Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович. Страница 48

Бородань, либонь, забув про свої невдачі, які в нього мали такий самий тимчасовий характер, як і успіхи. Очі вже не здавались осінніми бляклими реп’яшками, в їхній глибині знову появився мефістофельський сатанинський блиск, знову заіскрився зірковий пил крижаних космічних безмеж. Я бачив перед собою творця, здатного не тільки з ідеальною точністю відтворити пензлем і фарбами комбайн «Ниву» в оцьому фойє, а демонічну силу нової формації, спроможну засобами свого нового жанру мистецтва зодягнути й нагодувати людей, дати їм реальні надії на завтра.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ,

де розказано про те, як у голові автора звучить блюз американських негрів, потім бамкає могутній дзвін, де автор хоче заволати: «Дістаньте з моєї душі гавайську гітару й розтрощіть об яблунівські тини, дістаньте банджо — й порвіть струни!..»

Тут, можливо, починається найзагадковіше в нашій розповіді. Автор усвідомлює, що історія з четвериком позолочених італійських коней, велике мовчання Хоми, пояс цнотливості для Мартохи, поява робота Васі в колгоспі «Барвінок» і поїздка старшого куди пошлють до Америки — речі також загадкові як для вразливої, так і невразливої людської психіки. Проте немає межі загадковим явищам у нашому щоденному побуті, як немає краю й цікавості до цих явищ.

У той мент, коли художник вітійствував, говорячи про творче самознищення, яке може виявитись у роботі над образом здорової, а не вибракуваної корови, коли він говорив про те, що в комбайна все має бути прекрасне, й не тільки в мотовилі, а й у гідравлічній системі (і насос, і балансирна балка, і масляний резервуар),— отож у той момент в автора заболів крайній правий зуб нижньої щелепи. Нічогісінько таємничого чи загадкового, звісно, в зубному болю немає, й автор не береться тут розказувати про свої болячки — шлунка чи дванадцятипалої кишки, горла чи порожнини рота. А зубний біль згадується з тієї простої причини, що він і знаменував початок отого загадкового явища, про яке не можна не розповісти.

— Так! — натхненно вів далі бородань.— А й гідравлічна система! І вентиль, і золотник, і насос-дозатор, і всякі там клапани, і гідроциліндр, і вібратор, і гідропідсилю- вач, і...

Далі стало незмога слухати, що ж саме повинно бути прекрасне в гідравлічній системі комбайна, і, кривлячись від нападу гострого зубного болю, я потупцяв із Будинку культури на свіже повітря. Авжеж, добра голова поболить та й перестане, проте моя й надворі не перестала: гуло, як у млині, біль м’яв мене, мов гостець бабу, аж морозом по тілу сипало.

Довкола клумби, засадженої півоніями, я не йшов, а ніс у своєму тілі мегатонни зубного болю, який, звісно, дивиною не був для мене: якими тільки штучними зубами не світились мої нижня та верхня щелепи. Навіть позавчора я навідувався до районного стоматолога. Але щоб отак стріляло?! Важко, немов на ладан дишу, наче на тонку пряду, наче наставився вовку в зуби. Сів на лавчині коло півоній, підпираю щоку долонею і, здається, вмер би, що й ногою не дригнув би.

Ну, думаю, більше разу не вмирати, положать Савку на голую лавку, а в Яблунівці — то й у Яблунівці, бо тут також комар здатен з дуба впасти і спочинути. І вже з білим світом од того страшного болю попрощавшись — бо таки раз козі смерть! — я відчув, як біль наче хвилями спливає з мого тіла, й зуб поволеньки перестає стріляти й шпигати. А з хвиль страждання наче музика стала чутись, кволі й невиразні звуки долинали, проте долинали. Грав оркестр, легко вгадувались окремі інструменти — саксофон, тромбон, труба, гавайська гітара, банджо, а також скрипка, віолончель, контрабас. Вони творили повільну меланхолійну музику, що вражала якимось пронизливо прозорим ліричним почуттям. Часті синкопи надавали музиці неповторного, якогось мученицького темпу. Можливо, блюз американських негрів — спів їхній чується, горлові вигуки, наче співають і танцюють...

Блюз американських негрів?! Біль знеможливими хвилями випромінився з мого тіла, єство стало схоже на химерний резонатор, у якому в злагодженому ритмі відлунювали банджо, гавайська гітара, віолончель... Але де в Яблунівці взялась ця музика?! Наче й не з репродуктора на стовпі лине (звідти чулося зведення республіканського метеорологічного бюро). І не магнітофон із ближчого чи дальшого обійстя. Зацікавлений і стривожений, я звівся з лавки, подався геть від Будинку культури по яблунівській дорозі — й музика не пригасла, не віддалилась, а й далі звучала.

І я все більше впевнювався, що блюз американських негрів не збоку десь, а... в мені! Хвилі меланхолійної музики пронизували свідомість і підсвідомість, я був повний музики, як шкірка апельсина повна апельсиновим соком. Я наче обернувся на живий біологічний апарат, який сам народжує й сам слухає музику! Ага, обернувся на апарат, котрий хочеться порівняти зі славнозвісним добрим відром — обручі з нього кинули під лавку, клепки в піч, і відтепер воно не буде текти.

