Вир - Тютюнник Григорий Михайлович. Страница 45

Люди працювали, пороздягавшись до сорочок, спини їх мокріли від поту, а пилки та сокири разюче спалахували на сонці і сліпили очі.

Тимко розбирав хату разом із Охрімом і ще двома залужанами. їм допомагав господар, мовчакуватий, здоровенний чоловік, зарослий по самі очі чорною бородою, із звірячим поглядом чорних страшних очей. Плечі в нього були широкі, руки довгі, голос приглушеного чавунного дзвону. За весь час він ні до кого не обізвався й словом, а взявши сокиру, пішов у сарайчик і щось там стукав, клепав, стугонів, майже не визираючи на подвір'я. Із сім'ї у нього були жінка і дочка. Жінка робила враження затурканої, забитої істоти, що, мабуть, на другий день після весілля вже була віддана під владу свого чоловіка, якого вона, по всьому видно, боялася і намагалася в усьому догодити. Вражало в ній хворобливе жовте лице і злякані сухі очі з лихоманковим блиском. Донька ж, яку Тимко вже давно примітив, була степова красуня. Вона мала дикі, чорні, як у батька, очі і недоступне, купане в любисткові, лице царівни, щоки так і палахкотіли рум'янцями і пахли трояндами. Ходила швидко, легко, голову тримала рівно: постав на неї глек із водою — і то не схлюпнеться, при зустрічі з Тимком одвертала голову і прикривала очі довгими віями.

Тимко слідкував за нею вовчим оком і снував по двору, щоб застукати її де-небудь один на один та хоч обняти по-парубоцькому. Але вона, мабуть, була дівка з догадливих і ходила так, що їхні стежки не схрещувалися. Тимко знав багатьох хутірських дівчат, які часто, особливо зимою, приходили до Троянівки цілими вервечками, щоб накупити в магазині різного господарського потребу: гасу, мила, сірників, солі. І вони завжди дивували своєю особливою степовою красою: всі були грудасті, тугі, сильні і дикоокі, з густим вишневим розливом на щоках. Закупивши крам, йшли до себе на хутір, як зграйка горличок, з високо піднятими головами, байдужі, зневажливо-презирливі до кинджального вогню залицяльник поглядів троянівсько паруботи. Але цієї дівчини Тимко між ними ніколи не бачив, і вона все дужче й дужче зацікавлювала його. З самого ранку він крутив за нею головою, як соняшник за сонцем, та шукав зустрічі хоч на хвилиночку, забуваючи навіть про свою роботу, так що навіть Охрім це помітив і зробив наганяй.

— Таке діло ні к чорту не годитьсяі — лаявся він. — Тут сорочку хоч викручуй, а на ньому ні росиночки. Ти що, мене за дурника вважаєш?

— А тобі що! Роби своє діло.

— Ось розкажу Гнатові, як ти працюєш... Тимко мовчки звалив на плечі кілька лат і, пружинячи ногами, поніс до воза. В цей час молода господиня пройшла по двору. Чорна, блискуча, довга, важка коса її непорушне лежала на спині. Дівчина зайшла в погрібничок, потім виглянула із дверей і помахала рукою. Тимко кинув лати і, злодійкувато озирнувшись, пішов до погрібничка.

— Чого тобі? — запитав він, підійшовши.

— Допоможи діжку з капустою витягти. — Дівчина стояла на драбині по груди в льоху, смуглявими руками трималася за ляду. — Ну? Чого витріщився?

Тимко слідом за нею поліз у льох. Там було волого і темно. Він об щось спіткнувся і налетів на неї грудьми.

— Причинуватий! — відштовхнула його дівчина.

— Темно мені. Нічого не бачу.

— Іди сюди. В куток.

Вона взяла його за рукав і потягла кудись, як у нору. Вдвох вони намацали діжку, сапаючи, потягли до драбини. В темряві бачив Тимко, як виблискують її очі, чув, як вона дихає, його обдавало вогнем її молодого тіла, бо вона ж була зовсім близько, і він про-стяг руки, щоб обійняти її. Вона спокійно, з відтінком бридливості, відвела його руку.

— Не бійсь, у самого в селі є дівчина, а до мене лізеш?

— То й що?

— А те, що гріх.

— Аби не міх, а трішки можна. Як тебе звати?

— Звуть, звуть, ще й покличуть.

— Чого ти з хутірськими дівчатами до нас ніколи в село не приходиш?

— А чого ходить? Ти он угору лізь, діжку тягни. Тимко знову простяг до неї руки.

— Вгомонися, бо батька покличу.

Тимко стис її в обіймах, гарячив своїм диханням.

— Тату! — закричала дівчина.

