Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 38

Не обійдено й Мартоху в анонімних доносах. Ще начебто за старих козацьких часів її предок запродав чортові душу, тому-то в бою не брала його ні шабля турецька, ні пищаль лядська, ні базука татарська. По смерті своїй однаково не вмер, обернувшись на вовкулаку, та й з тих пір душа його живе в сірому вовкулаці. Сина цього безіменного пройдисвіта й характерника звано Оксеном, він хоча й пономарював у церкві, проте з нечистою силою зв’язку не губив і, говорять, коней та волів на господарстві не тримав, зате поле мав зоране й засіяне, хліб вчасно зібраний і змолочений. Бо з чортами знався! А вже чорти не тільки землю орали і врожай збирали, а й узагалі по господарству крутились, мов чорти в пеклі. Вони і яйця несли та курей скубли, і горіхи в коморі гризли та й на зуби клали собі, й корову здоювали і молоко випивали, і мед із вуликів качали й за здорово живеш споживали. А що вже казати про те, що вони в тихому болоті плодились, а то при нагоді підлазили під монастир, а то принюхувались до свічок, які перед ними ставив хтось із богобоязких яблунівців. І хоча від дідька не чекають добра, проте оце братання з нечистою силою прислужилось одному з Оксенових далеких нащадків, який у громадянську війну, що вогненним перекотиполем прокотилась по Україні, вештався по всяких бандах, аж поки знайшов зерно істини саме в боротьбі з цими бандами. А загинув не від снарядного осколка чи кулі, а від лемішки. Так, переїв лемішки, захворів на живіт, і не змогли врятувати чоловіка ні повітова медицина, ні народна, ні нечиста сила, яка ж бо мала опікуватись його душею. А якщо в Мартошиному роду водились такі відчайдухи та зірвиголови, які руки гріли над церковним згарищем, які грядку могли засіяти чортячим сім’ям, аби посходило бісове зілля, то що вже тоді казати про Мартоху!

Навівши неспростовні докази на користь існування випробуваних історією зв’язків із нечистою силою, анонімний автор не пошкодував ні пороху, ні завзяття, щоб усмак полихословити про вади Мартошиної вдачі. Мовляв, позичала колись Хому за породисту телицю, але ж при нагоді могла б позичити й за автомобіль «Запорожець», за мотоцикл із коляскою чи ще за якісь матеріальні блага. Живе Мартоха так, щоб себе не оголить і Хому не обділить, але ж ставиться до Хоми, як до приватної власності, а Хома теж хороший, бо примирився, теж за принципом живе: краще нині горобець, ніж завтра голубець... Та й багато іншого нагорнуто було великою совковою лопатою в тих анонімних доносах на Хому й Мартоху, нагорнуто з сатанинським натхненням та з диявольським умінням.

Звісно, коли Хому так обмовлено, так плітками обплітковано — не бачити йому тієї Америки, як ніколи наперед п’ятами не взутись. Це ж поки яблунівське правління створить комісію, поки комісія відсіє зерно від полови, з’ясовуючи, де біле й де чорне, де правда й де брехня, то посивіти можна.

Порятував діло не хтось, а Мартоха. Нехотя, наче вчорашнього дня шукаючи, прийшла в правління до голови колгоспу Михайла Дима й сказала спроквола — наче слова свої посилала по смерть багачеві:

— Не треба ніяких комісій, бо комісія ходитиме біля доносів, як рак по дріжджі ходив... Усі ті доноси на Хому та на себе понаписувала я сама, й правди в них немає на дрібненьку пучку. А писала анонімки тому, що розгнівалась: не хотів свині в рило засилити дротину, щоб у хліві не підривала. Після Америки обіцяв, от ми й заїлися з ним. А тепер ось засилив свині дротину, свиня вже не підриває в хліві, то я хочу свої анонімки забрати з контори.

Й Мартоха, ставши навколішки, стала згрібати доноси, розсипані на підлозі, й засувати до мішка...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ,

де Яблунівка проводжає Хому за океан

Усі перешкоди на тріумфальному шляху з Яблунівки до Америки зметено, тепер, здається, наспіла пора десь на сільській околиці сідати в суперавіалайнер і летіти, але ж...

Але ж де це бачено, щоб село гідно не провело Хому, а проводжаючи — не пошанувало й не повеличало? Оте село, яке колись Хома уві сні врятував од потопу і яке, звісно, не знало, що саме йому має завдячувати своїм порятунком, ладне було рушники білі простелити від Яблунівки до Америки, ладне було ті рушники квітами встелити, зерном-пшеницею всіяти!

Не станемо перераховувати гостей, які зібрались на проводи, бо імен їхніх так багато — не вистачить паперу, який за рік випускає целюлозно-паперова промисловість у країні. Не станемо переказувати і зміст промов та величальних тостів, бо, по-перше, не зуміємо передати всі відтінки вишуканого сільського красномовства, а, по-друге, річ це виявилася б геть безнадійною навіть для такого віртуоза слова, як Гомер.

