Кінець світу. Том 1. До… - Базів Василь. Страница 17

Але раптом противник виявився справжнім. Підводне НЛО кружляло навколо американської армії зі швидкістю, невідомою для людської морської справи, — 300 кілометрів за годину. Відтак пірнало на глибину, чого люди ще далеко не навчилися робити — на шість кілометрів углиб. І був «вірогідний противник» розмірів немислимих для підводного флоту США чи СРСР. Гостя запеленгували і забили тривогу.

Мало сказати — позаштатна ситуація. Врешті, відбулося зіткнення. Випадково, а може, й ні. Рознесло на тріски американський корабель і гостьову субмарину. Земні організатори маневрів хотіли прибрати із води уламки на місці «загибелі ескадри», але їх туди не допустила… інопланетна флотилія. Подібні до загиблого НЛО у стислий час опинилися на місці катастрофи, а відтак зникли, як і з’явилися.

Коли американці услід за ними теж опустилися, аби підібрати бодай залишки загиблих моряків, слід у буквальному сенсі простиг. Не знайшли навіть жодного шурупа. Прибирання було абсолютним. Забрали до єдиної гайки уламки і свої, і наші, земні.

Якось невдовзі після війни Сталін запросив Корольова і передав йому для ознайомлення приголомшливу інформацію, добуту на Заході шпигунами із Головного розвідувального управління. Сергія Павловича навіть не випустили із папкою із Кремля, а виділили окрему кімнату для вивчення на місці. То була таємниця за сімома печатками.

Батько космонавтики тоді переконав Сталіна, що НЛО, а саме про це йшлося у донесеннях розвідки, не є і не можуть бути продуктами військово–промислового комплексу США і, відповідно, зброєю масового знищення.

Що це таке? — думали тоді, можливо, дві наймогутніші на планеті людини. Корольов не міг дати відповіді. Вважав, що цей предмет треба вивчати. Сталін поставився до такого трактування із розумінням.

Якщо ви знайдете у бібліотеці підшивку популярної за часів СРСР газети «Социалистическая индустрия», то у номері від 23 вересня 1977 року натрапите на унікальну як для газети ЦК КПРС і радянської преси загалом інформацію. Йшлося про те, що 20 вересня того ж року на світанку над Петрозаводськом раптом спалахнуло велетенське світило.

Рухаючись над містом, воно трансформувалося у гігантську «медузу» й осипало будівлі потоками яскравих променів. Відтак «медуза» попливла у бік Онезького озера, а на її місці над містом якийсь час висіла напівкругла яскраво–червона порожнина чи небесна впадина.

Зафіксовано свідчення десятків очевидців. Своєрідне розслідування вела Академія наук СРСР. Ось записи одного із «слідчих», професора В. Ажажи: «Спочатку із НЛО висунувся вертикально вниз центральний промінь, потім появилися і витягнулися до землі периферійні промені. Ілюзія зливи була повною. Деякі люди навіть чули шум дощу, хоча було сухо. Видовище приголомшувало фантастичністю. Очевидці говорили: нам хотілося заритися в землю».

То була неймовірна краса, але поза межами людської психіки. Людей проймав такий страх, що справді хотілося щезнути, бо візуальний, і не більше, контакт був поза межами людського терпіння.

«Вивчення аномальних атмосферних і космічних явищ, причин їх виникнення і впливу на роботу військово–технічних засобів і стан особового складу» — так формулювався новий напрям радянської науки і техніки.

Чи до кінця розуміли атеїсти із політбюро ЦК КПРС, що вони проявляють тривогу про «особовий склад» усього людства, але у Радянському Союзі вищим політичним керівництвом було прийнято рішення про створення двох проектів і структур — «Мережа МО» (військовий варіант під егідою оборонного відомства) і «Мережа–АН» (цивільний варіант під егідою Академії наук СРСР).

Предмет вивчення — НЛО. Наголошую: проблема необізнаних літальних апаратів стала напрямом державної діяльності СРСР.

Про що це свідчить? Про те, що НЛО — доконаний факт нашої дійсності. З наукової і державної точки зору НЛО — те саме, що заперечувати, що Земля кругла чи що на небі є Сонце.

А про що уже це, у свою чергу, свідчить? Раз ми визнаємо наявність НЛО як наявність у кожного з нас власного тіла, то ми — не більше не менше — визнаємо, що ми на Землі — на суші, у повітрі і під водою — не єдині. Тут ми — не самі.