— Та кинь її геть, сама не витягнеш! — почувся раптом згори жіночий голос, і в льоху зробилося темніше, бо хтось став на дверях. Тимко метнувся в куток і притих, даючи дівчині знаки, щоб вона мовчала, але вона гордо повела головою і голосно крикнула:

— Витягну! У мене тут помічник є.

— Де ж він, що я не бачу? — запитала мати і нахилилася над діжкою.

Тимко виступив із кутка, дурнувато посміхнувся.

— Ти що, троянівський?

— Умгу.

— А чий же будеш?

— Вихорів.

— Чи не Улянин син?

— Він самий.

— Як же. Знаю. Ми ще з нею дівували разом. Ну що ж, витягайте, дітки, та не підірвіться, бо вона таки до біса важка, — поспівчувала мати і пошкрьобала до хати.

Коли діжка була піднята нагору, обоє сиділи на кульках околоту, одне проти одного. Після холодного льоху тепле повітря обливало їх, як літеплом. В дворі було тихо. За погрібничком ходила квочка з курчатами, і було чути, як вона стиха поквоктує, гребеться в землі і шарудить соломою.

— Жаль покидати хутір?—запитав Тимко, глянувши дівчині в очі.

— А тобі що до того? Ти йди роби своє. Погромщик.

Вона встала і, більше не перемовившись із ним жодним словом, вийшла із погрібничка.

Після обіду дядьки прилягли посеред двору на теплих від сонця парках і зараз же поснули. Один Тимко сидів біля воза, обпершись спиною об колесо, роздумував над долею людей, що перебираються ось на його очах із одного місця на друге. «Де корінець пустив, там і серце залишив. Відай, не одному хутір снитиметься».

Із хліва, солодко примружуючись і облизуючи губи, вийшов Охрім. Розіклавши парки, ліг біля Тимка.

— Чого це ти облизуєшся, ніби з причастя? Гороб'ячих яєць об'ївся? — запитав Тимко. J

— А вже ж язик у тебе, парубче, ну, чисто як помело! — буркнув Охрім і, накривши картузом обличчя, ліг на парки.

Тимко також лежав із закритими очима, але не спав, прислухаючись до навколишніх хутірських шумів. Десь надсадно, як на заріз, ревіло теля, очевидно, загубивши матку; на вигоні гралася у «квача» дітвора, і тоненькі дитячі голоси гучно відлунювалися в пустих подвір'ях. «Ось кому все одно, їм хоч на край — світу їдь», —крізь солодку дрімоту подумав Тимко, і повернув лице від сонця в холодок. Раптом відчув, як з вигону запахло споришем: то тихий вітер, пролітаючи хутором, приніс його. Від землі теж пахло рідним, болючим і знайомим з дитинства, і цей запах, ця тиша над хутором, тоскне ревіння телятка, весняні лункі голоси дітей — все це було рідним, милим, знайомим, навівало на нього сон, і він, лежачи на животі, уткнувши голову між руки, живлячись духом теплої землі і жадібно вдихаючи його, непомітно заснув.

Він не знав, довго спав чи, може, тільки одну секунду, як раптом відчув, що його хтось штовхає. Підняв голову і здивовано закліпав очима: перед ним стояла хазяйська донька.

— Іди. Тато кличуть... — сказала вона і відвернулася. В Тимка похололо під ложечкою.

— Це не по якому ділу?

Дівчина не відповіла і, гордо закинувши назад голову, пішла до хати. «Може, відносно сватання?» — лізли веселі думки в Тимкову голову, коли він крокував подвір'ям слід в слід за дівчиною, промацуючи поглядом її смуглу, в блискучих кільцях волосся, шию. В сінях він ущипнув її за бік, вона відштовхнула його так гнівно і так сильно, що він поточився, раптово відкрила перед ним хатні двері.

— Здрастуйте! — з ходу прокукурікав Тимко, зупинившись біля мисника. Батько,, що сидів спиною до дверей і м'яв у кориті якесь шкураття, повернувся, страшними чорними очищами глянув на Тимка і, не відповівши на його привітання, одвернувся знову, продовжуючи свою роботу. Господиня поралася біля печі, теж не звертаючи уваги на прийшлого. Донька, побрязкуючи намистом, мела косою долівку, складаючи пухкі, в квічастих наволочках подушки у широчезне рядно. «Щось тут дуже смаленим запахло», — усміхнувся про себе Тимко і першим порушив мовчанку:

— Що ви мені, дядьку, сказати хотіли? Дядько ліниво повернув волячою шиєю, спідлоба глянув на Тимка. «Такий якби з-під мосту виглянув, то не тільки б гроші, а й голову з картузом забрав би у нещасного подорожнього», — подумав Тимко.