Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 29

А хіба немає слів ледачих, що годяться лише нінащо, або ж на віник та на смітник. їм би все святкувати, хоч і немає чого ковтати, бо вони лише свят і пильнують, їм щодня неділя, лінощі та безділля. Вони в цьому житті найдужче полюбляють байдики бити, а роблять — як за напасть, та й то не тепер, не в четвер, а лиш на петрівку! За тими байдужими й ледачими словами трава не росте, вони б лиш у шкапових постолах ходили, вони ні грачі, ні помагачі, з них, наче із жуків, не сподівайся меду їсти. З таких слів, наче з песького хвоста, не виготовиш сита, бо їх скільки вб’єш — стільки в’їдеш, бо вони як роблять — так і в чоботях ходять!

А хіба немає слів із забитими памороками, слів-роззяв- ляк, що ротами ловлять мух, а туди ворони зграями влітають? Та вміють же ці слова ротом дивитись, ротом слухати й ротом міркувати! А хіба немає в нашій мові слів- невмивак, які чорті й коли в кориті купані, які такі чепурненькі, мов мазнички, які хоч і в рами оправляй, а вони тобі блазні-блазнями. Не хочеться тут пошанувати (хоча згадати — вже й пошанувати!) оті слова, що не варт і на віхоть, які ні взад, ні вперед, які ні богу ні людям, які ні до ладу ні до поладу, які від ворон відстали, та до пав не пристали. Не слова, а пришийкобиліхвіст, курям на сміх, п’яте через десяте, вони б дуже добрі, та нікуди не годяться!

А то ще слова — вперті, мов свині, які квичать, а в пліт лізуть, які кладеш на полицю, а вони падають на лавицю, які хоч вріж, а вони не потечуть, яких хоч прикандич, а вони не забажають! А то ще слова — в них од страху очі великі, для них що сіре, то й вовк, вони б усіх перегнали, та бігти бояться! А то ще слова хвастуни й пустобрехи, що самі себе перехвалюють на один бік, що похвалилися б самі собою, та огірки за пазухою, що вони б ото щенились, мов собаки, та ніколи не стануть дійними! А то ще слова- базіки, які здаються мішками незав’язаними, які мелють, коли мелеться, які гарно щебечуть, та погано їх слухати, які тринди-ринди коржі з маком!

І як у цьому велемовному панегірику, рівного якому ніде не знайти, та й не згадати слів-дурносміхів, котрі ще нам ой як знадобляться! Це слова, в яких завжди рот розтягнутий до вух, вони регочуться, коли й не хочеться, вона аж за боки беруться і животи в них од сміху трясуться. А ще треба згадати слова-джигуни й слова-гульвіси, які так і норовлять вигулькнути з конопель та вскочити в гречку, норовлять берега пуститись, вони — мов оті лелеки, що літають далеко, вони — мов оті коні, що вночі блукають і в стайні не ночують. Не обійдеш чи то хвалебним, чи то ганьбливим словом і ті наші слова, які хміль п'ють, хмелем дихають і хмелем співають, які в хмелю ладні й голови погубити. П’яні слова розминаються з розумом, п’яні слова попідтинню вештаються, у п’яних слів і очі сині, і спина в глині. Слово напідпитку не придатне до вжитку, для нього празник — Іван Бражник, для нього рідна хата — Неминайбуфет, а найдорожчий товариш — Непролийкрапля. Душа в п’яного слова міри не знає,— надудлиться, а потім качається, душа п’яного слова гуляє в тілі, бо сорочку воші з’їли. П’яне слово п’є не наживо, а на смерть, чорно п’є, наче оселедців обжерлось, п’є горілку, вино та пиво, наче в лазні на піч ллє. Погляньте ж ви на те слово-наливайло, на те слово-випивайло, що на колгоспних зборах горлопанить, що на трибуну здирається, що в сім’ї з дітей збиткується, й скажіть йому: а смоли б ти напилось! А смоли б ти напилось, бо вже пропило обличчя своє — маєш тепер мармизу, бо пропило очі свої — маєш тепер болото, бо пропило совість свою — маєш тепер дим голубий вівсяний. П’яне слово з таким самим п’яндигою водиться, бо ворон ворона не клює і циган цигана на шкапі не обдурить. І хоч кажуть, що язик не помело й слова не полова, а все-таки п’яні слова і є отією половою від нетверезого помела.

