24:33:42 - Денисенко Лариса. Страница 25

Мама з числа порадникiв викреслювалася безжально. Я не могла їй про таке розповiдати. Вона могла з'їхати з глузду не тому навiть, що їй було б шкода мене (хоча мене б їй було шкода), а тому, що вона не захотiла би брати на себе таку вiдповiдальнiсть. Це було занадто для неї. Її маленька порядна дiвчинка, вiдмiнниця, i вагiтна? Та не може такого бути. Її сором не можна було порiвняти з моїм соромом, бо вона почне думати, що була поганою матiр'ю, яка виплекала хвойду. А ще люди. Я нiколи не переймалася думками стороннiх людей щодо мене, а мати будувала своє життя з огляду на думки iнших. На довершення всього вона була викладачем. I що могли сказати з цього приводу люди? Люди сказали б, як вона виховує iнших дiтей, якщо оно в неї самої виросла така блядь? Батьковi я також не могла довiритися. Батько дуже мене любив, йому було б боляче. Його донечка, на яку вiн покладав такi надiї, яка наслiдувала його цупкий розум, вагiтна? Вагiтна, а ще не закiнчила школу? Схибнутися можна. А як далi вчитися, а що робити? Впоратися з цiєю проблемою вiн не змiг би. Менi здавалося, що вiн невiглас в питаннях раптової вагiтностi не те, що доньок, а й взагалi - жiнок.

У мене були подруги. Але мої подруги ще не були жiнками. Звiсно, вони про мене знали усе, але дiлитися такою новиною менi не хотiлося. Незважаючи на те, що двi мої найближчi подруги були старшi за мене, серед нас я вважалася ватажком. Як допомогти вагiтному ватажковi - вони не знали, бо завжди все вигадувала я. Ми могли б разом поплакати, то й усе. Ще був Марлен. Марлен був такою людиною, яка нiчого не соромилася. Ми були з ним вiдвертими завжди. Вiн привчив мене до вiдвертостi. "Якщо ти хочеш щось сказати - кажи, не вагайся. А якщо не хочеш - просто не кажи i все". А ще в Марлена був спритний розум.

Спочатку вiн злякався. Але за якихось хвилин десять опанував себе i почав думати. Вiн перший згадав про Лес, валютну повiю, з якою нас колись познайомив батько моєї дитини. "Я так думаю, що вона повинна на цьому знатися - професiйнi знання i таке iнше… Принаймнi, якби я таким займався, я б знав". "Ну, от я займаюся, але не знаю". "Я маю на увазi не секс як секс. А секс - як професiю. В тебе воно не професiя, в тебе воно для розваги. А до розваг нiколи нiхто не ставиться серйозно, бо вони ж розваги. А от до роботи… До того ж вона старша за нас".

До Лес ми пiшли удвох, ледь її розшукали. Вона не зрадiла, що мусить допомагати вирiшувати менi мою проблему. Злякалася. Кому ж хочеться мати справу з неповнолiтнiми? Але лiкарю зателефонувала та вiдвела мене до нього, поставилася з розумiнням. Можливо, щось пригадала зi свого життя, думаю, що їй було що пригадати. Лiкар запитав, скiльки менi рокiв, загнав мене на фотель, потiм зiгнав мене з фотелю, бо я не стягла трусiв. Потiм сказав, що пiшле мене зараз пiд три чорти, якщо я не розсуну ноги i не дам йому нормально працювати. Потiм сказав, що вiн не Мати Тереза, щоб займатися моїми сльозами та витримувати весь цей безлад. Потiм вiн вже не знав до кого звертатися, та розмовляв то зi мною, то з моєю пiхвою, щоб хтось з нас розслабився.

Нарештi вiн побачив все, що йому треба, та всiвся за стiл. Менi було так боляче, що я не звертала уваги на мої труси в руках Лес. Вона наполегливо їх до мене пiдштовхувала, а я тим часом тримала руками промежину. Вiд тепла бiль вщухав - так здавалося - i тихо плакала. Ноги трусилися зсередини. Все трусилося, навiть серце. Лiкар говорив, що треба ще здати аналiзи, але вагiтнiсть є очевидною. Я не розумiла, до кого вiн все це говорить. Його слухала Лес. Вона спитала, а як щодо аборту? Вiн сказав: а як щодо батькiв? Вона сказала: "Батькiв немає". Вiн запитав: "А грошi є?" "Скiльки?", - запитала Лес. Вiн сказав, скiльки. Я сказала, що грошей немає, вони десь разом i з батьками. Тобто я щось чула. "Подумай, може хтось чи щось i з них з'явиться", - сказав лiкар.

Вагiтностi було трохи бiльше за три тижнi. Одне я розумiла чiтко: батьки не з'являться. А що робити з грошима? Звiсно, можна було їх позичити. Наприклад, у Лес. Але як менi було їх вiддавати? Можна було позичити грошi у батька дитини, не кажучи про вагiтнiсть, але я нiколи не просила в нього грошей. Лес менi сказала, що ще є "бабчинi рецепти", як перервати вагiтнiсть. "Спробуй, чого тобi втрачати? Я сама колись впоралася з цим за допомогою петрушки. I мої дiвчатка пробували".

