Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі. Страница 54

Перед внутрішнім поглядом Кларисси пронеслися картини того, що відбувалося в аббатстві, на вулицях, у всьому її рідному місті. Їй здавалося, що вона вже давно померла. І якщо їй представляється можливість почати жити заново, вона повинна вхопитися за неї. Це її єдина надія. Кларисса зрозуміла це з усією виразністю. Вона стерла сльози зі щік і кров з підборіддя.

— Так. Я допоможу тобі. Душею присягаюся — я зроблю те, що ти попросиш, заради порятунку життя людей. І заради моєї свободи.

— Навіть якщо попрошу тебе зробити щось, чого ти боїшся? Навіть якщо ти будеш вважати, що помреш, виконуючи моє прохання?

— Так. Його тепла усмішка надихнула Клариссу. До її здивування, пророк пригорнув її до себе і обійняв, втішаючи. В останній раз її так обіймала матір в далекому дитинстві. І Кларисса знову розридалася.

Натан приклав пальці до її губ, і вона відчула відновлююче тепло. Її страх поступово затих. Спогади про побачене не зникли, але тепер вони лише зміцнювали рішучість зупинити тих, хто це зробив. Її душа сповнилася надії, що вона теж може зробити щось, що допоможе іншим людям залишатися вільними.

Натан прибрав руку. Кларисса обмацала губу. Вона більше не нила. Ранка навколо кільця повністю загоїлася.

— Дякую тобі… пророк.

— Натан. — Він погладив її по волоссю. — Нам треба поспішати. Чим надовше ми тут затримаємося, тим важче нам буде вибратися.

— Я готова, — кивнула Кларисса.

— Ще ні. — Він узяв у долоні її обличчя. — Нам доведеться пройти через все місто. Ти і так вже бачила жахів більше, ніж потрібно. І я не хочу, щоб ти бачила і чула ще. Вже хоча б від цього я тебе врятую.

— Але я не розумію, як ми пройдемо повз солдатів.

— Дозволь мені про це турбуватися. А поки що я накладу на тебе закляття. Ти осліпнеш, щоб не бачити всього того, що діється навколо, і оглухнеш, щоб не чути крики і стогони, які панують тепер у цьому місті.

«Напевно, — подумала Кларисса, — він просто боїться, що я запанікую і через це нас зловлять». І вона не була впевнена, що він так вже і не правий.

— Як скажеш, Натан. Я зроблю все, що ти скажеш. — Натан стояв на сходинку нижче, і їхні очі були майже на одному рівні. Він тепло посміхнувся Клариссі. Незважаючи на те, що він був глибоким старцем, він як і раніше залишався досить красивим чоловіком.

— Я правильно вибрав жінку. Ти відмінно впораєшся. І я молю добрих духів дарувати тобі свободу за твою допомогу.

Рука пророка, за яку трималася Кларисса, залишалася її єдиним зв'язком зі світом. Вона не могла бачити різанину. Не чула криків. Не відчувала запаху гару. Хоча прекрасно розуміла, що все це зараз відбувається навколо них.

Крокуючи у своєму світі тиші, вона молила добрих духів подбати про душах тих, хто сьогодні помер, і дарувати сили тим, хто вижив.

Натан вів її повз руїни і пожежі. І міцно підтримував, коли вона спотикалася об уламки. Здавалося, що вони йшли по руїнах міста кілька годин.

Іноді вони зупинялися, і пророк випускав її руку. Тоді вона самотньо стояла і чекала. Кларисса не могла ні бачити, ні чути, тому не знала точно причин зупинок, але підозрювала, що Натан заговорює комусь зуби. Іноді затримки слідували одна за одною, і тоді у неї серце йшло в п'яти при думці про невидимі небезпеки, які усуває Натан. Іноді після чергової зупинки він обхоплював її за талію, і вони починали бігти.

Кларисса довірилася його руці.

Від ходьби у неї заболіли ноги. Нарешті Натан поклав руки їй на плечі, розвернув і допоміг сісти. Кларисса відчула під собою прохолодну траву.

Раптово до неї повернулися зір, слух і нюх.

Навколо простягалися зелені пагорби, і не було ні душі. Кларисса озирнулася і зрозуміла, що вони далеко за містом. Вона навіть гадки не мала, в якій стороні залишився Ренвольд.

Кларисса відчула глибоке полегшення від того, що позбулася не тільки рабства, але й колишнього життя.

Жах так глибоко пропалив її душу, що вона відчувала себе посталою з вогню і відродженою блискучим клинком, загартованим для майбутніх битв.