Хай славляться серед народу слова-скарби, які вміщають замисли й розмисли, які подеколи бувають зрідні не так дурному приятелеві, як розумному ворогові, може. Хай славляться поміж люду слова-одчайдухи, що мають волю й силу, що мають відвагу та щастя, що виграють або програють. Хай славляться невмирущі слова-шаблі, слова-за- порожці, які не бояться ні тучі, ні грому, які журби не знають, а з біди не заплачуть. Шана й доземний поклін словам-богоборцям, які вродились і не хрестились, які до церкви не ходили й не ходять і дзвонів не слухають, які за святим ділом та чортовими ногами не ганяються. Незалежні й горді ці слова-богоборці, вони не стануть інколи запалювати свічку й чортові, не ждуть хліба від святих, не мерзнуть у пеклі, бо там тепліше, ніж у раю. А побратимами слів-богоборців є слова-добротворці, які ніколи не помирають, хоч, може, інколи так тяжко добра дочекатись, як із каменя, та ще братами їхніми є слова-правдо- люби, які за праве діло стоять сміло, які в морі не тонуть і в огні не горять. Слова-правдолюби ніколи не переведуться, завжди їх мало буде, завжди на них чи недорід чи неврожай. І хай ці слова подеколи ходять у постолах, і хай цими словами хтось торгує, сподіваючись на бариші, і хай подеколи їх позички з’їдають та іржа точить, і хай вони вряди-годи з дороги звихнуться, і хай декому боком вилазять, і хай інколи бувають гірші брехні, і хай вони часто по правді вмирають,— та все ж таки це слова-правдолюби, найпомітніші поміж усіх інших, найдорожчі.

Цей захоплений панегірик словам складаючи, автор, однак, не збирається відмовитись бодай від однісінького, бо немає слів-сиріт, а є слова — рідні діти. А мова — це велика та дружна сім’я, де всі свої, де для батька й матері всі однаково серцю любі. Отож, малюючи Яблунівку, автор і надалі вдаватиметься до помочі всього словесного воїнства, й надалі грітиме свою душу теплом розмаїтої, наче весняний степ, рідної мови. Бо якщо Яблунівка вже спородила таку мову багату й щедру, то майбутнє безсмертя Яблунівки таки в безсмерті цієї мови, в її нев’янучій енергії та ще в одвічному самооновленні!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ,

у якому розповідається про четверик старовинних позолочених коней, що стоять коло собору святого Марка у Венеції, а мали начебто стояти у Яблунівці коло хати старшого куди пошлють

Японський інститут по вивченню громадської думки з допомогою численних тестів з’ясував, що найпопулярнішою особою травня місяця серед аборигенів острова Хоккайдо, ескімосів Аляски та алеутів Алеутських островів виявився знову, як і в попередні місяці, яблунівський колгоспник Хома Прищепа. Серед цих народностей своєю популярністю з Хомою Прищепою могли б посперечатися, здається, американський президент Джіммі Картер і вокальний ансамбль «АББА», та, на жаль, японський інститут по вивченню громадської думки не вивчав рівня їхньої популярності ні на Хоккайдо, ні на Алясці, ні на Алеутах.

Може, не варто було б зупинятись на цьому курйозі, який, однак, швидше виглядає закономірністю, коли б інший курйоз, пов’язаний із першим, не набрав міжнародного розголосу. Річ у тому, що мер міста Венеції — знаменитого італійського міста, котре, як відомо, розташоване на знаменитих венеційських каналах і на знаменитій лагуні,— та й не надумав зробити скромний презент.

Авжеж, довідавшись про виняткову популярність Хоми Прищепи і намагаючись привернути увагу до своєї особи та до Венеції, до якої стало приїжджати менше туристів, він надумав подарувати яблунівському колгоспнику золотих коней, що охороняють головний вхід до собору святого Марка в місті. Скликавши прес-конференцію, мер оповістив усіх про свій намір, і вже наступного ранку цю новину знали у Яблунівці. Знову ж таки, з італійської «Мессаджеро» чи то з французької «Оррор», що потрапляють на районний ярмарок, де наші молодиці загортають у них сир і курячі потрухи.

Старовинні золоті коні, які не одне століття прикрашають собор святого Марка, в подарунок Хомі! Що ж виходить? Виходить, Хома, який зовсім не є святим, а просто старшим куди пошлють у колгоспі «Барвінок», який навряд чи й хреститись уміє по-православному, та й святіший за католицького святого! Листоноша Федір Горбатюк, який любив підпустити Хомі шпильку чи підкласти свиню, бігав по селу й галасував, що є достойніші. Розуміючи, що йому важко тягатися з самим Хомою, щоб претендувати на золотих коней у подарунок, листоноша навіть називав такого достойника — форварда київського «Динамо», володаря «Золотого м’яча» Олега Блохіна. Розносячи по хатах газети й журнали, листоноша бубонів і бубонів: «О, не догадались віддати золотих коней Блохіну!»