З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна. Страница 3

Утім, якщо вже про посмертя, то не можна не згадати й значно драматичнішу жертву Мілнової довгопошукуваної і зовсім «не з того» боку (як Пухів зойк: «Це НЕ ТІ бджоли!») впалої на нього слави, — жертву, якою випало стати чоловікові на ім'я Крістофер Робін Мілн.

Звісно, як єдина дитина, ще й досить пізня (Мілнові-старшому на час народження сина добігало сорок), він просто приречений був зростати тим очком у лобі, за яким дорослі провадять прицільне спостереження, в захваті реєструючи кожен писк, кожне «кува», а також «Пх», «Іа»: перші, ще звуконаслідувальні імена, які карапуз дає цяцькам (ґумове поросятко поповнило гурт третім із черги, і його ім'я — Piglet, тобто Паць, — було першим «повним», вимовленим «правильно»). Із малюком гралися на рівних — чи, може, то ним, малюком, гралися?.. В опублікованих у 1972-му, через шістнадцять років після батькової смерти, спогадах «Зачароване Місце» Крістофер Робін Мілн напише: «Я любив гратися з мамою — вона вміла це робити. Було безліч речей, яких вона не вміла, не знала й не потребувала вміти, бо їх завжди робили за неї інші, і вже точно не зуміла б самотужки дати раду малій дитині. Але що няня, в разі чого, завше була під рукою, то мама час від часу по яких півгодини із задоволенням повзала зі мною по підлозі та садовила собі на коліна, показуючи, як їде-їде пан-пан на конику сам-сам…». Це написано нещадно, як і всю книжку, — з тією жорстокістю відстороненого наскрізного бачення, з якою здатні судити нас тільки дорослі діти, — однак, погодьтеся, від думки, що коли-небудь так препаруватимуть тебе твої, холодок продирає плечі… Книжка Мілна-молодшого страшна саме своєю безжальною чесністю, котрій неможливо не повірити: без сумніву, так воно й було, як пише цей 52-річний мужчина по довголітніх затятих спробах якось стулити докупи власне життя живої людини, а не чужого літературного персонажа. Мало того, що йому вкрали дитинство й перетворили на громадську власність на кшталт міського парку, — йому навіть імені не зоставили, прирікши до сивого волосу слухати лепет молодих мам: «Глянь на цього дядю, серденько, це — сам Крістофер Робін!» І нічого з цим тавром не вдієш: можеш по два рази закінчувати Кембридж, змінювати професію, місто й країну, лізти добровольцем під кулі Другої світової і вмирати в госпіталі, — по всіх трудах і звагах тебе однак наздоженуть на котромусь повороті й тицьнуть указкою: бачиш цього дядю, серденько? Ану спитайся, де його ведмедик?..

Еґоїзм, чи сліпе честолюбство, чи звичайна безмисна легковажність — важко сказати, що рухало Александром Мілном, коли він так натхненно пакував живцем між палітурки найніжніші літа свого сина, вочевидь, несвідомий того, що крушить йому хребта [2]. Одначе судити письменника не мені: той плюшевий місько, над яким немовлям «пухав», за сорок літ до мого народження, Крістофер Робін, змінив і моє життя — і, спасибі, змінив не на гірше. (Що вже казати про мільйони народжених в англійській мові — тих, хто зріс на цілком, на жаль, неперекладних «дзеньках-бреньках» із «Коли ми були маленькі» й «Тепер нам шість»!). Велика література завжди «канібальствує», вживаючи собі на страву живу плоть і кров, і не завжди ці плоть і кров належать тільки самому автору…

Навряд чи від того легше Крістоферові Робіну — дорослішаючи, ми, гай-гай, навік позбуваємося тих ведмедиків, які, «що б не сталося, завжди нас розуміють», і мусимо самі брати на себе відвічний людський тягар розуміння інших. Для хлопчика з книжки — а також для Пуха й Паця, Кролика й Іа, Тигри й Сови, Ру і Кенги — цей тягар іще нічого не важить і несеться легко і з вистрибом. І хтозна, може, Мілн-молодший тому й зумів, хай і в 52, таки віднайти своє Зачароване Місце, що Пух додержав колись даної обіцянки його не покинути?

В одному можна мати тверду певність: держатиме він її всім — і завжди. Навіть коли йому буде дев'яносто дев'ять.

Січень 2002 року

«Прочитай мене» [3]

Колись давно — майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, — жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.

Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще в неї була гувернантка, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел гарних манер. Бо ж не так-то воно легко, — навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник «миша», — затямити назубок оті незліченні правила повсякденної ґречности: як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не зачіпати дорослих першою, а мовчати, поки вони самі заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, геть-таки зовсім без слів-паразитів (ти ж бо знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих «ну» та «карочє»)… На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш — зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!

Атож, життя в тогочасній Англії аж ніяк не було просте — ні для дітей, ні для дорослих. Країною тоді правила королева Вікторія, і правила страх як довго, довше за будь-кого з британських королів: аж шістдесят чотири роки, від 1837-го по 1901-й! Уся та доба згодом дістала в історії назву «вікторіанської». Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось «вікторіанський», це те саме, що сказати — незворушний і застебнутий на всі ґудзики. Сама королева була якраз такою — незворушною та вельми суворою особою, й, напевно, ні разу за всі ті шістдесят чотири роки не засміялася вголос. Коли в її присутності хто-небудь із придворних мав необережність пожартувати, королева тільки глипала у відповідь крижаним поглядом і відповідала: «Нам не смішно». (Їй слід би було, звісно, сказати «мені», але всі королі, бач, мають звичку говорити про себе в множині — так їм легше уявляти себе не однією людиною, а цілим народом відразу, без чого вони не можуть бути королями).

Ось у таку невеселу та церемонійну добу припало жити Алісі Ліддел!

Усі ігри тоді були тихі й малорухливі, придумані навмисне, аби діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу. Та не дуже й побігаєш так убраною, як тоді вбирали дівчаток — зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет — дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні клюшки, молотками маленькі м'ячики до маленьких пронумерованих ворітець, а коли м'ячик закочувався в ямку, посилали служку його вийняти, а самі стояли й чекали. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за настільними іграми — картами або шахами.

Хоч Аліса й була дівчинкою безперечно чемною, і добре вчилася в школі, й слухняно завчала напам'ять десятки неймовірно нудних, повчальних і патріотичних віршиків зі шкільної читанки, проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Їй-бо до всього на світі було цікаво, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.

І ось тут настав час розповісти про найголовніше. Про те, що, крім тата, мами, сестер, гувернантки й кицьки Діни, в Аліси Ліддел був улюблений і вірний друг — пан Чарлі. Тобто насправді його звали Чарльз Лутвідж Доджсон, а що він трохи затинався, то, рекомендуючись незнайомим, вимовляв своє прізвище як «До-до-доджсон», тож сестрички Ліддел і прозвали його — Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів). Але пан Чарлі нітрохи на таке прізвисько не ображався, бо, сам бувши неабияким витівником, залюбки перекручував на різні лади не тільки власне ім'я, а й усі назви, пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слух — особливо ж довжелезні поемища з Алісиної читанки.

Дівчатка Ліддел лягали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злости!), коли милий, любенький-дорогенький, дуже-дуже коханий Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем — дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії — Оксфордського, і викладав математику й логіку в тому самому Коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був ректором. Ба більше — професор Доджсон мав священичий сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами! Не інакше як світ кінчається! — нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?