Кларисса не знала, що їй доведеться зробити, але розуміла, що пророку вона зобов'язана своєю свободою.

— Дякую тобі, Натан, за те, що вибрав мене.

Пророк задумливо дивився вдалину і, здавалося, не чув.

23

Сестра Верна повернулась і побачила розвідника, який ще на скаку стрибнув з коня і побіг доповідати генералові. Генерал вислухав його з явним полегшенням і помахом руки дав зрозуміти своїм офіцерам, що все в порядку.

Верна не чула слів розвідника, але знала, що він сказав. Не треба бути пророком, щоб здогадатися, що він побачив.

Дурні. Все це вона їм уже говорила. Генерал Райбах, посміхаючись, попрямував до неї.

— Аббатиса, у нас чудові новини!

Верна щільніше загорнулась у шаль. Її голова була зайнята більш важливими речами.

— Краще мовчіть, генерал! Ми з сестрами зовсім не маємо наміру ще одну ніч заспокоювати ваших солдатів і з'ясовувати, куди поховалися ті, хто злякався, вирішивши, що настає кінець світу.

Райбах потеребив руду бороду.

— Я дуже ціную вашу допомогу, аббатиса, але, хвала духам, більше вам цього робити не потрібно. Ви, як завжди, виявилися праві.

Верна лише фиркнула.

З вершини пагорба розвідник побачив схід місяця раніше ніж вони з долини.

— Сьогодні місяць знову звичайний. Я знаю, ви говорили, червоний місяць протримається лише три ночі, але все ж я радий, що все знову стало на свої місця.

На свої місця! Як би не так!

— А я рада, генерал, що ми нарешті можемо як слід виспатися. Сподіваюся також, що ваші люди засвоїли урок і надалі, коли я скажу їм, що Нижній світ не поглине нас цю ж секунду, вони поставляться до моїх слів з більшою довірою.

Він винувато посміхнувся:

— Так, аббатиса. Звичайно, я вам повірив, але деякі солдати надто забобонні. Магія їх лякає.

Верна нахилилася до генерала і понизила голос.

— Ваші гінці ще не повернулися, вірно?

— Ні. — Він почухав білий шрам, що розтинав ліву щоку від скроні до підборіддя. — Навряд чи вони навіть дісталися до Ейдіндріла.

Верна зітхнула. Було б краще спочатку дочекатися вістки з Ейдіндріла. Тоді було б простіше прийняти рішення.

— Так, навряд чи.

— А ви як вважаєте, аббатиса? Що нам робити? Іти на північ?

Верна втупилася у вогонь багаття. Їй потрібно було прийняти. набагато більш важливе рішення.

— Не знаю. Дослівно Річард сказав мені слідуюче: «Ідіть на північ. З півночі сюди в пошуках Келен рухається стотисячна д'харіанська армія. Вона візьме вас під свій захист, та й ви їй буде корисні. Генералу Райбаху передай, що Келен зі мною».

— Було б набагато простіше, якби він дав точні вказівки.

— Він не казав, щоб ми йшли на північ, але це малося на увазі, якщо ми захочемо вирушити. Впевнена, Річард вважав, що саме так ми і поступимо. Однак у цих речах я більше покладаюся на ваше судження.

— Я солдат, — знизав плечима генерал. — І міркую як солдат.

Річард примчав у Танімуру на виручку Келен і ухитрився знищити Палац Пророків з усіма пророцтвами, які зберігалися гамір до того, як Палац встиг захопити імператор Джеган. Річард повинен був негайно повертатися в Ейдіндріл, і йому ніколи було пояснювати, але він сказав, що лише вони з Келен володіють магією, яка дозволяє швидко гуда повернутися, і решту вони з собою взяти не можуть. Верні він велів відправлятися на північ, назустріч генералу Райбаху і його армії, але той прибув сюди сам.

Тепер генерал Райбах не хотів повертатися на північ і пояснював це тим, що, раз його армія вже так далеко просунулася на південь, стратегічно вигідніше зупинити загарбників до того, як вони досягнуть густозаселених районів.

— Генерал, мені важко заперечувати ваші аргументи, але, боюся, ви недооцінюєте загрозу. Виходячи з тих відомостей, що мені вдалося отримати, у Імперського Ордена достатньо сил, щоб розтрощити вашу армію, навіть не затримавшись. Я аніскільки не сумніваюся в здібностях ваших людей, але Орден задавить вас чисельною перевагою.