Блюз американських негрів подаленів-подаленів, і я вже втішився. Та, либонь, втішився передчасно, бо зненацька

почув удар дзвона. Спершу подумалось, що дзвонять у Яблунівці, та вже наступний удар переконав у тому, що дзвін гуде в голові. Бом-м-м!.. Звук тієї самої висоти і дзвінкого тембру гримнув у скронях, у потилиці, в маківці, в лобі,— й мимоволі я хитнувся від сили й напруги того звуку, який, либонь, мав супроводжувати якусь симфонію чи оперну виставу (можливо, «Бориса Годунова» Мусоргсько- го), ось тільки ні симфонія не долинала до мого слуху, ні оперна вистава. Бом-м-м!.. Знову вдарило в голові, знову ледь замакітрились памороки, знову гойднуло моєю постаттю. Лишенько, та це мав бути дзвін неабияких розмірів, якщо так потужно діяли на мою психіку основний тон, терції, квінти й октави цього незвичайного музичного інструмента, еге ж, чималенький дзвін мав гудіти в моїй голові, цар Петро Перший переплавив би його на добрячу гармату проти шведів чи турків! Добре, що я живу тепер, а не в старі, сповнені небезпек часи, коли могли б звинуватити, що ховаю від держави мідний дзвін у голові,— й прости-прощай не тільки голосистий дзвін, а й голова!

Знову бамкнуло в потилиці та скронях, і мене взяв острах: а коли голос дзвона лунає на всю Яблунівку, а коли почують і подумають, що я обернувся на дзвіницю, де б’ють на сполох? А якщо примариться комусь, що горить колгоспний корівник, і народ побіжить із відрами води, й зворохобиться пожежна команда? А коли злякаються, що злодійська зграя зазіхнула на яблунівську святую святих — на постамент, поставлений під майбутній пам’ятник Хоми Прищепи? Га народ же заходиться коло мене, мов коло батькової чуприни, дадуть губки й прочуханки, нагріють потилицю й дадуть потиличників, а як звалюся з ніг, то за кулаками діло не стане!

Ото так за пробийголову думаючи, як не пригладьголову очікуючи на поміч, я прислухався до могутніх ударів дзвона в єстві своєму, як ізнагла — вібруючи, гаснучи, вимер- хаючи,— покотився десь дуже далеко в моїй свідомості останній звук малинового дзвона, покотився, зоставляючи начебто білосно-оксамитовий слід у душі моїй — і не повернувся. І стала моя голова неправдоподібно порожнісінька, й справді як ота стара церковна дзвіниця, з якої не тільки дзвін ізняли безбожні атеїсти, а й сичі та сови геть повилітали, бо, звикнувши до малинового подзвіну, не змогли жити в глухій пустці.

Я вже не сумнівався в тому, що блюз американських негрів і монотонний подзвін мідного дзвона лунали в моїй голові. На диво, містичний жах не оповив єство, не ввергнув у хаос паніки та божевілля. Я навіть із цікавістю став прислухатись до себе: що там далі за програмою?

Цвів погожий літній день, як сонях на городі; мимо проходили заклопотані люди; зовсім низько над селом пролетів вертоліт, схожий на велику й злу механічну бабку; на велосипеді проїхав зоотехнік Невечеря, й вуса на його лиці сиділи, як двоє ситих перепелів у житі...

І враз голова сповнилась немилозвучним, несуголосним звучанням різних інструментів!.. Гавайська гітара озвалась характерним своїм — глісандруючим, вібруючим—звуком, який добувався за допомогою плектра зі струн, притиснутих металевою пластинкою... Можна було впізнати банджо-укулею, банджо-мандоліну, банджо-гітару з шістьма ординарними струнами, банджо-тенор з чотирма ординарними струнами... Можна було не так упізнати, як вгадати тромбони — альтові, тенорові, басові, контрабасові... І, либонь, віолончель озивалася соковито, співуче, та ще скрипка, фортепіано, ще якісь інструменти... Хто звів докупи цей оркестр, хто примусив виконувати пошлі, еротичні ритми, якими задвигтіла моя голова? Какофонія, повнісінький сумбур, начебто гавайська гітара, банджо, тромбони, скрипки та інші інструменти з ланцюга позривались і в буйному шаленстві чи то в шаленому буйстві святкують свято дисгармонії, свято втрати здорового глузду, свято розбещеності. Тваринна жорстокість, неприродна різкість, нелюдське напруження — хто склав цю пошлу еротичну музику, чому вона гримить у моїй голові, як грім небесний у захмар’ї? Мозок мій палахкотів, наче бензином підпалений, серце билось у грудях швидко, як б’ється целулоїдна кулька пінг-понга під ракетками вправних тенісистів, а нерви вже, здавалось, тліли в усьому тілі — так тліють і смердять насмалені нитки полотняні. Я кинувся мало не бігти по вулиці, вже не боячись привернути до себе увагу, проте хіба можна було втекти від цієї какофонії? Від какофонії, що надсадно ревла в моїй голові, не можна було втекти, як не можна було втекти від себе і, страждаючи від марності зусиль, я захотів закричати до яблунівських колгоспників: «Людоньки, врятуйте мене від цієї какофонії! Дістаньте з моєї душі гавайську гітару й розтрощіть об яблунівські тини, дістаньте банджо і порвіть струни, вирвіть отой басовий тромбон, який завдає непередаваного болю!»