Є такий термін милозвучний — флап, від англійського слова flaps — хвилі. Так у науці називають парад НЛО, тобто таке явище, коли їх багато появляється по всій Землі, і про це пишуть сотні газет по всьому світу.

Вперше це ввійшло в науковий літопис у 1896 році, коли «дирижаблі» над головами було виявлено практично водночас мало не у всіх великих містах США й у всіх штатах. Принаймні про це свідчить аналіз тогочасної преси.

Можливо, було би підтвердження і з інших континентів, якби такий аналіз зробили і в інших країнах.

Наступний, вартий уваги, флап був скликаний над Землею у 1908–1909 роках. Лише над однією Британією зависало до півсотні НЛО. Тут уже фіксація точніша, бо у наукових протоколах бачимо поруч із містами Нової Зеландії, Близького сходу, Америки і близькі нам Саратов чи Таллінн, а то й рідну Одесу.

21 вересня 1910 року мільйон землян стали свідками сотень велетенських кругловидих свічок над Нью–Йорком. Відтак мали таке щастя мешканці Ліверпуля і Лондона, Бухареста і Білостока, Жмеринки і Львова! Нарешті, надали високу честь моїм землякам, і сталося це у небі над Високим Замком у 1913 році.

Це засилля позаземної експансії відбулося практично за століття до того самого фіналу — завершення календаря майя. Випадково чи ні, але такий карколомний ХХ вік після Хреста розпочався феноменально. На фоні тих самих невщухаючих флапів 30 липня 1908 року велетенська штуковина, що нагадувала трубу, спис чи веретено, впала на Землю. На Росію. У Сибіру. Потім письменник А. Казанцев доволі переконливо доводитиме, що це потерпів катастрофу НЛО.

Спочатку летів із південного сходу на північний захід над басейном Єнісея і вибухнув на висоті 10 кілометрів над Землею. Епіцентр вибуху — басейн річки Підкамінна Тунгуска.

Назва так і залишиться — Тунгуська катастрофа. Не земна. Космічна. Це сталося не з нами, як у Чорнобилі. Це сталося з ними.

За сотні кілометрів від падіння не залишилося жодної шибки у хатинах сибіряків. Добре, що було літо, а то такої кількості скла не зібрали би вмить з цілого світу, щоб вберегти хатнє тепло у 40–градусний мороз.

Уявіть собі картину: дві тисячі квадратних кілометрів, на яких первозданна тайга полягла сотнями тисяч могутніх дерев, які вмить вивернулися вверх корінням рівними рядами, як сірнички.

Вибухова хвиля двічі обійшла земну кулю. Куди там нашим водневим бомбам, які придумав Сахаров, у чому потім гірко розкаявся.

Земля просто здригнулася. Від Сибіру до Атлантики ще дві доби небо світилося тотальним потужним салютом.

Що тут скажеш? Залишається лише подякувати, що не грохнулися на голови й обійшлося без масових, у сенсі, наших людських жертв. Хоча тайги шкода.

У Тунгусці «чорного ящика–самописця» пришельці не залишили. Але от на протилежному континенті, у штаті Нью–Мехіко, тутешнім фермерам пощастило більше, ніж сибірякам. І не тільки тому, що шкода від падіння НЛО була незрівнянно меншою. І не тільки тому, що там не все згоріло, а залишилися запчастини від необізнаного об’єкта. Історичність в іншому — в Америці тоді, 2 липня 1947 року, фермер Вільям Брейзер виявив… живу істоту.

Не людину! На своєму полі. На місці катастрофи.

«Я побачив і підняв тонкий, майже невагомий металевий кавалок. Він був схожий на фольгу, яку можна було зімнути, але, на відміну від фольги, він знову набував попередньої форми. Ще там був невагомий рубанець. Наче із дерева, але це «дерево» не обгоріло, коли я пробував його запалити, а ніж не залишив на ньому навіть подряпини. Ще там були кавалки, схожі на віск чи пергамент. Тонкий шовковий шнур, який сам по собі розповзається у руках, але не рветься жодною силою. Невагома чорна металева коробка без накривки. Кавалок труби і чорна пластина з ієрогліфами, схожими на китайські чи давньоєгипетські. Потім віднайшлися й інші предмети із стовпчиками незрозумілих блідо–рожевих і яскраво–червоних надписів».