Довелося йти на ринок. Я була така засмикана, що не витримала i розповiла про все своїм подругам. Як i передбачалося, вони плакали, але зараз менi не потрiбна була їхня порада, я знала, що робити. Менi потрiбна була їхня пiдтримка, тому на ринок ми пiшли разом. Там ми придбали корiння петрушки та материнку. Бабця, яка нам все це продавала, дивилася на нас, невпевнених пiдлiткiв, злими очима. Менi здавалося, що вона викрила нашi злочиннi задуми.

Спочатку ми таємно, у моєї подруги, заварювали корiння петрушки та материнку. Я все це чесно пила п'ять днiв. Я ховала вiдвари в ящику, де зберiгалися протипожежнi засоби. В тому самому ящику, де я колись ховала i вигодовувала слiпе немовля-пацюченя. Вдома вiдвари могли б помiтити. Але нiчого менi не допомагало. Одного ранку я помiтила двi краплини кровi на трусах, але далi цього справа не йшла. Тодi ми вирiшили розпочати операцiю "зрив". Операцiю ми здiйснювали в мене вдома, добре, що всi мої працювали. До школи нiхто з нас не пiшов. З самого ранку я пила материнку та петрушку, бiльше нiчого не їла, потiм дiвчатка наповнили ванну гарячою водою та поставили поруч вiдро з окропом, щоб пiдливати. Доводив воду до кипiння та пi дносив новi вiдра Марлен. До "абортарiю" його не пустили.

Я всiлася у ванну. Було нестерпно гаряче, але я терпiла. В руки дiвчата передали менi ручну швацьку машинку "Зiнгер", що залишилася вiд моєї бабцi. Не знаю, з чого її було вироблено, але то була дуже важка машинка. I я почала присiдати з машинкою "Зiнгер" в руках. Менi було зле, було дуже важко, гаряче, ми були запаренi, наче естраднi зiрки на сценi, але я продовжувала механiчнi рухи. Встала - сiла - встала - сiла. Зарядка в пiонерському таборi. I раптом це сталося. Дуже швидко. Спочатку я все ще присiдала, а потiм обм'якла. Впустила машинку, але вона не вдарила мене по ногах. Дiвчата заверещали. Я дивилася на воду, там топилася швацька машинка "Зiнгер", до неї прилипли клаптики червоної матерiї. Потiм вони ледь витягли мене з води, добре, що я була худою. Вони загорнули мене в халат Марленчиної матерi, який вiн спецiально принiс. Халат був дорогий та теплий. Йому потiм за це дiстанеться. В менi розпочинався землетрус. Я слухняно ковтнула пiгулку аналгiну - бiльше в нас нiчого не було, i нас не було проiнструктовано, як поводитися пiсля операцiї "зрив".

Мої друзi сидiли поруч. Хтось бiгав на кухню, щоб принести менi гарячий чай, розповiдали смiшнi iсторiї, а потiм i я почала щось розповiдати. Ми смiялися, потiм я заснула, а коли прокинулася, ми знову розважали одне одного кумедними iсторiями, а я все нiяк не вiрила, що все скiнчилося i що все це вiдбувалося та вiдбувається зi мною.

Чи я почувалася винною перед моїм малям, що прилипло червоними клаптиками до швацької машинки? Нi, я про це не думала. Взагалi. Я тодi навiть не думала про те, що могла б стекти кров'ю, що могла вмерти, що менi поталанило, що могло б все завершитися трагiчно. Про все це я не думала, бо нiчого не знала про можливi щасливi та нещаснi наслiдки операцiї "зрив". Я не замислювалася над тим, що для чогось Бог вирiшив залишити мене на цiй землi. I не знала, що згодом у мене буде доволi часу та випадкiв, щоб про все це подумати.

Знаєш, коли я вже була доросла, коли пережила свiй перший викидень, я побачила, перебуваючи на вiдпочинку в Грецiї, кав'ярню, замiсть столiв у якiй були швацькi машинки "Зiнгер". Я зайшла, всiлася за одну з них, натискувала на ковану педаль, пила джин склянками, думала i плакала. Я потрапила в "зiнгеровий" полон. Швацькi машинки - знаряддя вбивцi - маскувалися пiд столи кав'ярнi та мовчки дивилися на мене - вбивцю. Нам було що пригадати. Я спiймав себе на тому, що тримав її за руку. "Ти пробачила саму себе?" Вона тихо плакала. "Милиця каже, що одне з правил бездоганної поведiнки - вмiти себе пробачати". - "Мабуть, я не з тих, хто вмiє поводитися бездоганно". - "Я теж, i Милиця. Але треба час вiд часу перевiряти - здатний ти поводитися бездоганно, чи нi. Слухай, давай пiдемо i дамо їм прочуханки на цьому дитячому днi народження!" "Ти пiдеш?" - "Ми пiдемо! От зараз ти кинеш рюмсати, а я кину пити. Вдягнемося i гайда?" "Добре". Вона знову витерла пiд носом рукою. "Тiльки не в смугасте", - додав я. "Що?" - "Ну, я тiльки кажу, не вдягай нiчого смугастого". "О'кей. Не буду. Я не знала, що це проблема". - "Та це не проблема. Просто у смугастому ти схожа на Буратiно. Так мають дiти вдягатися: смугасте, смiшне, все таке…" - "Тобто менi це не лiчить i не до вiку?" - "Ну…" "Добре. Нiколи не думала про це".