянець–Подільска область, селище Подільське, вулиця… дім… номер…

Сомов?

Точніше…

— Сомова Лариса Василівна?

— Дружина Сомова Віктора Аркадійовича. Того самого, друга твого ненаглядного. Законна дружина, між іншим, тому й довідки легко навелися. Чомусь, Вовк, вирішив я тобі довіряти. Хай це моїм подарунком, ну, адреса. Листи, як домовлялися, писатимеш тут. Тільки тепер не знаю, ох, не думаю я, що повз товариша Сомова, Віктора Аркадійовича, ці листи проскочать. Відповіді не дочекаєшся, це я тобі вже гарантую. А сам писатимеш хіба для забави, дрочитимешся... Працівник НКВС має всі повноваження дати вказівку на тамтешній пошті, аби твою писанину несли відразу йому. Чи нікому не приносили, знищували на місці. Або відсилали назад. Чув, є така поміточка — адресат вибув.

— Як це… Як вона там… Як Лариса там опинилася, в цьому Подільському?

— Слухай, Офіцере, я тобі не загс і не книга реєстрацій! — Божич розвів руками. — Коли твоя баба з твоїм Сомовим зляглася, чому, для чого — не моя печаль. Сам у листі запитаєш. Відповість — добре. А про самого товариша Сомова мислю дуже просто: куди наказали рідні органи державної безпеки — туди й поїхав служити батьківщині й особисто товаришу Сталіну. Ну, задоволений?

— Ні.

— Та я думаю! Від мене теж колись баба пішла, з підполковником авіації. Десь у Генштабі зараз… Льотчик, не баба моя. Ми з тобою, Вовк, десь навіть товариші по нещастю. А може, щастя нам підвалило, хрін його знає. Бач, коли погана бабська натура проявилася. Не горюй, Офіцере. Знайшли ми тут із тобою один одного. Хіба не так?

— Так.

— Листа свого потім напишеш. А зараз розписку мені придумай, для звітності. Ось, тримай.

Божич виклав із тонкої картонної теки чистий аркуш, підсунув Ігореві, поруч поклав хімічний олівець. Поки Вовк безпристрасно дивився на папір, майор вийняв із шухляди чорнильницю–невиливайку, ручку з піжонським як для начальника табірної оперчастини пером, гойднув чорнилку, вмочив кінчик, вивів на теці печатними літерами: «Заєць». Побачивши, що погляд Ігоря мимоволі стежить за ним, змовницькі підморгнув:

— Це ти — Заєць. Під таким погонялом писатимеш мені рапорти.

— Доноси, — вирвалося в Ігоря.

— Доповідні, — повчально виправив Божич. — Рапорти, зведення, як тобі подобається більше. Агент Заєць, він же — Вовк Ігор… як тебе там… Він же Офіцер. Годиться?

— Підійде.

— Тоді не тягни, пиши розписку. Чи ти, може, передумав?

Ігор знову розгорнув дарунок майора, ще раз прочитав адресу.

Запам'ятав, мов стройовий устав. Наче військову присягу.

— Домовились. Заєць — значить Заєць. У вас із почуттям гумору все в порядку, громадянине майор.

— Є трохи, — комплімент Божичу явно сподобався. — Тільки ти той, без панібратства. Субординація, в мене все строго. Пиши, розбірливо пиши. Наробимо ми тут із тобою справ, ох, накрутимо.

Накрутиш, подумав Вовк.

Без мене.

І швидко та впевнено написав розписку, погодившись стати табірним інформатором начальника оперативної частини.

Мужики–лісоруби зиркали косо.

Таке ставлення до себе Вовк помітив незабаром після того, як зав'язалися його дивні стосунки з блатними. Природу цих стосунків Ігор сам не міг зрозуміти й визначити. Тож не бачив нічого дивного в тому, що переважна більшість товаришів по нещастю вирішила за краще триматися від нього подалі.

Настороженого ставлення «політичних» Вовк не відчував. Власна історія перетворення на ворога народу все ж таки дещо підчистила його думку про засуджених за п'ятдесят восьмою статтею. Раніше юнак, котрий виріс у музичній родині, мимоволі перейняв манеру батьків. А тато з мамою з певного моменту перестали обговорювати партійні чистки в країні, навіть не читали газет, хоча старанно продовжували передплату на «Правду» з року в рік. Просто складали газети в стопку, аби потім акуратно заносити ці стоси в публічні бібліотеки. Більше того, батько якось виступив із закликом не викидати радянські газети, а передавати їх у читальні. Бо викинути газету з портретами партійних керівників означає неповагу до них та значною мірою провокує.

Після цього Вовк–старший став героєм газетної замітки. Його фотографію розтиражувала провідна центральна й республіканська преса, і таким чином родина Вовків отримала щось на зразок індульгенції від влади. Так, до них багато хто зі старих знайомих перестав ходити в гості, коло спілкування значно звузилося, але, як згодом зрозумів Ігор, каток НКВС родину не зачепив. Можливо, це був дуже тонкий, хитрий, добре продуманий трюк його батьків. Але могло бути й так, що мама з татом порадилися й вирішили: їх цікавить лише музика, до політики й чогось схожого їм діла принципово нема. Адже їхня позиція, якою б вона не виявилася, нічого по суті довкола не змінить.

Тепер же Ігор потроху став дозволяти собі крамольні припущення: ну, як не всі, а якась частина засуджених ворогів народу такі ж вороги, як і він сам?

Ні–ні, тут же виправляв він себе. У радянської влади безліч справжніх ненависників. Вони продаються капіталістам й імперіалістам та займаються підпільною підривною роботою. Проте нема гарантії, що не знайдеться хтось на зразок Сомова, кому совість разом зі службовим становищем дозволять заради власних інтересів, особистих чи шкурних, оббрехати невинну людину.

Тим не менше, Вовк поки не вважав такі думки прозрінням, бодай частковим. Просто, виходячи зі свого досвіду, робив поправку на загальну ситуацію. Тож все одно не поспішав зближуватися з в'язнями, котрі сиділи за однією з ним статтею. Далі наслідував поведінку батьків — нині покійних: узимку сорок другого вони померли в окупованому Києві від тифу, майже водночас. Із німецькою владою співпрацювати не дуже хотіли. А свої не підтримали Вовків, згадавши їхній демонстративний нейтралітет до дій влади радянської у роки репресій. Про це Ігор дізнався, коли з Києва вже вибили німців: написав листа з фронту за старою адресою, відповідь отримав від сусідки, суху та стриману. Закінчила вона ввічливим проханням не слати більше листів на цю адресу. Отакі справи…