Тарасові шляхи - Иваненко Оксана Дмитриевна. Страница 22
Зараз ще закінчували ліпні прикраси, розмальовування плафонів, арок, а репетиції вже йшли повним ходом.
Театр мав відкритися цього року новою оперою ще мало відомого широким колам молодого композитора Михайла Глінки «Іван Сусанін».
Сошенко побачив і самого композитора — невеличкого, з трохи одутлуватим блідим обличчям і чорним чубчиком над чолом. Він ставав навшпиньки, наче для того, щоб здаватися вищим, і щось доводив своїм співробітникам.
«О, Жуковський Василь Андрійович і граф Вієльгорський тут», помітив Сошенко. Він їх уже бачив не раз в гостях у Карла Павловича і був з ними знайомий.
Граф Михайло Вієльгорський, високий, рум'яний старик, з величною поставою і сивим хвилястим волоссям до плечей, був одним із найосвічєніших і найкультурніших людей в галузі мистецтва на той час.
«Івана Сусаніна» для першої проби вже ставили в його квартирі на Михайловській площі.
- Ви — мій Іван Хреститель, — усміхаючись розгубленою усмішкою, казав Глінка. Він дуже хвилювався, і йому здавалося, що все йде не так як слід: і тенор кращий захворів, і театр ще не готовий, а головне, невідомо, як прийме публіка, як прийме «двір», якому належить перше слово в усьому, навіть коли він не дуже і розбирається, цю першу російську оперу, з сюжетом, взятим з героїчних сторінок російської історії, з музикою, яку навівали рідні народні пісні.
Вієльгорський угадував думки схвильованого автора.
- Я радий, — мовив він,— бути Іваном Хрестителем не тільки тому, що це твоя опера, мого друга, а й тому, що нею ми мусимо довести, що може нарешті бути й наша російська національна музика, наша опера, а не лише наслідування французів та італійців. І ти не хвилюйся, все буде гаразд — репетиції йдуть прекрасно, декорації чудесні. Я радий, що приїхав і сам на власні очі в цьому переконався.
Сошенко, проходячи мимо, скромно вклонився цій групі, і хоча Жуковський та Вієльгорський, пізнавши молодого художника, привітно трохи підняли круглі капелюхи, він, не зупиняючися, пішов далі.
«Вони справжні люди мистецтва,— подумав Сошенко,— це їхнє життя. Як вони вболівають за цю нову оперу!» Він чув уже в «портику» розмову про те, скільки перепон треба було перемогти, щоб дістати згоду поставити її «на Великому театрі». Цар Микола І вважав себе знавцем усього і втручався всюди — в літературу, музику, живопис, архітектуру. Брюллов недавно розповідав, що цар, переглядаючи нові картини, надіслані до Ермітажу, сортував їх, незважаючи на досвідчених консультантів, а так, як йому бажалося, і часто італійці потрапляли до іспанців, а іспанці до французів. Цікаві польські картини так і не побачили світу в Петербурзі — після польського повстання цар ненавидів усе польське.
Брюллова гнітила ця атмосфера, він весь час згадував Італію, де і дихав і працював вільно.
«Коли їм важко, то що ж робити моєму Тарасові? Де ж це він і де його хазяїн?»
На щастя, Сошенкові стрівся знайомий—механік сцени. Карташов.
- Добрий день, — привітався до нього Сошенко, — чи не бачили ви випадково майстра Ширяєва?
- Оце тільки його хлопець-рисувальник до мене забігав, — відповів Карташов.
- Який хлопець? — зацікавився Сошенко.
- Та у нього працює, Тарас Шевченко. Хороший хлоп'яга, талановитий, він усі малюнки Ширяєву робить, а цілісінький день на самому чорному хлібі. Я вже йому кухлик чаю іноді даю, а то охляне зовсім...
- Талановитий, ви кажете?
- Дуже.
- Я ж задля нього й прийшов, — зрадів Сошенко,— я хочу поговорити про нього з Ширяєвим.
- Поговоріть, тільки навряд чи вийде що. Поки театр не закінчать, йому й дихнути ніколи.
- А все-таки я спробую.
- Ну, що ж, щасти вам, я тільки радий за хлопця буду, він путящий.
Ніхто з товаришів до того і підозри не мав, що лагідний, скромний, непомітний Іван Максимович Сошенко може виявити стільки наполегливості, упертості і навіть дипломатії.
Побачивши суворе обличчя Ширяєва, яке ніяк не сприяло люб'язній розмові, Іван Сошенко раптом зробив найприємнішу усмішку.
