24:33:42 - Денисенко Лариса. Страница 20

"Про труси?" Що не кажiть, а слово "труси" для кожного хлопця - як казкова жива вода. Милиця ледь не пiдстрибнув. "Ти хотiв знищити не тiльки її смугастi светри, а й труси? I пiсля цього ти хочеш сказати, що вона тебе не цiкавить як жiнка?" - "Вона не цiкавить мене нi як жiнка, нi як рослинка, нi як тваринка, нi як щось i ще. Взагалi не цiкавить. Затям це. Але це не значить, що вона не цiкавить когось iншого". - "Про що це ти?" А от про що.

"Вчора ми сидiли з нею за столом. Вона допомагала менi дещо второпати у фiнансовому звiтi нашого лондонського офiсу. Раптом їй задзвонили на мобiльний". - "Бачиш, вона навiть перекладати тобi допомагає! Намагається бути корисною. Менi б так хоч раз у життi хтось допомiг!" - "Та чекай ти! От їй телефонують, вона слухає, слухає, потiм дивиться на мене, вiдкопилює свої джинси, зазирає туди i переказує комусь, якi на нiй труси!" Ага, Милиця мовчить, бо вiн приголомшений. "I якi?", - нарештi прокльовується вiн. "Що?" - "Труси?" - "Ти гадаєш, я це пам'ятаю? А тебе не дивує, що жiнцi мого батька хтось телефонує i питається, якi на нiй труси, а вона дивиться (як можна не пам'ятати, що ти натягувала вранцi на дупу???) та вiдповiдає. Це тобi здається нормальним?" Милицi це не здається нормальним, бо вiн знову замовк. "А може, це їй телефонував твiй батько? Може, вони так граються?" - "Мiй батько не може так гратися". Я категоричний. "Звiдки ти знаєш? Якщо вiн нiколи так не грався з тобою, це не значить, що вiн так не грався нi з ким". От що на таке вiдповiдати?

"Милиця, це ще не все", - пiдморгую я йому, бо в мене ще є козирi. "Не все?" - "Не все. Потiм вона телефонує комусь iншому, розповiдає, в яких трусах якiсь Мар'яна, Бiдося (присягаюся, не знаю, що це: iм'я чи ще щось, але точно - Бiдося), Марлен та вона i питається, а в яких трусах той, з ким вона розмовляє". - "Слухай, то вона двiчi розповiла, в яких вона трусах, а ти не запам'ятав цього? В тебе щось iз пам'яттю, треба спитати в матерi, якої тобi попити травички". - "Йди ти з травичками своїми. Не хочу я запам'ятовувати, якi вона носить труси. Хай Бiдося запам'ятовує або якийсь ще збоченець. От скажи менi краще, ти вважаєш, що це нормальна поведiнка порядної, майже замi жньої, жiнки?" - "Не знаю. Можливо, вона - свiнгер, чи як там називаються люди, якi трахаються гуртом? Назва схожа на якись британський одяг та на Стiнга. Мабуть, свiнгер, так. А ще воно схоже на якусь трусоманiю, на щось таке… на гру. Щоб дiзнатися, в кого якi труси. От у тебе зараз якi?"

Того дня ми з Милицею посварилися i не розмовляли з ним цiлу добу. На Клятiй Шу були шовковi стринги з мереживом волошкового кольору. Надзвичайно вульгарно.

vii)

Терпець мiй урвався. Я думала, що буду спроможна вирiшити цю проблему без того, щоб залучати до неї Євгена. З дитинства терпiти не можу звертатися до дорослiших чи сильнiших за допомогою. Втручання дорослих - нестерпне. Скiльки вiд них треба вислухати рiзноманiтної нiсенiтницi й речей, якi тобi й так зрозумiлi, перед тим, як вони допоможуть. Але щось менi пiдказує, що марно сподiватися подолати це самотужки. Аналiтик хрєнов на iм'я Макс. Це - моя щоденна проблема. Треба визнати, що зi мною таке вiдбувалося вперше. Неймовiрно. Адже у мене така вдача, що я завжди подобалася людям, молодшим за мене, i легко знаходила з ними спiльну мову. Дуже подобалася. Незнайомим пiдлiткам, студентам (я колись викладала), дiтям друзiв, через це в мене навiть були проблеми з моїми друзями, бо вони вважали, що я завжди невиправдано перебуваю на боцi їхнiх дiтей, i це дратувало, я розумiла це, але нiчого не могла i з собою вдiяти, тому що я була щирою. Я нi з ким не кокетувала i не намагалася справити враження "свого хлопця", я дiйсно була переконана, що цю ситуацiю треба було вирiшувати iнакше, що треба було думати про психологiю пiдлiтка, що тут треба було замовчати, тут простягти руку допомоги, а ось тут зробити вигляд, що це тебе не обходить. Але виглядало так, що я була добра фея, а вони, батьки, - злi покидьки.