Не згадуючи, які саме напої спожито на проводжанні Хоми (бо від згадки про високоградусні напої ці сторінки можуть спалахнути синім полум’ям), докладніше розкажемо про наїдки, наготовлені й з’їдені... Проте чи не забагато зухвалості в цьому намірі? Чи можна обійняти те, що не обіймається,— скажімо, земну кулю?.. Вочевидь, зухвальства й справді перебрано. Значно простіше сказати про те, чого не було зготовлено й не подано на столи...

Хома Прищепа сидів за столом зажурений — чи то з Яблунівкою жаль було прощатись, чи то жаль було до Америки їхати: ото так ведеться чоловікові, котрий у своєму щасті вбачає нещастя, а в нещасті — вбачає щастя. А може, й тому печалився, що перед ним не виставлено капусти, тушкованої з яблуками, і капусти, смаженої з салом, завиванців із свіжої капусти і гречаної каші, пінників із капусти, січеників із цвітної капусти, цвітної капусти, смаженої в сухарях? Хто скаже!

А поряд із Хомою печалилась його рідна жінка Мартоха — в передчутті близького чоловікового від’їзду мов із хреста знята була, гадка гадку в неї прошибала: журилась, що так багато втрачала. І, либонь, зримо перед очима коси її від журби сіклися — хоча, здавалось, чого тобі, Мартохо, журитись, нехай кобила журиться, бо в кобили голова велика.

Гай-гай, хто б тут не запечалився, коли стільки гостей зібралось, коли Хому проводжають не в Чудви чи Сухолужжя, не у Велике Вербче, а в Америку!

А ще ж, звісно, під ті напої, які не випито, й під ті наїдки, які не з’їдено, було думано-передумано тости-поба- жання, так і не виголошені. Авжеж, виголошені тости виголошено, їх перерахувати неможливо, і щоб у читачів бодай слабкеньке уявлення склалось про них, слід зупинитись на тостах невиголошених. Обійдено мовчанням у здравицях найновіші досягнення в нейрохірургії, в генетиці ядра, а також у такій оккультній науці, як парапсихологія. Ні словом ніхто не похопився про абстрактне мистецтво, бітлів, рок-музику, поп-мистецтво, масову культуру, битників, хіпі, абсурдне мистецтво, фільми жахів, порнографію в буржуазній культурі. Не говорилось також про переселення людства на інші планети в тому разі, коли станеться грандіозний демографічний вибух, і цей вибух спричиниться до різкого перенаселення планети, зокрема Яблунівки. Як бачимо, в тостах і здравицях із мудрою передбачливістю або ж просто з дядьківською хитрістю обійдено значне коло проблем, обійдено чи то з метою не загострювати міжнародні стосунки, чи то з метою не зав’язувати раз і назавжди розв’язані питання або ж навпаки — не розв’язувати питання, раз і назавжди міцно зав’язані.

Тут годиться, либонь, сказати, що всі гості тримались, як і належить триматись гостям. Знали, що прийшли не пороги оббивати, а тому й перевзулись назад носками і, побоюючись, що теща глуха буде, поскидали шапки. В гості зібравшись, вони таки вдома не обідали, бо знали, що в гостях поживляться не так, як пес макогоном, що лави не засидять і ліжка не залежать, а тому й дякували нам, що прийшли ік нам. А тому й гарно сідали, щоб усе добре сідало, а тому й сідали, щоб рої сідали, а тому й сідали, щоб поли не висіли, а тому й сідали, що берегли ноги для дороги. Ситого гостя завжди добре годують, дають йому семеро страв, та все гриби, годують хоч із перцем, та з щирим серцем, бо в Яблунівці ж бо знали, що гість і риба до трьох днів не засмердяться. Понаїдавшись, гості б іще їли очима, але душа не приймала, то вже тоді стали випроводжати їх, а гості красно дякували. Дякували за обід, що наївся дармоїд, вашим даром та вам же чолом, дякували за розсіл, а хліб свій та й сіль. Мовляв, погано за комір заливалось, тільки в чарці не зоставалось, і деякі душі не береглись, бо геть не боялись потопу, а ще інші душі пили тут, бо на тому світі їм не дадуть, а ще якісь там душі пили до дна, щоб не було ворогам добра, а ще якісь душі пили тільки по половинці, щоб велось добре всякій малій дитинці. І на противагу химерним невиголошеним тостам виголошувались виголошені: аби Яблунівці жили, багатіли та спереду горбатіли, щоб родились жито-пшениця, а в запічку дітей копиця, щоб вашим ворогам очі повилазили, а наші рачки лазили, щоб були здорові, як сірі корови, а наш бик і так звик, щоб наше лихо скакало, щоб оковита отрута сиділа тута, щоб горло не пересихало, а їло, пило і розмовляло!