- Нарешті я вас бачу,— промовив він.— Я вже стільки начуваний про вас, а тепер я просто захоплений вашою живописною працею. Дозвольте познайомитися — художник Сошенко.
Ширяєв скоса, з-під насуплених брів, поглянув на художника. Але чиє кам'яне серце не зворушать похвали і лестощі, і що можна було мати проти цього люб'язного молодого художника?
На його прохання Ширяєв охоче повів показати вже розписані, золотом плафони.
- Чудесно виконані малюнки! — вже цілком щиро хвалив Сошенко. Адже він знав, хто автор цих малюнків.— Я чув, у вас є прекрасний рисувальник.
Ширяєв підозріло покосився на художника.
- Непоганий, — промимрив він крізь зуби. - Та всіх їх треба в руках тримати.
- Я б хотів, щоб ви дозволили йому інколи приходити до мене,— вів далі художник.
- Він учень, кріпак, хай знає своє місце! — одрубав хазяїн. — Навіщо його балувати?
- Але й вам, вашій артілі, було б корисніше, коли б він підучився, і я теж, може, став би вам у пригоді. Я з великою охотою зробив би ваш портрет і портрет вашої дружини.
- Що ж, — тепліше вже промовив Ширяєв. - Коли є охота повозитися з цим хлопцем — повозіться. Тільки до кінця цього підряду і мови бути не може.
- Ну, звичайно, звичайно! — задоволений хоча б частковою перемогою, закивав головою художник.— Я сам розумію, що тепер у вас роботи по горло. Але умова - після відкриття театру - я у вас в гостях.
- Прошу ласкаво! - з кривою усмішкою мовив Ширяєв. йому і лестило знайомство ще з одним художником-«академістом» і не дуже подобалася його зацікавленість Тарасом.
Оркестр закінчував репетирувати увертюру. Найкращі співачки — Степанова і Воробйова, виконавиці ролей Анто-ніди і Вані, — закутавши горло, стояли в кутку сцени, чекаючи своїх виходів. У другому кутку балетмейстер Тітюс, учень знаменитого Дідло, щось гаряче і сердито пояснював кордебалету — ученицям театральної школи, а в залі ще вели схвильовану розмову Глінка, Вієльгорський і Жуковський.
«У кожного своє», подумав Сошенко і раптом побачив десь під стелею свого Тараса.
Тарас під самісінькою банею вимальовував якийсь візерунок, увесь захопившися роботою і мугикаючи собі під ніс — цього, звичайно, не чув Сошенко — щось у такт тій музиці, яка линула знизу.
- Нічого, вода камінь точить! — усміхнувся Сошенко. — А я не відступлюся. Треба його малюнки показати Великому Карлу і розповісти про нього Жуковському. Це твій обов'язок, Іване! — сказав він сам до себе, ніби підтримуючи себе в цьому рішенні.
ДРУЗІ З ОЛІМПУ
- Браво! Браво!
- Бравіссімо!
Увесь театр збожеволів. Особливо молодь. Особливо верхні яруси і райок. Там уже публіка не стримувала себе так, як пишно вбрані пані і панянки, які сиділи в партері і ложах бельетажа.
Від дії до дії це загальне захоплення новою оперою все підвищувалося. Останнім часом панувала мода на італійську музику. Петербург захворів на справжню італоманію. А тут зі сцени лунали рідні російські наспіви, полонило всіх чудесне контральто Воробйової, яка зворушливо виконувала партію сироти Вані. Всі актори — і солісти, і хористи — не тільки співали, а грали, як ніколи. У четвертому акті хористи так напали на Сусаніна-Петрова, що порвали на ньому сорочку. А остання дія - загальне торжество народу в Кремлі - вразила навіть найспокушеніших любителів музики. Це була не просто насолода. Вся музика будила найглибше і найцінніше в серці кожного - любов до батьківщини.
У ложі, що її з великими труднощами зумів дістати в останні дні меткий на такі справи Аполлон Мокрицький, зібралися молоді художники із своїм улюбленим Карлом Великим на чолі.
— Я ж казав, я ж казав, що треба обов'язково піти!— переможно казав Аполлон.
— Ну, ви маєте рацію, Аполлоне Бельведерський,— засміявся Карл Павлович. — Я справді був переконаний, що Глінка здатний лише на романси, і я дуже радий за нього, за його успіх. Врешті я радий за всіх нас. Це справжня перша російська опера. Дурна пані Нессельродиха сказала, що це «la musique des cochers», — «кучерська музика», а подивіться, в якому захваті всі.