Колись моя подруга спокiйно зауважила менi, що не можна так поводитися з пiдлiтками, маючи на увазi свого сина та його друзiв та те, що я дуже вiльно з ними поводжуся, а вони потiм перекальковують мою поведiнку на неї i не розумiють, чого вона поводиться з ними iнакше. Чому вона не смiється з їхнiх жартiв i не теревенить з ними? Вони цього не можуть збагнути, бо вчора я реготала разом i з ними i вигадувала теми для пустих балачок, i нам було неймовiрно весело. "Я не можу дозволити собi поводитися з ними так, як ти. Ти сьогоднi поспiлкувалася з ними, вам було весело, побавилась, а завтра вже забула. А в мене це щоденна праця, намагатися виховати їх гiдними людьми, намагатися щось вкласти в їхнi голови, навчити поважати iнших". Менi тодi було боляче. Я спочатку взагалi не зрозумiла, що вона має на увазi. Тiльки у вухах лунали її слова: "сьогоднi ти з ними побавилася, а завтра - забула". Потiм почала розмiрковувати на цю тему. Важко бути батьками та друзями одночасно. Важко виховувати i водночас не викликати роздратування у власної дитини. Яка тонка межа мiж вмiнням бути зрозумiлим дiтям, розумiти їхнi побажання i потреби, та потуранням їхнiм забаганкам. Де межа мiж розпещенням i порозумiнням? А де межа мiж дорослим егоїзмом та власним спокоєм та виправданим занепокоєнням за дитину? Як навчитися балансувати?

Якось пiд час нашого лiтнього вiдпочинку вона вiдпустила свого сина з друзями потанцювати, i сказала, що вони мусять повернутися рiвно опiвночi, i що ми будемо їх чекати пiд дискотекою. Я тодi запитала її, а чого вони мають так рано йти? Дискотека починається о десятiй, вони тiльки-но розпочнуть веселитися, а вже й додому. Такий облом. Вона сказала, що буде хвилюватися. Але ж ми можемо пiдiйти та бути поруч. Вона сказала, що все одно буде хвилюватися. Невiдомо, хто там танцює, невiдомо, з ким вони будуть спiлкуватися, а якщо до них приколупаються мiсцевi, а якщо хтось спокусить їх випити?

Вони вийшли вчасно та попросилися залишитися ще. Хоча б на пiвгодинки. Не знаю, чого я виперлася i з цим, але я виперлася поперед батькiв i сказала: "Звiсно, ми будемо чекати на вас у барi. Он тому, що поруч". З нами, окрiм моєї подруги, була ще одна мати. I жодна з них не сприйняла мої слова схвально. "Нi, ми зараз всi пiдемо додому", - сказали вони. Я знизала плечима. Ситуацiя була зрозумiлою, дiти сприйняли її саме так: якби я була їхньою мамою, вони б танцювали досхочу. "Чого ти не моя мати?" Скiльки разiв я чула це… "Чому?" - цiкавилася. "Бо в тобi зовсiм немає нiчого мамського!"

Поверталися ми напруженими, незадоволеними одна одною. Менi було соромно перед подругою, оскi льки виходило, начебто вона зла, а я - добра, але я справдi не розумiла, чого вони не можуть ще потанцювати. Що тут поганого? Взагалi-то я не зрозумiла цього й досi. "Ти не можеш мене зрозумiти. Коли ми чекали їх пiд дискотекою, ти була не з нами, ти не чекала, ти була з ними, ти танцювала", - пояснювала моя подруга. Мабуть, вона мала рацiю. Я з тих людей, яким бiльше подобається танцювати, нiж чекати та хвилюватися. Але я вмiла чекати i одночасно розумiла, як це важко: йти, коли здається, що життя починається от тiльки зараз. Морське повiтря таке неймовiрне, поруч такi чудовi друзi, а музика запрошує до пригод. Мої друзi переважно iнтелiгентнi люди, i нiхто нiколи не дозволяв собi промовити: "От якби в тебе були власнi дiти - ти б цього не робила". Але я i без цих слiв усвiдомлювала, що вони так можуть думати, i я даю їм пiдстави думати саме так. Але я знала й iнше: якщо я буду поводитись iнакше, я втрачу частку себе, бо я дiю так не тому, що хочу комусь щось довести, а тому що переконана в тому, що саме так слiд дiяти.